Коли я вперше пішов в гори без дорослих, довелось обманути своїх батьків. Сказав, що нас піде п’ятеро, а було лише двоє. Нас мало бути п’ятеро, але коли наближався похід, дівчата відмовились. І нас пішло двоє – я та мій товариш Микола.
Той похід я ніколи не забуду. Тоді ми пішли не за маршрутом і ночували в гуцулів на подвір’ї. Вони готували з нами вечерю на вогні. Наступного дня ми заблукали в тумані коло Чорногори. Саме тоді познайомились з мандрівною сім’єю з Польщі.
Того разу ми навіть не потрапили на Попа Івана, заради якого похід робився, бо був дощ і туман. Попри все, це був один з найяскравіших походів. З того часу минуло років 12. Потім я майже щоліта ходив у Карпати, а одного року ми навіть пішли у Кримські гори з тими поляками, з котрими познайомились під Чорногорою.
Зараз хочу для себе пояснити чому я люблю гори.
Мені якось приємно займатися чимось для інших: я прошу людей піти зі мною, пропоную маршрут, готую наплічник і карту.
Весь цей процес цікавий навіть ще до того як я зробив перший крок в поході.
Великий гірський наплічник смішно виглядає на мені, бо я не надто високого зросту. Електрички з закарпатськими циганами чи автобуси з сільськими бабуськами , які з цікавістю розглядають компанію з більшими, ніж вони звикли бачити рюкзаками.
В горах мені подобається і дорога до них, і перші кроки маршруту. У великих наплічниках по боках напхані каримати, в когось – намет, в іншого – гітара.
Дорогою в гори ми говоримо.
Говоріння дорогою в гори і на міському асфальті відрізняється. Бо в горах говоріння не є ціллю. А на асфальтах ти зустрічаєшся, щоб мати розмову, а не просто так.
Мені подобається, коли треба подавати комусь руку через струмок чи кладку. Так відчуваю себе потрібним. Чоловіком. Подобається ходити по дрова, набирати воду в бутлі, бити намет. Мені подобається дивитись на багаття.
В горах я завжди щось роблю не так: збиваюсь з маршруту, гублю карту, не розраховую воду. Але щоразу, коли я потрапляю в подібні ситуації все переводиться на жарти і фрагменти історії, які запам’ятовуються найбільше.
І потім в долинах про це згадується з добродушним сарказмом: Василю, пам’ятаєш як ти нас водив, і ми не мали води, а на світанку пили росу ложкою з дирок у каменях?
Таке не забувається.
В поході можу дивитися на зорі і відчувати, як відпочивають мої очі. Відчувати втому і натхнення, коли вершина вже за 20 метрів. Махати тим, хто швидше на горі і давати останній ривок тілом перед великим відпочинком і насолодою для очей. На вершині ділити між всіма чоколядку та домашнє вино, яке завбачливо взяв у бабусі. Жартувати, спускатися. Ночувати перед селом. Співати під гітару коло вогню. Просити щоб вуйки на фірі спустили твою компанію до села.
Коли бути цілком відвертим з собою, то я не так люблю гори, як емоції, які я можу розділити з людьми, які йдуть поруч. Якщо б не ті, що погодились йти зі мною в гору, я б не брав гітари, завбачливої чоколядки чи вина.
Не вершина є ціллю, а буття разом, яке починається з дзвінка: «А давай підемо в гори…»
Я найбільше ціную розмови. Вони надають сенсів. Бо коли довіряють мені в розмові щось цінне, це так само, як кажуть: «я знаю, що можу тобі це говорити, мені так важливо тобі це розказати». Тоді відчуваю свою потрібність. Глибше присутність іншого.
У спілкуванні зникають бар’єри і ми переживаємо безпечність. Приємно відчувати, що я є співтворцем цієї захищеності. Співвідповідальним.
В горах ми не маємо багато грошей, але створюємо щось цінне. Сенси. Можливо, коли я буду стареньким, хтось подзвонить мені і з невеликою паузою спитає: «Василю, а пам’ятаєш..?»
Саме тому часто дівчата не пам’ятають назв гір. Бо є щось важливіше за назви.
