Іларіон та Анісія Свенцицькі, які разом з митрополитом Андреєм Шептицьким народили та підняли Національний музей у Львові, перший в світі повноцінний спеціалізований музей українського мистецтва та один з найкращих музеїв України, залишили по собі численний науковий та культурний спадок – статті та монографії, величезні музейні колекції. Але не менш, чи навіть більш цінним плодом їхньої праці та їхнього кохання стали їхні чудові діти – Віра та Марія Свенцицькі.
У 1913 році, в рік заснування Національного музею у Львові, в Свенцицьких народилась перша донька Віра. У 1918 році, після повернення Іларіона Семеновича з Києва, народилась друга донька, Марія. Потім була ще третя донька, Ксенія, але на жаль, вона померла у віці 6 років. Марія Свенцицька стала відомим філологом-германістом. У тяжкі воєнні та післявоєнні роки вона чимало зробила для Національного музею і для родини. Її заслуги в галузі німецької філології допомагали домовлятись з німецькими окупантами, її хист до шиття допоміг їй з батьками прогодуватись. Опікувалась вона бібліотекою НТШ, родинним архівом та колекцією мистецьких творів, які пізніше передала до Національного музею. Дуже любила котів та квіти. Господь судив їй дожити до 2006 року і написати цікаві спогади – про батьків та сестру, про Андрея Шептицького і Йосипа Сліпого. Ось що вона пише про Іларіона Свенцицького:
Мій Батько був особливою людиною. Вважав, що головним завданням батьків є підготовити своїх дітей до самостійного життя, яке є складним і не завжди таким, як ми того бажали б. Слід це робити систематично, непомітно, без зайвого повчання і нагадування, адже часто все це не сприймається дітьми і може викликати навіть з їхнього боку різкий протест.
Іларіон Свенцицький з дочкою Вірою
Батько з початку нашого життя пробуджував в нас любов до природи, до квітів і дерев, а також до домашніх тварин — котів, собак і різних птиць, які відносилися до нього з особливою симпатією і довір’ям, наприклад, собака Аза на привітання мусіла полизати його бороду, бездомна кітка заспокоїлася лиш тоді, коли показала йому місце, де мала народити котята, когут заходив на гніздо, почувши його рішучий голос, а гуска, що тужила за своїм стадом і навіть плакала, відпроваджуючи Батька до брами.
Згодом, для пробудження любові до книжки дарував своїм дочкам (Вірі, Марії і Ксені) народні казки, спочатку українські, а потім і інших народів, бо постійно ними збагачував свою бібліотеку, з якої ми користали. Підростаючи, ми зрозуміли, що Батьки наші дуже стараються, щоб ми, дякуючи солідній професійній підготовці, могли стати самостійними в цьому житті, не розраховуючи на протекції з боку впливових осіб та інші обставин.
Що ж, старання Іларіона Семеновича не були даремними. Марія стала талановитою германісткою, з-під її пера вийшло чимало цікавих наукових праць з німецької мови та літератури, а серед її учнів було чимало талановитих дослідників та викладачів. Але значно більш відомою стала її старша сестра Віра.
Віра Іларіонівна Свенцицька з малих літ допомагала батькам у музеї. Навчалась вона в гімназії сестер василіанок, і її класним керівником була сама Олена Степанів – та сама знаменита героїня визвольних змагань. Досить швидко обрала для себе життєвий шлях – досліджувати давнє українське мистецтво. Не дивує що в Національному музеї для дівчини швидко знайшлись справи. У 1932 році 19-річна дівчина стає лаборантом в Національному музеї. Вона чистить та досліджує дерев’яні ручні хрести – про які і пише магістерську роботу у Львівському університеті. Вже тоді вона була тісно пов’язана з Організацією українських націоналістів та брала активну участь у житті українського підпілля.
У 1934 році починаються гучні судові справи проти ОУН, польська влада заарештовує багатьох підпільників: півроку дівчина провела в одиночній камері львівської тюрми «Бригідки». На щастя, все обійшлось, і Віра повернулась додому і до рідного музею. Вона брала участь в багатьох експедиціях, і саме її ініціативою було забрати до музею іконостас Івана Рутковича зі Старої Скваряви. Крім музею, Віра Іларіонівна мала й інші захоплення. Збереглись звістки про її роман з ОУНівським підпільником Констянтином Арпадом Березовським.
