У рамках першої зустрічі формації антигендерних та пролайф активістів під егідою Християнської служби порятунку (ХСП) з лекцією виступив Петро Гусак. Доцент кафедри філософії, кандидат філософських наук, Ph.D. Дякуємо служителям ХСП за розшифровку лекції пана Петра і надання її сайту “Родина”.
Ми з вами присутні у цьому світі у двох засадничих формах – як чоловіки і як жінки. Кожна людина є або чоловіком, або жінкою. Чи це очевидно? Чи це доступно здоровому глузду? Хтось би став це заперечувати?
Можна почути закиди про гермафродитизм різного типу, але це є хворобливе явище. І про різні орієнтації та ідентифікації де людина психологічно себе бачить кимось іншим.
Для чого існує ця відмінність? Задля продовження роду?
Але там де нема поділу на статі, там у живих істот рослин, тварин, рід продовжується набагато ефективніше. Рослини потребують спеціальних умов для того щоб вітром чи комахами перенесли пилок. У світі тварин є природні гермафродити, як-от дощові черви.
Макс Шеллер у своїй книзі про походження сорому, зазначає, що там, де є поділ на статі, здатність давати потомство зменшується удвічі – бо там одна особина дощовий червяк відкладає яйця готові до розвитку, а тут треба двоє.
В рамках загальної популяції тварин, плідність зменшується вполовину. Більш того, особу іншої статі могли з’їсти звірі, і продовження роду не відбудеться. А якщо ще ми візьмемо такий фактор як боротьба самців за самицю, що за Дарвіном є рушієм еволюції, то потомство залишить лише найвправніший і найсильніший самець, а решта – не будуть плідними.
Поділ на статі для універсальної, по модулю взятої плідності, не є таким вже добрим рішенням.
Коли відкриваємо книгу Буття:
Спершу описується створення землі, рослин та тварин, і щойно все готово, Бог творить людину. І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх. Чоловіком і жінкою на Божий образ.
Не поодинці, а в єдності вони творять Божий образ.
Далі ж йдеться:
І поблагословив їх Бог, і сказав Бог до них: Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодівайте нею, і пануйте над морськими рибами, і над птаством небесним, і над кожним плазуючим живим на землі!
Чи тільки заради плідності Бог створив чоловіка і жінку?
Якби Бог сотворив людину тільки заради плідності, він би сотворив її як «андрогіна».
Як у Платона є діалог, що називається «Бенкет». Міф про андрогіна, що люди були колись андрогінами, вони були дуже сильними й потужними, зазіхнули на владу богів і почали дряпатись на Олімп, Зевс дав наказ Аполлонові розділити їх, і відтоді ті половинки шукають одна одну.
Очевидно, щоб створити такий міф, щоб витворити образ «андрогіна», чоловіка і жінка в одній особі, вже треба мати розуміння чоловічості і жіночності.
Але якщо знову повернутись до біблійного тексту і задуматись над словами «сотворив на свій образ і подобу» – що це означає? Якщо Бог творить їх чоловіком і жінкою, і вони в єдності своїй а не поодинці, є сотворені на образ і подобу, що це означає?
Звісно, потім Аврелій Августин скаже, що на образ ми сотворені а подобою ми є покликані стати, що це є завдання морального зросту – уподібнення себе до Бога в святості. Є таке слово в візантійській традиції – преподобні – означає що дуже став подібним до Бога. І це є завданням – стати подобою Божою.
Але повернімось до біблійного тексту. В чому є образ і подоба? В тому що чоловік і жінка сотворені разом? Раціональність, розум – вони мають її й поодинці. Свободу волі – мають також окремо. Почуттєвий центр, здатність до почуттів – теж.
