Як то кажуть, “спасіння тонучих, є проблемою самих тонучих”. В жодному разі не тону. Просто “рухаюсь без шуму, бачу в темноті, чую здалеку, можу не спати ночами… Я – ніндзя? Ні, я – МАМА!!! Але у ніндзі є спец тренування, школа, навички. А що у мами? У мами якраз ті руки, якими потрібно себе рятувати і шукати свої рятівні кола. Значить, в першу чергу, щоб мати силу і здоров’я, підтримувати і розвивати навички ніндзі, пишу для себе план спасіння своєї, тонучої материнської особистості.
Я це – я, навіть якщо я – мама
Я категорично забороняю собі втрачати дівчинку з мріями всередині себе, навіть, якщо у мене на руках тепер ще одна дівчинка. Через кілька років їй буде потрібен достойний приклад, а не недореалізована мама-жертва. Помічаю в собі, що з’явилась тенденція, як в отого чудовиська з “Володаря Кілець”, що тримав коштовний камінь і кричав: “Моє золотце!”
Колись, один австралієць запитав мене, куди поділись жінки в Україні? Каже: “Я часто дивлюсь: йде красива дівчина, а потім – бах, і одразу стає babooshka!”. Так склалось, що в державах пострадянського простору жінка може все, і часто це все просто розчавлює в нас жінку. “Ти вийшла заміж, народила дитину, чому переживаєш?” – сказав мені якось друг після того, як пожалілась йому, що ніяк не розпочну боротьбу із зайвою вагою. Тоді я мало що зі стільця не впала. Відповідаю: “А як же! Борг перед батьківщиною виконано, і тепер мені, окрім походів на ринок і куховарства, залишається тільки товстіти і доживати”.
Мрію можна переодягнути, перенаправити, але в жодному разі не складати до шухлядки спогадів молодості.
(Мрія – це не схуднути, схуднути – це для прикладу). Отож, беремо свої мрії, причісуємо їх часовими рамками рідного “кхпикхпи” і перенаправляємо кудись вперед. Діти – це не причина говорити, що вони причина нашої нереалізованості. Навіть в Україні можливо і треба слідувати своїй мрії. Хто хоче – шукає можливості, а хто не хоче – причини. Навіть, якщо ти мама з ніг до голови в квадраті – тоді, хоча б, сядь і напиши книжку з рецептами!
Спілкування з успішними людьми Ні, не так: Спілкування із щасливими людьми!
Коли у самого все гаразд, то можна ще й вислухати і потішити когось, пожмаканого депресією. Але коли у мами батарейка на нулі, і ще збоку хтось нещасний добиває, – тоді треба рятуватись! Якщо немає нікого збоку на позитиві, тоді варто хоча б включити на YouTube когось, хто виліз з оцього хаосу, і розказує, як він це зробив. Я вже давно забула як це вчитись, розслаблено читати або дивитись чи слухати щось по інтернету годинами. Я зараз все роблю уривками під строгим контролем мого маленького боса. Але інколи вистачає послухати якусь лекцію чи семінар на YouTube на позитиві, хай навіть під час годування і протягом всього лише 5 хвилин і ти знаходиш ниточку, щоб вилізти з невдоволеного похмурого стану. От і сьогодні, почула від Світлани Гончарової, що порядок потрібно сприймати як процес: такий собі процес, що вимагає постійних зусиль. Кухня не може бути довше 2 годин чистою. Кожне готування їжі вимагає після себе прибирання. Зготувала – прибрала. Зготувала – прибрала. І так по колу, як мінімум три рази на день. Те, що ти розгрібаєш по колу кухню після борщу чи супу – це нормально. В принципі я це знала. Я вже змирилась з тим, що вночі до мене не прийдуть 10 маленьких єнотів, і своїми маленькими ручками не позбирають всі крихти і шкірки. Це буду робити я зранку (вже мабуть два місяці намагаюсь робити це звечора) розчищаючи простір для десятихвилинного віднайдення точки опори в чистоті, з чашкою кави. Але коли тобі про це каже з екрану монітору з посмішкою ще одна мама якось стає легше.
Думки-маячки-світлячки
Це ті життєві фрази чи системи сприйняття дійсності, які допоможуть вижити в ситуації, коли хочеться опустити руки і постраждати. Похмура погода за вікном і дощ – нічого ми підемо в кафе купимо чаю і будемо гуляти там. Ми не виспались – ми постараємось вдень наздогнати, і солодко посопіти разом. Каша збігла – це зайвий привід помити плитку. Забула розвішати білизну – це ще один пункт на шляху до освоєння системи порядку, нема порозуміння з чоловіком – більше часу, щоб подумати працювати і шукати, бо коли все добре то закінчується приємним часопроводженням і перегляданням фільмів (і де тоді тут розвиток?). Спина болить – привід походити на масаж і відновити заняття танцями, і так далі. Кожна ситуація може бути наполовину повною. Якщо не тренувати і не вирощувати в собі створювача думок світлячків то можна легко перетворитись на скиглія “тошнотика”.
Спиратись на плечі титанів
Можливо надто гучно сказано, але мами – це титани з тендітними плечима і залізною витривалістю без сну і зарплати. Слава Богу, в наш час досить запитати у Google про мам, які можуть надихнути. І тут непочатий край прикладів і роботи. На кожен етап мого паралельного з годуванням читання я захоплювалась котроюсь із них. Мене надихнула писати Христя Слободян своєю книгою “Диво-пристрої для щойно мам”, я полюбила осінь з “Теплими історіями до кави і какао” від Надійки Гербіш, витягую себе за шкірку з песимістичної рутини і вчусь складати речі вертикально з автором системи флаймама Світланою Гончаровою, регочу до сліз з саркастичними постами Поліни Булгакової (авторка блогу “Родила и поняла”). І це ще не кінець. Ще є купа англомовної літератури. Коли злий троль шепче мені на вухо, що це все “ туфта ” і в тебе нічого не вийде, і ще трохи і ти з непомитою головою, поступово деградуючи, станеш “Я же мать” в негативному розумінні цього слова, як мінімум на три роки, то я кажу собі, що коли перечитаю все в розділі “Як не зійти з розуму і не втратити себе після народження дитини”, тоді буду робити висновки… ?