Але настає 1939 рік, а потім 1941. Приходять одні окупанти, потім інші. Арпад Березовський був заарештований і розстріляний — чи то в квітні, чи то в червні 41 року. Інших чоловіків в житті Віри не було. Під час війни вона полюбила одну дівчину з сиротинця і планувала удочерити її – але після війни зголосилась її справжня мати, то ж, стати дружиною й матір’ю Вірі Бог не судив. То ж, любов’ю усього її життя став Національний музей. Разом з батьками вона рятує музейні скарби від німців та від комуністів. Потім війна закінчується, Свенцицькі розуміють що треба пристосовуватись працювати в нових умовах – і Віра Іларіонівна поступає в аспірантуру в Ленінграді при Ермітажі. Що ж, її батько там вчився, і дружні зв’язки з кращими з російських вчених не раз йому допомагали. Науковим керівником Віри Іларіонівни був славнозвісний Віктор Лазарєв, спеціаліст з давньоруського та візантійського мистецтва.
Але у 1948 році Віру заарештовують. Галичанка, колишня ОУНівська підпільниця, яка до того ж, перебувала в окупації – чекістам не треба було багато фантазувати щоб зліпити справу і засудити невинну жінку. Свенцицьку засуджують на 25 років ув’язнення, традиційна “четвертна” і відправляють до Сибіру. На щастя, громадськість Львова вступилась за Віру, тому ув’язнення їй замінили на 10 років заслання. З Сибіру вона слала привітання до батька і до музею, на засланні подружилась з художницею Ярославою Музикою, яка залишила кілька портретів Віри Іларіонівни. А у 1956 році, після ХХ зїзду та початку відлиги. Свенцицькій дозволили повернутись до Львова, де на неї чекали мама, сестра, помираючий батько і музей, який сильно постраждав від радянських ініціатив.
Тимчасово поставлений директор Василь Любчик з Пятигорську слухняно зробив те що від нього вимагала радянська влада — знищив тисячі експонатів і повністю переробив експозицію під радянську ідеологію. Тепер в музеї, який тепер називався Львівський музей українського мистецтва, розповідалось про єдність росіян, українців і білорусів та про їхнє щасливе життя в СРСР. Виставлялись відповідно народно-ужиткове мистецтво: килими, вишивки російських, українських, білоруських майстрів, які в свій час збирав Шептицький. Ну, і, звісно, соцреалізм і погруддя вождів. В каталозі-путівнику по музею тепер писалось:
“Попри тяжкі умови соціального і національного гніту в царській Росії і Австро-Угорській монархії, народи висували з свого середовища видатних майстрів мистецтва, які своїми творами сприяли боротьбі за визволення і свободу трудящих. Історія українського мистецтва цього періоду, так само як історія мистецтва російського народу, тісно пов’язана з історією боротьби проти експлуататорських класів, проти реакційної буржуазно-поміщицької культури за близьке і зрозуміле народові реалістичне мистецтво”
Тепер на чолі музею стояв Вячеслав Семярчук, комуніст та ставленик радянської влади, але водночас, дивлячись по усьому, патріот України та музею, а головне – прихильник збереження скарбів українського мистецтва, які радянська влада прагнула знищити. В свій час він домігся того, щоб колекцію старовинних українських ікон з музею не спалили, а перенесли до зачиненого вірменського собору, і тепер донька Свенцицького, знавець і ікон, і музейних скарбів, патріот та досвідчений фахівець, стала б йому у пригоді. Звісно, були певні труднощі — все ж таки, Віра Іларіонівна нещодавно вийшла з ув’язнення, до того ж, її освіту вважали недостатньою. Отже, Семярчук зміг взяти її лише на посаду молодшого наукового працівника. Але головний крок було зроблено — Віра повернулась до свого музею!