Йоан Богослов у своєму посланні приходить на допомогу. «Бог є Любов». А для любові потрібно, щоб був той, хто любить і той кого люблять, і взаємність цієї любові. В тому сенсі найвища богообраність людини – в її здатності любити. Відтак творення чоловіком і жінкою уможливлює для них дарувати одне одному любов, дарувати себе одне одному в любові. І Бог, творячи їх чоловіком і жінкою, бажає щоб вони були образом цієї любові.
У троїчному богослов’ї існує поняття «періхоресис» – спілкування Осіб Божих у святій Тройці. Людина, сотворена чоловіком і жінкою покликана бути образом тієї Любові, яку Бог має в періхорезі.
Періхорезіс – богословський термін, що означає взаємне проникнення частин один в одного. Як частин можуть бути: в тріадології – іпостасі, в христології – природи або дії (енергії) природ. При цьому термін періхорезіс не означає змішання або злиття двох частин, а лише – нероздільне і нерозлучне з’єднання однієї й іншої частини.
Коли ми говоримо про природу людини, як про сутність людини, то чоловічість і жіночість є двома виявами цієї природи людини, і вона є природною для чоловіка або для жінки. І відповідно їхній зв’язок є природним в тому значенні, що відповідає природі людини. Вони здатні обдаровувати одне одного любов’ю і становити одне ціле.
….
Міхаель Вальштайн в Австрії зібрав архів катехез Йоана Павла ІІ і видав їх під назвою «Богослов’я тіла»
Йоан Павло ІІ у своєму «богослов’ї тіла», у своїх катехизах на тему «Чоловіком і жінкою сотворив їх» починає з власне біблійної екзегези, розгляду перших глав книги Буття. В екзегезі другої глави книги Буття особливо звертає увагу на ту первісну самотність, коли Бог привів до Адама звірів, щоб Адам їх назвав. Але не знайшлося помочі відповідної для нього. Тоді йде алегорична розповідь про сон Адама, створення жінки. Це захоплений вигук Адама «Це справді кість від моєї кості», «це справді тіло від мого тіла»! Така сама як я, водночас інакша. В єврейській мові є гарний перезвук «іш» і «іша», той самий корінь.
«Покине тому чоловік свого батька та матір свою, та й пристане до жінки своєї, і стануть вони одним тілом».
Бути одним тілом це біблійне поняття. Бути одним тілом можуть бути особи лише відмінні, але такі що можуть стати одним тілом, взаємодоповнювані.
Крістофер Вест, що розвиває богослов’я тіла, ставить таке запитання: “Яким чином Адам побачив, що це є справді кість від моєї кості, тіло від мого тіла, що Єва є докорінно відмінною від всіх інших живих створінь, тварин яких він називав. Дає відповідь:
“Він це зрозумів по її тілу. Тіло виявило цю таємницю. Ця таємниця – здатність виражати любов. Тіла мають таку структуру, що вони здатні виражати ту особливу любов.
Макс Шеллер: “Ми не можемо зрозуміти навіть будову наших дітородних систем, якщо не взяти до уваги їхню взаємну призначеність одне для одного – чоловічих для жіночих і жіночих для чоловічих. Їхня будова, фізіологічна структура є такою, що відображає це призначення. Потім Макс Шеллер розвиває тему про гріхопадіння, виникнення сорому. Людина стала здатною до пожадливості.
Чому Адам і Єва взяли собі по’вязки? на захист від пожадливості одне одного.
Бо поставивши себе на місце Бога, людина сказала «ти вже не потрібен як дарувальник життя», «я хочу мати це буття, не завдячуючи нікому беру життя в свої руки і беру від нього все що хочу. Так само і пожадання – хочу привласнити іншу особу, бо вона мені в якийсь спосіб потрібна.
Куди погляд звертається, коли інша особа є засобом? – на сексуальну сферу.
Сором є захистом від чужого пожадання, говорить «дивись не туди, дивись на обличчя», бо через обличчя проявляється особовість.
