Видатний педагог Шалва Амонашвілі 23 листопада завітає до Києва. «Освіторія» зібрала для вас цінні тези сучасної рок-зірки педагогіки про взаємини між вчителями та учнями, освітній процес та виховання.
Серед важливих освітніх систем і методик Монтессорі, Вальдорфської школи, Макаренка та Сухомлинського виділяється оригінальна концепція гуманної педагогіки та Школи Життя. Це творіння 87-річного грузинського освітнього діяча Шалви Амонашвілі.
Гуманна педагогіка повністю орієнтована на особистість дитини й заперечує владний підхід до виховання та навчання. Амонашвілі певний: у виховання нема зворотного шляху. Дитина не тільки готується до життя — живе тут і зараз, а вчитель має побудувати освітній процес так, щоб учень міг змінювати, покращувати умови життя, а не пристосовуватися до обставин. Звідси й принцип Школи Життя — розвивати та виховувати дитину за допомогою самого життя.
Шалва Амонашвілі працює в школі з 1951 року, причому пішов вчителювати не за покликанням серця, а щоб прогодувати сім’ю. «Але потім сталося неймовірне. Я закохався в цей фах. Мої кар’єрні устремління зійшли нанівець, хоча в планах були інші професії. Зараз я став кращим, ніж мої найбільші очікування від життя», — зізнається батько концепції гуманної педагогіки, який до 7-го класу був… двієчником, а закінчив школу із золотою медаллю.
Сьогодні Шалва Амонашвілі — доктор психологічних наук, іноземний член Академії педагогічних наук України. Його метод — офіційно визнаний у багатьох країнах. Син Амонашвілі Паата продовжив справу батька: він психолог, соціолог, письменник і керівник Міжнародного центру гуманної педагогіки.
5 важливих ідей Шалви Амонашвілі
Коли вчителю краще не приходити до школи
Головне завдання вчителя — допомогти і підказати. Потоваришувати з учнем, полюбити його та заслужити його повагу. Не просто давати інформацію, а терпляче подавати свої думки та прислухатися до думок учнів. Особливо небезпечною є невіра в дитину — упередження, що вона із самого початку не здатна вчитися не з-під палиці.
У таких випадках вчитель без будь-якої причини починає кричати на учнів та погрожувати покараннями. Але щоб навчання приносило плоди, кожна дитина має відчувати, що вчитель бажає їй добра та приймає такою, як є.
- Краще педагогу не переступати поріг школи з озлобленою душею, щоб не калічити душі учнів.
- Краще не приходити до школи без чіткої та зрозумілої цілі та виховних намірів, щоб не нав’язувати дітям виховні імпровізації, які з високою ймовірністю викличуть подив та розгубленість дітей.
- Краще не приходити до школи «із вчорашнього дня», без самооновлення, щоб не нести із собою одноманітність та нудьгу.
- Краще не приходити до дітей без віри в педагогіку, щоб не сіяти в них невпевненість у самих собі та у своєму педагогові.
Вчитель демонструє владу над учнями? Рано чи пізно назріє бунт
В основі виховання завжди має бути безмежна любов до дітей. В авторитарній системі вчитель, який от навіть дуже щиро любить дитину, вважає за необхідне «тримати її в руках» — змушувати добре вчитися та «нормально» поводитися, суворо запитувати з неї результат. Так само часто вчитель навіть не намагається вкласти хоч часточку душі в процес навчання, який не має складатися з безкінечних домашніх завдань, викликів до дошки та контрольних робіт.
Коли вчителі більше люблять владу над учнями, ніж їх самих, школярі реагують відповідно — бунтом. Наприклад, мій фізик викликав у нас, учнів, роздратування й злобу. Людиною він був немолодою, почувався відомим вченим і часто знущався над нами.
П’ятірок нікому принципово не ставив. «П’ятірка — це мені, — казав він. — Інші оцінки — вам». Він жалів і четвірки ставити. Саме тому в класі було багато трієчників і двієчників. Нас збурювали його грубість, глузування та погрози. Тому ми частенько бойкотували його уроки, заважали під час занять, конфліктували. А він, замість розібратися, чому ми так поводимося, посилював міри, карав двійками та погрожував, що зіпсує атестат кожному.
Яка мета покарання в школі
Покарання не можна застосовувати до дитини авторитарно, бо тоді вона не прийме його, не вважатиме справедливим. Саме по собі покарання — не захід виховання. Його вплив на дитину залежить від того, наскільки вчителя люблять та поважають у класі.
Мета покарання також не в тому, щоб чинити суспільне правосуддя чи особисту вчительську відплату, а в тому, щоб передати дитині відчуття гіркоти від невдачі. Суть покарання при цьому така, що дитина переживає образу через те, що засмутила людину, і відчуває рішучість виправдати її очікування та довіру.
«Хлопчику, мої п’ятірки червоніють поряд із двійками. Як бути?» Саме такі слова можуть відгукнутись у серці дитини. Адже річ не в п’ятірках, а в любові вчителя до учня. Школяр наче робить боляче вчителеві, і йому самому від того стає боляче.
Три дитячі пристрасті, про які мають знати дорослі
Пристрасть перша: дитина прагне розвитку. Розвиток природжених здібностей дитини відбувається завдяки протиріччям та подоланню труднощів. Діти самі шукають у довкіллі труднощі, щоб їх перемогти. Цей потужний імпульс до розвитку захоплює дитину, як стихія — цим часто пояснюють дитячі пустощі та небезпечні розваги.
Але для дитини це навчання, вона долає перешкоди й ці труднощі узгоджуються з її індивідуальними можливостями.
Друга пристрасть — пристрасть до дорослішання. Дитина приходить у цей світ не для того, щоб назавжди залишитися дитиною. Діти намагаються здаватися дорослішими, ніж є. Підтвердження — рольові ігри, у яких малеча виконує обов’язки дорослих. Дитинство —не «застиглий стан безтурботності» та «золота пора», коли ні про що не треба турбуватися. Справжнє дитинство — складний, часом виснажливий процес дорослішання. Задоволення цієї пристрасті відбувається в спілкуванні, насамперед із дорослими.
Формула «Ти ще маленький» та відповідне ставлення заперечують основи гуманної педагогіки. А ось дії, які виходять з формули «Ти вже дорослий», створюють умови для активного прояву та задоволення пристрасті до дорослішання. Дорослі мають спілкуватися з дітьми на рівних, бачити в них особистість, доручати справи, довіряти їм та співпрацювати з ними. І вчити дітей треба не граючись, а серйозно, з відчуттям відповідальності.
Третя пристрасть — пристрасть до свободи. Дитина проявляє її змалечку, у різних формах та багатогранно. Особливо це помітно у дво- чи трирічному віці, коли малюк намагається вислизнути з-під опіки дорослих та ствердити свою самостійність: «Я сам!»
І якщо пристрасть до дорослішання дитина проявляє в спілкуванні з дорослими — тому й шукає дорослого, який задовольнить цю потребу, то пристрасть до свободи дитина шукає, намагаючись віддалитися від дорослого. Саме це призводить до нескінченних конфліктів.
Педагоги-гуманісти пом’якшують конфлікт, намагаючись зберегти в дитини відчуття вибору. Рівноправне спілкування з дитиною, віра в її можливості та співтворчість підтримують її пристрасть до свободи.