Решту її життя можна описали трьома словами — досліджувати, рятувати, відроджувати. Віра Іларіонівна повністю злилась з музеєм, віддавши йому усі свої сили, все серце. Вона подорожувала Західною Україною, досліджуючи закриті церкви і рятуючи те що можна було врятувати. Було над чим працювати і в самому музеї, тим більше, що колектив та керівництво, зазвичай, давали їй зелене світло в усіх починаннях та по мірі сил боронили перед владою.
З часом Вірі дозволили повернутись до аспірантури — цього разу вже в Києві, в професора Якова Затенацького. Тема дисертації – “Іван Руткович і становлення реалізму в українському малярстві XVII ст.”. Іван Руткович, галицький іконописець 17 століття, був, мабуть, одним з найвеличніших українських іконописців. Вперше на його спадщину звернув увагу ще Антон Петрушевич у 19 столітті, але Віра Іларіонівна провела ретельне дослідження його творчості, особливий наголос зробивши на найцінніший твір майстра — іконостас з Нової Скваряви, який вона разом з батьком та митрополитом Андреєм Шептицьким знайшла та перенесла до збірок музею. Тож вона блискуче проаналізувала і творчій шлях майстра, і загальний шлях тогочасної української ікони, зокрема поступову переорієнтацію з візантійських традицій на європейські. Праця вийшла ґрунтовною, і науковий керівник, а разом з ним ,і опоненти на чолі з тим самим Віктором Лазарєвим погодились, щоби Віра Свенцицька написала повноцінну докторську. Але нагорі вирішили надати їй лише докторське звання — з огляду на політичне минуле. Цікаво що у 1966 році дисертація Свнецицької у дуже скороченому вигляді була видана в Києві.
Цікава річ. Зазвичай, наукова праця починається з огляду існуючих праць з даної теми. До того ж, треба було обов’язково вставити, якщо не Маркса з Енгельсом, то принаймні якусь похвалу на честь радянської влади. І Свєнцицька це зробила, але по-своєму. Вона вказує що за панської Польщі про Рутковича нічого не писали і ніяк його не досліджували, а за СРСР нарешті стали писати. В кінці речення йде посилання на статті самої ж Свєнцицької! Такий собі український тролінг!
Так чи інакше, тепер Віра Іларіонівна, яку давно вже сприймали, як світоча українські, російські, польські, болгарські мистецтвознавці, стала кандидатом наук, і тепер вже ніхто і ніщо не могло перешкодити їй тримати посаду завідувача відділу давнього українського мистецтва. Це якраз те що їй було потрібно – вільний доступ у темний сирий не провітрений львівський вірменський собор, де були заховані далеко від очей ревізорів 10 000 ікон, портретів, скульптур та інших творів українського середньовічного мистецтва. Безцінні образи гнили, в них заводились жучки-деревогризи, то ж, їх треба було регулярно провітрювати, сушити на закритому церковному подвір’ї, тому самому, де знімали дуель з «Трьох мушкетерів».
Треба було перевіряти які ікони в найгіршому стані і передавати їх на консервацію. Звісно, музейні працівники цим займались, але довго перебувати у вологому приміщенні, постійно переставляти та переносити з місця на місце важкі зволожені дошки ікон – на це ніхто не був здатний. А ось Віра Іларіонівна була. Підпільниця та подвижниця, патріот своєї країни і свого мистецтва, вона вчилась в солдатки Олени Степанівни, кричала «Слава Україні» перед польськими суддями, пережила ув’язнення у польській в’язниці, пережила заслання на Сибір, то ж, нелюдські умови праці здавались їй не такими вже й важкими, якщо зважати на високу мету – зберегти і передати нащадкам тисячолітню віру і душу народу. Вона проводила під склепіннями занедбаного собору безкінечні години, висушуючи, протираючи ікони та скульптури – досліджувала, досліджувала, досліджувала, оцінювала кожен мазок, кожен колір, виявляючи так цілі школи й напрями українського мистецтва, оцінюючи візантійські та європейські риси, вплив готики, ренесансу, бароко. Одного разу на зворотній стороні ікони 15 століття вона знайшла фрагмент ікони 12-го, іншого довела що одна з ікон старша на ціле століття… таких історій було чимало.