Але пожадання протилежне любові. Любов – дарування, визнати іншу людину, як дар, прийняти цей дар. Любов означає, що я так сильно прагну єдності з тою особою, що дарую себе.
Пізніше, коли будемо розглядати патологічну сексуальність знову вернемось до поняття пожадання. Коли Льюїс описував 4 любові, він писав про таку патологію: «Можна почути дуже часто «мені потрібна жінка» – але насправді йому потрібне задоволення що мало можливе без жінки». А жінка в тому – засіб. Річ.
Засіб має такі дві характеристики:
По-перше, засіб перестає задовольняти – чим більше ми чимось користуємось, тим менше це нас задовольняє. Коли нам улюблений торт дарують на день народження, це нас радує, якщо цим тортом нас годувати кожен день, то до кінця тижня ми вже на нього дивитись не зможемо. Алкоголіки і наркомани постійно підсідають на більші дози, або міцніші засоби – бо ті що були раніше їх уже більше не заспокоюють.
А по-друге, з засобом не рахуються. Доки він виконує свою функцію, як засіб, він є корисний, а коли перестає виконувати, то стає сміттям, обузою, перешкодою. Так за біблійним описом вбивство входить в світ людей, бо хтось комусь стає перешкодою.
Коли Ісусові задають питання чи вільно відпускати дружину, «з причини всякої», коли вона стала такою перешкодою, то він звертається до початку! Він каже – на початку так не було і цитує 1 главу, 2 главу книги Буття.
А Він відповів і сказав: Чи ви не читали, що Той, Хто створив споконвіку людей, створив їх чоловіком і жінкою? І сказав: Покине тому чоловік батька й матір, і пристане до дружини своєї, і стануть обоє вони одним тілом, тому то немає вже двох, але одне тіло. Тож, що Бог спарував, людина нехай не розлучує!
Ісус відкликається до початку, до начала. І ми теж повинні дивитись на цей початок – коли людина створена чоловіком і жінкою для того щоб відображати Божу любов. Божа любов є вірною, тривалою і незмінною. Що потрібно для того, щоб людська любов була вірною, тривалою, незмінною? Наші почуття змінюються. Хтось каже: «Я тебе кохаю», але що буде через тиждень? Мінливість суперечить тій любові, тому що Бог є вірним, і любить вірною, незмінною любов`ю. Коли ми маємо відображати ту Божу любов у своїх стосунках, вона має бути вірною. А якби любов залежала тільки від почуттів вона б уже не була любов`ю.
З того виникає подружжя – новий стан, нова суспільна дійсність. Вони є в новому життєвому стані. У всіх цивілізаціях у всіх культурах подружжя існувало в різних формах прийнятних чи неприйнятних для нас, як для християн, але святість притаманна тільки подружжю, як такому. Папа Йоан ХІІ пише про подружжя, як про Таємницю божественної любові.
Подружжя є суспільною дійсністю у всіх культурах, воно означає публічний акт укладення нового життєвого стану – акт укладений перед божеством і при свідках. Це є акт творення нової дійсності. Коли ця дійсність уже створена то вона не залежить від наших примх і почуттів, її уже неможливо знищити. І саме такий стан уможливлює любові бути любов’ю.
Хто справді кохає, той бачить тільки ту особу і не бачить поруч ніяких інших. Жодна краща тілесна форма чи краса не може звабити того, хто кохає ту особу, а не іншу. Подружжя дає можливість бути з тою особою і назавжди. Подружжя є неначе рамками що оберігають любов від сваволі почуттів, від настроїв. Коли супруги будуть плекати подружжя, усвідомлювати що любов полягає у взаємообдаруванні одне одного у вдячності, розлучення неможливе.
