У сфері духу ми також відчуваємо потребу підтвердити нашу присутність біля Бога. Ми іноді кажемо, що відчуваємо “руку Бога” в нашому житті, ніби дотик Отця, що тримає свою дитину за руку. Цю ситуацію прекрасно зобразив Мікеланджело, коли сцена сотворення людини у Сикстинській каплиці була представлена у вигляді дотику долоні Творця до пальця Адама, що простягнув руку.
Блаженний Гонорат Козьмінський наполегливо намагався випрацювати в собі пам’ять про присутність Бога. Він прискіпливо записував у своєму щоденнику постанови щодо внутрішнього тренування у зосередженні уваги на молитві хору [молитва в спільноті монахів], ретельному дотриманні перерв у розумовій праці, що заповнювались молитовними закликами. Свої роздуми на цю тему він висловив у стислій реколекційній постанові: “Відновлювати свідомість Божої присутності щогодини”.
Він також поділився ними з членами монаших спільнот, заохочуючи їх спеціально випрацювати в собі “шосте” почуття, відчуття справжньої Божої присутності під час апостольської діяльності. Найпростішим жестом, що підкреслює живу присутність Бога для прихованих апостолів мало бути подавання руки потребуючим, простягання руки загубленим, особливо сиротам. Простою справою є промовляти молитовні заклики у визначені години, наприклад, коли дзвони костелу б’ють на “Ангел Господній”; набагато важче відновлювати свідомість Божої присутності, коли ведеш бідного за руку, а у звичайному дотику руки відчувається дотик Сина Чоловічого.
“Благослови, Господи, слова, всі слова, що зачаті Святим Духом і стали тілом – вчинком у мені і в тих, яких Ти дав мені”, – молився отець Гонорат.
Із книги о. Гонората Козьмінського Nadzieja wbrew nadziei
