На початку липня я зі своєю подругою вирушили у літню подорож, котра розпочиналась зі столиці сонячної Іспанії. Маючи з собою лише рюкзак на плечах, ми приземлились в Мадриді в другій половині дня. Метою нашої мандрівки було не тільки задовільнитись красою архітектури і визначних місць величезного міста, а також дійти до найменш знаних куточків, щоб побачити реальне життя мадридців. Першого дня нам вдалось побувати в багатьох громадських місцях до яких віднеслись: аеропорт, метро, найбільший парк, центр міста і тд. Наступного ж, від 6 до 21 години ми блукали різними вуличками і досліджували місто крізь екрани своїх камер .
Різнокольорові люди, величезна кількість туристів, іспанці, котрі майже не володіють англійською мовою, спека, сухе повітря і неймовірна архітектура – звісно це добре запам’ятались нашим очам. Однак, роздивляючись добре місцевих, ми зрозуміли, що майже не бачили дітей. Та що там казати майже, ми навіть змогли порахувати, що то було лише тричі за 2 дні. Місто, котре має понад 3 млн населення, неможливо уявити без найменших його мешканців. Проте маленьких мадридців нам так і не вдалось побачити. Як подає Вікіпеді, средній вік іспанців то 41-43 років. Низька народжуваність і процес старіння населення є досить поважною проблемою для цієї країни.
Наступним пунктом нашої подорожі був Лісабон, в якому ми познайомились з родиною українських емігрантів- Козак. Вони нам розповіли, що європейські працедавці складають такі угоди, котрі забороняють працівникам кілька років народжувати дітей. Уряд майже нічим не допомагає з фінансової сторони і лише на 5 місяців дає декретну відпустку новоспеченим матерям. Тож для молодих європейців дитина це дорого, заважає кар’єрі, а споживацький стиль життя є набагато зручнішим.
Здавалось би, фінансова забезпеченість і стабільність мають покращувати життя людям, проте в реальності занепадають справжні людські вартоті.
Увесь Мадрид був прикрашений веселковими прапорцями, після Маршу рівності. На кожній вулиці, в кожному магазинчику чи кав’ярні висіли не прапори Іспанії, а власне саме ці. Відверто кажучи, в ткій атмосфері відчувалося більше якогось егоїзму і байдужості, ніж толерантності.
На мою думку, щасливі, здорові родини і гучний сміх дітей, були б найгарнішою оздобою цього міста. Тож варто берегти свої сім’ї і молитися про дар життя у всьомі світі, щоб цінність родинних зв’язків лише примномжувалась, а не занепадала.