Фізіологічна будова чоловіка і жінки нерозривно пов’язана з їхньою здатністю бути батьком і матір’ю, з їхньою плідністю. Їхня любов якою вони себе взаємно обдаровують зростає, накопичується. Є такий латинський термін «superabundantіа», точною калькою церковнослов’янською буде «преизобилие». Ця любов так зростає, що є бажання поділитись, передати комусь – і цим кимось стає їхня дитина. На рівні духовному вона є плодом їхньої любові. Любов не є мертвою, не є замкнутою сама на собі, вона є плідною. З любові Бог творить світ, і божественна любов є завжди плідною, Людина сотворена на образ божий і повинна відображати в своїй чоловічості і жіночності Божу любов, то ця любов має бути відкритою для плідності.
З подружжя виникає сім’я, а з сім’ї- родина. Це спільнота, як і спільнота двох була спільнотою, але пов’язана іншим типом стосунків.
Якщо я прийняв свою дружину, як дар, а вона мене, і з того “преизобилия” любові народилась дитина. ЇЇ життя теж приймаємо як дар. Але дарування себе дитині є зовсім інакшим, ніж дарування себе у шлюбі. Ми присвячуємо свій час, зусилля, кошти, для того щоб зрештою цю дитину виховати до самостійного життя, коли дитина покидає батьківський дім, до цього «Покине чоловік батька і матір своїх…». І ми дітей свідомо виховуємо до цього «покине».
Але навіть коли ми живемо одною великою родиною, наші діти не є нашою власністю. Не є засобом для реалізації батьківського інстинкту, не є іграшками.
В англійській мові є термін «core family» – ядро сім’ї, батько мати і їхні діти. І батько, і мати є головними в цій родині, а не дідусь і бабуся. Однак у великих родинах буває так що найстарші намагаються отримати владу над всіма тими поколіннями. Часто молоді сім’ї розпадаються, бо батьки вмішуються в стосунки молодої родини, забуваючи що ядром стосунків є саме їхня нова родина. Вони уклали свою сім’ю. Крапка. Ми можемо допомагати. Ми є центром у своєму колі, у своєму подружжі, ми маємо своє сімейне ядро, а одружені дорослі діти мають своє сімейне ядро. Не мішайся. Не псуй їхні стосунки. Фолькльор, література, анекдоти про тещ, «Кайдашева сім’я» описують ці конфлікти між поколіннями. Замість того, щоб бути авторитетом мудрості, мати дорадчий голос, і тоді будуть шанувати бабусь і дідусів, старше покоління переступає часом цю межу.
Натомість, діти, навіть дорослі, мають зрозуміти, що колись вони були зиготою, морулою, дитинкою, мама їх виносила. Вони були безпомічними, лежали в колисці, ходили під себе, батько й мати їх мили, годували, ставили на ноги. Яка належна відповідь має бути? Вдячність.
І коли ми це усвідомимо, то не буде так як «у мене своє життя, а ти будь ласка в притулок для осіб похилого віку». А в Радянському Союзі це звалось «дом престарельіх». А що означає термін «престареліх», пере-старілих?
У «Герої нашого времени» Лєрмонтова, Печорін є отаманом контрабандистів, і от коли на їхній слід виходить поліція, розбійник Янко збирається втікати, «делать ноги к югу». Його питають – а як же стара сліпа. Відповідь: «зажилась, пора знать и честь». Оце закладено в формулюванні «дом престарелих» – надто старих. Торують шлях до того, що маєш поскоріше вмерти. Оце той патологічний смисл.
Але в більшій родині ми маємо усвідомити що маємо зв’язки, кровну спорідненість, і маємо мати любов – яка є іншим типом любові аніж подружня любов між чоловіком і жінкою. Але тим не менш,
ця любов тримає нас в єдності родини, потім роду, потім єдності народу.
