У кожної пари свій шлях – хтось стає батьками майже випадково, а хтось долає безліч складнощів. Ми попросили маму двох усиновлених дітей розповісти про її досвід і страхи.
Уже минуло чотири роки, а всі моменти свіжі. Це був дуже складний емоційний період, і мені хочеться у черговий раз поділитися нашою історією. Можливо, хтось знайде для себе відповіді або дізнається нове, як це відбувається у дійсності. Я мама двох діток, яких ми взяли з дитячого будинку з різницею в один місяць і після усиновили. Наше життя змінилося, і я дуже щаслива, що в один із днів вибрала цей шлях.
Як зрозуміти, що ви морально і психологічно готові до усиновлення?
Можна зрозуміти на рівні емоцій і спробувати намалювати собі картинку, якою ти будеш через 20-ть років. Хто ти є? Де ти? З ким ти? Подивитися у майбутнє – чи є там діти, який твій будинок, хто в ньому? Відповіді всередині нас.
Із ким про це поговорити?
Головне – говорити, не тримати свої думки всередині себе. Чоловіки не здогадуються про тисячі наших думок, емоцій, які ми проживаємо за день. Я просто відчула і довірилася своєму чоловікові, зрозуміла, що можу з ним поділитися своїми думками про усиновлення і вірила в його підтримку. Так і сталося! І спасибі йому, він мене підтримав на 100%.
Бюрократія може засмоктати, а може і підтримати. Із чого почати?
Ми вивчили юридичну сторону всього питання, записалися на прийом до інспектора у справах неповнолітніх, де отримали покрокові рекомендації, що за чим варто робити. Спасибі всім, із ким ми познайомилися на цьому етапі. Нам, дійсно, щиро допомагали, радили, рекомендували. Ми самостійно пройшли весь етап, без конвертів у кабінет і дзвінків зверху. Двері відкриваються, коли в них стукають. Є люди, які на своєму місці і готові допомогти. Тема дітей в усиновленні дуже тонка і, як правило, там живі люди, які також бачать очі дітей і хочуть їм допомогти.
Від подачі заяви і до моменту, коли діти з’явилися у нас в будинку, пройшов рік. Документи можна оформити за кілька місяців, але є обов’язкова процедура – це державні курси, які зобов’язані пройти всі майбутні батьки. Це, дійсно, важливо. Із нами працювали дитячі психологи, які допомагали зрозуміти майбутнім батькам, що може бути попереду, як допомогти дитині адаптуватися у родині. І до цього дня ми дружимо з нашими дитячими психологами, які відкрили нам у той момент, що психіка у дітей може бути травмована і потрібні любов і терпіння, щоб бути щасливою сім’єю.
Як зрозуміти, що це “ваша” дитина, що ви хочете прийняти її в свою сім’ю?
Серцем. Я бачила багато дітей у дитячих будинках, а своїх знайшла серцем. Це імпульс, іскра, тепло, яке ні з чим не сплутаєш.
Була боязнь не полюбити дитину, як рідного?
Я відчула, що це мої діти, і потрібен був час нам усім, щоб любов стала на перше місце у стосунках із дітьми. Це шлях батька і дитини, і він складний. А дітям потрібна тільки любов і тоді страх сам по собі зникне.
Як справлятися зі страхами?
Слухати і жити серцем, відключити мізки. Чесно. Моя логіка тут мені не на допомогу.
Чи були конфлікти з самим собою і соціумом?
О, так. Ми живі люди, і плюс я ще була заряджена гормональними терапіями. Та й зараз вони є. Це життя. І сказати, що ми були в гармонійному балансі, коли ми забирали двох діток із дитячого будинку і по факту не дуже були до цього готові – це було б неправдою.
Як зрозуміти, що усиновлення – це дійсно наш шлях / шанс?
Ми пройшли всілякі обстеження, мені потрібні були операції, щоб підвищити шанси народження власної дитини. Спроб було багато. Ми змінили три клініки і лікарів, які намагалися допомогти. Це дуже складні періоди і емоційно, і фінансово. Три роки ми пробували завагітнити і шанси прийшли до позначки нуль. Але це не був привід закритися у мушлю і сидіти. Ми прийняли подати документи на усиновлення дитини. Варто відзначити, що нам завжди була близька тема дітей і їхньої долі. Паралельно ми організовували свята в дитячих будинках, займалися ремонтом, знаходили спонсорів. Багато хто боїться їздити в дитячі будинки і бачити очі дітей. І я їх розумію. Це непросто. У інстаграмі за хештегом #якявсиновиладвохдітей можна почитати історію не в форматі інтерв’ю, а з моїми емоціями.
Чи складно знайти здорових дітей?
Діти всі різні, і вони готові вмістити стільки любові, скільки ви зможете дати дитині. У нас двоє здорових діток і ми були впевнені, що зможемо дати дітям сім’ю. У дитячих будинках є різні дітки з різними долями, із власного досвіду скажу, що чим менша дитина, тим менше його серце травмоване і майбутнім батькам простіше сформувати міцні зв’язки з дитиною.
Чи потрібна правда дитині про те, що вона усиновлена?
Однозначно, так. Це рекомендація не тільки моя, а й психологів, які працюють з усиновителями. Ви формуєте тісні зв’язки з дитиною по крупицях, і тут важливою є довіра. Говорити про це з дитиною варто в міру її дорослішання. Не перевантажувати інформацією, із часом напруга йде і з’являється довіра. Ми говоримо про це з нашими дітками і частину шляху в цьому питанні пройдено. Вони знають, що їх люблять і сім’я – це любов, підтримка! Любов не в перший день з’явилася. Пізніше. Спочатку було все, що тільки можна: радість, страх, розгубленість, паніка… Потрібно було грунт підготувати, щоб саме любов заповнила мене всередині.