Ще одне коло в прямому розумінні – це місце,
де ти п’єш: каву, чай, какао; думаєш, пишеш хай навіть 15 хв в день. Це місце має надихати своїм дизайном і жодна річ не повинна бути там зайвою. Одна мама мені якось вислала фото свого балкону і жартома сказала, що вона там закривається і перезавантажується. Це був варіант в однокімнатній квартирі. Я собі зробила місце на кухні (шматок простору біля вікна подалі від плити), і я точно знаю, що зранку я тут можу підзарядитись. Якщо б ми не встигли зробити цей міні-ремонт, то я б зробила собі своє місце в кафе. Я можу тут усамітнитись і молитись, читати, слухати музику, писати, мріяти, візуалізувати. Щойно подруга повернулась з Порту і вислала фото океану. Мрію, що можливо колись ми його побачимо. Колись давно я так мріяла про море, Італію та літаки. І Господь здійснював ці мрії в моєму житті, часом навіть перевершуючи очікування. То чому б зараз не закрити очі, і не намріяти вже для нас трьох океан?
Ще одним рятувальним колом може стати писати списки
Я надихнулась цією ідеєю від Світлани Гончарової. За її системою, правда, потрібно писати списки на кожен день, розграфлювати і т д. Я реально не можу так зібратись щоб знайти на все це час. Але інколи мене пробиває написати все, що потрібно зробити за день і найкрутіший момент наступає тоді, коли я ставлю галочки навпроти того, що вже зроблено. Це ніби маслом по душі, і відразу моя самооцінка вилазить на п’єдестал, і я ввечері малюю: раз галочка два, три, чотири… . Виявляється, що в ті дні, коли не відбувається нічого “Хто молодець? – Я молодець, коли ставлю по 10 галочок навпроти: повитирати, помити, нагодувати, купити, зварити, нарізати, погуляти, прибрати, почитати і т д. Такими днями я зараз називаю дні, коли я виходжу тільки погуляти і в супермаркет, і спілкуюсь лише з найріднішими. Насправді, в цих днях багато всього: багато нашого часу разом, є нотки нових звуків, є види за вікном, є прогулянки, є обійми і купа тих щоденних простих солодких митей, які я інколи не ціную через їхню буденність. Це все теж можна записати. Через 10 років цьому ціни не буде, і я не знаю чи цей солодкий клубочок ще так захоче подіставати маму, і таки завоювати своє місце в дорослому ліжку, щоб “присмоктатись” біля мене.
Мамське рятівне коло – це щоденні хоча б малі кроки до омріяного стилю життя.
“Хочу бути вічно молодою і гарною і ще б скинути так 5 кг і целюліту позбавитись.” Що я для цього роблю? Печу пироги і об’їдаюсь шоколадом. І якщо заставити себе зробити таку-сяку зарядку я ще можу, то без солодкого – ну ніяк. Я ж покусаю когось або помру від депресії, якщо перестану їсти шоколад і тістечка. Але мить прозріння для мене настала тоді, коли після сотого недосипу я добре роздивилась себе в дзеркало. Моє обличчя буде старішати. Я раптом зрозуміла, що старіння – це ніби помпа зсередини, що роздуває твоє обличчя і все решту, і воно потім не щільно прилягає до черепа, а так ніби починає звисати в різні сторони. Страшна картина. Отже кожна моя шоколадка до ранішньої кави – це натиск на кнопку підкачки. Кожного разу, коли я від неї відмовляюсь – це крок до вічної краси і молодості. Так завернула, що взагалі шоколаду перехотілося. Але якось так малими кроками. Для початку відмовитись хоч раз на тиждень. Я знаю, що коли прийде якась подруга з тортом, чи я доберуся до кафе з десертами, або якщо ще гірше – мене накриє програма: печу сирники або пироги, то жодні візуалізовані черепи з кнопками мене не стримають. Але хоча б інколи і хоча б потрошки. І тоді можна буде поставити галочку навпроти здоровий сніданок без “бяки”.
Мабуть у кожної мами свій чарівний набір рятувальних засобів, і той, чиї діти вже великі з посмішкою може прочитати ці рядки. Та я мабуть сама буду з себе сміятися і сумувати за тими недосипами і над моїми намаганнями зберегти себе і використати кожну мить для себе, поки дитина спить. Це все, що зараз так, майже трагічно, колись буде мило і смішно. Але так вже є.
З часом пам’ятається тільки головне і найкраще. Головне і найкраще сміється до мене своїм ротиком з двома зубчиками і вимагає всю мене цілодобово. Головне і найкраще – це, як літак, високо в небі. А мамин чемоданчик з інструментами, гайками, пружинками ніхто не бачить, коли за вікнами салону літака видно хмари. Але мамі він потрібен так само, як киснева маска. Отак і зараз моє головне і найкраще прокинулось, стоїть тримається за бильця ліжечка з радістю міс світу або нобелівського лауреата, бо ж саме встало на ніжки і тримається, і не падає. Добре, що мама вже трохи відремонтована ранішньою молитвою, зарядкою, планом на день, кавою і кількома записаними думками. Можна летіти….