Кожного разу, спускаючись по цій низці, є послаблення родинних зв’язків і все слабший тип любові, порівняно з подружньою. І так виростає любов до свого роду, любов до свого народу. А потім з цього виростає любов до всього людства. Бо любов до людства це не щось, що літає в хмарах, а коли йдеться про конкретну особу в потребі, конкретного хворого чи жебрака – то скиньте його кудись, щоб мені не заважав, але я так сильно люблю все людство…
Нам християнам це має бути легше, бо в нас є таке поняття, як любов до ближнього. На відміну від старозавітного розуміння ближнього лише, як до члена свого народу. Оскільки Ізраїль прийшов як кочове плем’я на землі інших народів. Всі інші оточували були автоматично ворогами.
А Христос каже: “Ви чули, що сказано: Люби свого ближнього, і ненавидь свого ворога”.
А Я вам кажу: “Любіть ворогів своїх”,
«люби ближнього свого і ненавидь ворога свого».
А Я вам кажу – любіть ворогів ваших. Себто кожен є ближнім.
Але ми маємо розуміти, що це є різні рівні любові. І коли ми їх змішуємо, або коли державна влада змушує змішувати ці рівні, це є патологією. Пригадуєте: «человек человеку – друг, товариш и брат». Про це ж гасла Французької революції : «Свобода, рівність, братерство». По великому рахунку ми всі від Адама – брати. Але коли змушують вважати когось таким же братом, як мій рідний брат по крові…Це є ознака тоталітаризму – втручання в найглибші, найінтимніші людські зв’язки.
Якщо змушувати до братерства такого рівня, яке можливе лише в родині або в монастирі – тоді змушують до того, чого насправді не існує. А це є один з елементів тоталітарної системи.
Унікальний тип любові між чоловіком і жінкою є найтіснішим і найглибшим. Найвища любов, на яку людина тільки здатна на своєму природному рівні, як людина. Всі інші види любові є дуже важливими, але нижчими від подружньої любові. Лише такий тип любові, беручи до увагу фізіологічну будову їхніх тіл уможливлює статеве співжиття. Водночас статеве співжиття має відображати ту любов найвищого рівня у міжособистісних стосунках.
Відповідно, ті форми сексуальної реалізації, інтимної близькості, якч цю любов виражають, є добрими і потверджують гідність їх обох. Ті форми сексуальності, які цієї любові не виражають, є приниженням, перетворюють одне одного на засоби реалізації пожадання, принижують обох учасників, і негідні людини. І навіть в подружжі, нормально укладеному, коли починають практикувати такі форми сексуальності, вони руйнують любов. Тому що в самій сексуальності, як здатності виражати цю любов, і одночасно бути відкритими до плідності, є щось священне.
Якби якийсь інший фізіологічний процес відбувався з якимись відхиленням, ми до того ставимось, як до фізичної хвороби. Коли такий збій відбувається в сексуальних стосунках, це вражає якоюсь особливою огидністю. Це можливо тільки тому, що сама по собі сексуальність має в собі щось святе, унікальне, вона має об’єднувати в любові і бути знаком такою любові. І отже, має бути знаком Божої любові.
Про таїнство Подружжя в християнстві
Здебільшого можна почути, що це була просто природна інституція, форма соціальних відносин, і щойно Христос освятив подружжя своєю присутністю на весіллі в Кані Галилейській. Однак Ісус Христос відкликається до початку. Кажучи про те, що не вільно чоловікові відпускати жінку, каже що від початку так не було, бо чоловіком і жінкою сотворив їх, і стануть обоє одним тілом… З цього Йоан Павло ІІ робить висновок що подружжя як таїнство існувало від початку, відколи Бог сотворив чоловіка і жінку, і поблагословив їх.
Наше служіння таїнства шлюбу є лише формально видимим церковним підтвердженням цього таїнства, що існувало від початку.
В канонічному праві Католицької Церкви є поняття «консумація шлюбу», його сповнення – яке виражається через статеве співжиття.
Коли подружжя святково і богослужбово в церкві уклали шлюб, але між ними не відбулось статевого єднання, сповнення – це подружжя не є дійсним, і римському архієреєві належить право це подружжя розв’язати. Але якщо це сповнення відбулось – подружжя розв’язати не може ніхто. Це означає що статеве співжиття належить до сакраменту, є ядром одного з Таїнств.
