Кожна дівчина у своєму житті мріяла про весілля: уявляла себе у гарній білій сукні, приблизну кількість гостей, ресторан, музику, весільні клопоти.
Але ж яке свято без нареченого? Без чоловіка, біля якого почуватимешся вільно і, немов за кам’яною стіною?
То як в тому анекдоті:
– а ти до мене на весілля прийдеш?
– прийду.
– о, питання з нареченим вирішено!».
Для багатьох дівчат життєва ціль звучить: “Вийти заміж за будь-яку ціну”. А потім – зранення, від яких не просто оговтатися.
Все можна скинути на молодий вік: «ой, дурна, молода, не досвічена, що вона знає, життя не спробувала ще, а от тепер хай спробує, як солодко в заміжжі, думала в рай попала, ага?»
Дивлячись на такі дівчачі пріоритети в житті розумію, наскільки це все далеко для мене. Лякає відповідальність. Не буду казати, що я невідповідальна, але, погодьтеся, крок серйозний. Будь-яке заміжжя – це, в першу чергу, відповідальність, так само як і стосунки, народження дітей.
Звичайно, якщо пара живе любов’ю, якщо їхні стосунки як до весілля, так і після, наповнені Богом і прийняттям одне одного, то це зовсім інша справа. Тоді їхня відповідальність вже на якомусь рівні розвитку.
Про майбутнього чоловіка
Я не одноразово задумувалася про те, хто він буде. Найчастіше уявлявся простий роботяга – шахтар, оскільки я родом з шахтарського міста. Але усі шахтарі мені видавалися якимись приземленими і дуже простими, неотесаними. Не сперечаюся про те, що бувають винятки, але мені такі дуже рідко траплялися.
Він – священик?
Найбільшою загадкою завжди для мене був шлюб зі священником. Коли я про це думала і уявляла, то зразу відчувала на собі велику відповідальність.
Візьміть і на хвилю уявіть себе дружиною священника! Захоплююче, правда? Бо в мене особисто аж мурашки по шкірі при такій думці.
За своє прожите життя можу сказати сміливо, що зустрічала досить мало семінаристів, які обирали для себе не целібат, а подружнє життя. Взагалі просто дуже мало семінаристів – і тих, і тих. Навіть коли навчалася і жила у Львові, де була можливість знайомств з хлопцями різних зацікавленостей і перспектив, не випадала мені ця можливість такої зустрічі.
Як це, на вашу думку, вийти заміж за священника? Яке то життя? Якими маєте бути насамперед ви? Як жити з ним?
То ж певно, що жінка священника має бути ідеалом святості?
Бентежить увага і очікування якоїсь норми від церковного люду. А я – творча, емоційна, дещо норовлива, не видатна домогосподарка, волію радше переночувати вдома, а не вити гніздечко.(трішки не той сенс. Малося на увазі, що через свою зайнятість додому я приходжу лише переночувати. Відповідно тому мені потрібно буде всім жертвувати).
Перше, що мені треба буде зробити – це жертвувати якимись своїми улюбленими заняттями і часом, а скоріш за все навіть повністю присвятити себе сім’ї. Ясно, як день – якщо між нами є щирі почуття, то в ім’я любові ми обоє зможемо пожертвувати нашими захопленнями, справами.
А ще таким визначником почуттів може стати призначення парафії. Куди пошлють, туди повинна поїхати за своїм чоловіком. Не маєш права пручатися цьому. Вчитися приймати покору. А це вже не так легко, дівчинко.
аДосить недавно, приїхавши в одну спільноту, де перебував вже тривалий час мій брат, в нас зайшла розмова саме на таку тему. Я кажу йому: «Знаєш, я б, напевно, не змогла бути жінкою священика”
«Настя, зазвичай ті дівчата, що так говорять, і стають дружинами священиків». Це стало для мене маленьким шоком, але відчула в собі в той момент прийняття.
В той момент я поламала в собі стереотип: щодня в спідничках і хустинках, на службах, бо бачу багато молодих пар, де чоловік священик. Як вони поводяться між собою і зі своїми дітьми.
І я розумію одну гарну і просту річ – без любові нікуди і ніяк. Вона вершина всього і всього грунт. Вона – основа. І коли приймаєш її в своє серце, то зможеш прийняти все, що дає тобі Бог. І часто саме тоді стає все на свої місця. Тож приймайте, любіть і приймайте!