Влада обмежувала доступ до неї фахівців та відвідувачів, їй не давали викладати та працювати з аспірантами – але це не завадило Вірі виховати цілу плеяду талановитих науковців. Недарма вона постійно наголошувала що музеї мають бути осередками наукового життя, і сама подавала приклад – писала статті, більшість яких були видані вже після її смерті, відвідувала наукові конференції, досліджувала українські ікони в польських музеях, сама організовувала симпозіуми та читання, домагалась посиленя співпраці львівських реставраторів з колегами з Москви та Ленінграду.
І хоча по кар’єрних щаблях вище завідуючої відділом Свенцицька так і не піднялась, але усі в музеї до неї прислухались, то ж, ще невідомо хто, насправді, керував музеєм. Недарма серед львів’ян ходила приказка: “директори міняються, але Свєнціцька залишається”.
Впертість та принциповість Віри Іларіонівни не раз ставали їй у пригоді. Після тридцяти років заборон вона таки вибила дозвіл на спеціальну виставку середньовічних ікон в музеї. Саме її стараннями були засновані численні філії музею, присвячені різним галицьким художникам. Коли Львівська картинна галерея відкривала Музей книги в колишньому Онуфріївському монастирі, її директор Борис Возницький просив щоб Музей українського мистецтва передав їм кілька десятків стародруків. Свенцицька відмовила. Усі обурювались, але коли на початку 90-х монастир повернули віруючим, Возницький так і не знайшов для музею книги пристойного приміщення, а нещодавно ще й був викритий факт пропажі багатьох стародруків.
Так само музейна берегиня залишила з носом київський музей книги, львівський музей фотомистецтва. Коли хтось подавав пропозицію передати комусь кілька ікон, вона одразу казала: «ікони треба брати з закритих церков, а не з музейних фондів». Комусь така позиція не подобалась, але Віра Свенцицька чітко розуміла що творіння великого митрополита, а також її батьків слід зберегти в такому вигляді в якому він ними планувався – дзеркало української культури й духовності та наукову базу для досліджень.
І час показав наскільки вона була права. Коли захиталась радянська влада, становище, в якому опинився Львівський музей українського мистецтва, кардинально помінялось. Ідеологічні заборони зникли, музей поступово повернув собі історичну назву – Національний музей. Знавці української ікони на чолі з Вірою Свенцицькою нарешті змогли повернути ікони у постійну експозицію музею та видати альбом з найбільш вражаючими пам’ятками нашої духовності – альбом «Спадщина віків», який вийшов накладом у кілька десятків тисяч примірників і досить швидко розійшовся. Згодом львівська влада передала Національному музею приміщення колишнього музею Леніна, який взагалі-то будувався ще за Австрії як музей художніх промислів – красивий палац у неоренесансному стилі, ідеально пристосований для виставок. Тут розмістили найцінніші українські ікони – від 12 до 18 століття, рукописні Євангелія та стародруки 16, 17, 18 століть. Окремі зали займають іконостаси Рутковича і Кондзелевича з Жовкви та Манявського Скиту. Є там місце і для світського живопису 18 та 19 століть. Мистецтво 20 століття зараз цілком займає старі корпуси в латинському кварталі. Навіть ці приміщення замалі для багатої колекції музею, то ж, тут постійно проводяться тимчасові виставки. Нині Національний музей імені Шептицького, великий дарунок великого митрополита своєму народові, плід праці кількох поколінь справжніх подвижників науки і мистецтва, є найбільшим в Україні художнім музеєм та має найбільшу у світі колекцію традиційних ікон.
На жаль, Віра Іларіонівна Свенцицька не змогла взяти участь у відродженні та примноженні блиску та величі Національного музею – вона відійшла у вічність 21 травня 1991 р., у віці 78 років і похована на Личаківському цвинтарі у родинному склепі Свенцицьких. Що ж, принаймні, вона змогла на власні очі побачити падіння Радянского Союзу та становлення української незалежності – а це вже непоганий дарунок від Бога, якому Віра Іларіонівна, як і її батьки, служила все життя.
Віктор Заславський
історик, публіцист