Дітріх фон Гільдербранд, книжка «Подружжя таїнство відданої любові».
Коли подружжя є таїнством, а статеве співжиття є виявом цього таїнства, то статеве співжиття є літургійним святкуванням цього таїнства, є ітеративним, повторюваним служінням Таїнства Подружжя.
У Томи Аквінського цілі подружжя – діти, взаємодопомога, і за Павлом 7 глава 1 послання до коринтян – ліки від пожадливості. Гільдербранд натомість стверджує – якщо діти сенс подружжя, їх можливо народити і в позашлюбному зв’язку. Взаємодопомога взагалі можлива між братами й сестрами, іншими людьми, тощо. А лік від пожадливості – це інструменталізація іншої особи. Це використання іншої особи, як засобу. Як наслідок подружжя – лік від пожадливості це добра річ. Але якщо метою вступу в подружжя є лік від пожадливості – це не про любов.
Тому ІІ Ватиканський собор, говорить що перша і основна ціль подружжя це є любов, а про ліки від пожадливості взагалі не згадує.
Відповідно, всі інші форми сексуальності, використання невластивих органів і систем, форми співжиття що виключають міжособистісне спілкування, виключають плідність – спотворюють сам статевий акт, а отже спотворюють любов. З точки зору сакраментум – ці викривлені форми є святотатством. Тому ці викривлені форми так вражають огидою. Тому що це втручання диявола в Божий план буття любові і дарування життя.
Про суспільство і сім’ю
Подружжя як таке, core family – є цінним само в собі, ми не можемо розглядати його як засіб для якоїсь мети – діти, примноження народу, тощо.
Сім’я володіє самодостатньою гідністю сама в собі, а суспільство складається з таких сімей. А не так, що суспільство вимагає чогось від сім’ї, і воно є вищою дійсністю, а сім’ї всього лиш – цеглинками, будівельним матеріалом для суспільства. Це радянський підхід. Можна було бачити плакат у поліклініці «батьки зобов’язані виховати здорових дітей для суспільства». А суспільство це хто? Здорові діти є цінними самі в собі, і з них буде суспільство складатися.
Але коли суспільство складається з сімей, то сім’ї мають мати особливий правовий статус і захист. Вони мають вирішувати що вони мають їсти, в що вдягнутись, в якому будинку жити, яку освіту дати дітям, які предмети будуть вивчати в школі їхні діти, чи будуть вони ходити до загальної школи, чи будуть навчатись вдома.
Хоумскулінг є цілком поширеною практикою в Сполучених Штатах. А в такій демократичній західній державі як ФРН карається тюремним ув’язненням – обов’язково діти мають ходити в загальноосвітню школу, а там вже обов’язкова програма.
Суспільство має підтримувати лише тоді, коли сім’я сама по собі не справляється. В екстреній ситуації: пожежа, злодії ламаються в двері, або скажімо кризова ситуація з втратою роботи чи працездатності – тоді сім’я потребує підтримки суспільства.
Але це не держава дала сім’ї можливість любити і бути сім’єю. Право одружуватись, мати дітей є природним правом і в цьому смислі воно є «над позитивним», бо походить не від суспільства а від природи людини. І тому держава має шанувати це право і не передавати його іншим спільнотам, які сім’єю не є.
Виховання дітей потребує повної родини, наявності батька і матері. Вони є інакші, але взаємодоповнювані. І хлопчик, і дівчинка потребують і батьківства, і материнства для свого нормального розвитку. І цього замінити не може ніхто. Відповідно, коли здорові, сформовані діти ідуть в подальше життя, і з таких дітей складається суспільство то суспільство буде здоровим. Коли це усвідомлять політики, то будуть сприяти сім’ям.
Джерело: ХСП
