Духовна чи емоційна незрілість – це не набір ознак, але стан душі… І про це можна говорити надзвичайно довго, адже у кожного є «своя Ахіллесова п’ятка» дорослості».
1.«Емоційний мазохізм».
Діти були обділені увагою дорослих намагалися щось витворити, щоб потім бути покараними, а значить, поміченими. З часом це переростало у фобію, а навіть стиль життя, який притаманний навіть у дорослому віці. Кожен свій крок вони оцінювали з точки зору покарання чи осуду зі сторони інших. Деколи їм це навіть подобалося – бути переслідуваним і мучеником, щоб їх критикували, а отже певним чином вони були у всіх на вустах. Це створювало враження, що вони важливі і їхня життя не марне. Насправді, така поведінка навпаки не давала “мазохістам” розкрити крила і по-справжньому жити. Бо вони, ніби діти, відчували себе залежними від погляду інших, потребували схвалення, критики, аби лиш їх зауважили. Наодинці вони відчували себе нікому не потрібними і дуже самотніми. Це по суті був комплекс меншовартості, бо доросла людина не мислить категоріями, що скажуть інші чи мене покарають.
Відверто кажучи, більшості абсолютно байдуже, що буде з нами. Ми для них важливі до тих пір, поки цікаві і потрібні. А коли перестаємо бути об’єктом розмов, вони про нас просто забувають. У цьому і різниця між ближніми та знайомими. У родинному колі можливо і не завжди нам приділяють увагу і обговорюють нашу поведінку, проте їм не начхати на наше життя.
2.Екстраординарність.
Власну незрілість і неповноцінність намагаємося компенсувати надмірною увагою до себе, надагяючи незвичайні, провокуючі речі або поводячись, як дивак. Таким чином “екстраординарні” думають, що є прикладом для наслідування, іконами стилю, а, насправді, на них дивляться як на ненормальних. Знаю хлопця, який постійно купує незвичні речі і кожного дня робить у них дефіле головною вулицею мого міста. Натомість доросла людина свою вартість бачить не у тому, що є на ній, що вона має чи що про нею думають, а у тому ким вона є. Передусім, чоловіком чи жінкою, матір’ю, працівником і головне – Божою дитиною, відкупленою Кров’ю Христа.
3.Безхребетність.
Незрілими людьми досить легко маніпулювати. І їхнє оточення цим користується. Дає понаднормові робочі дні, ставиться до них, як до слуг: піди-принеси, користується плодом їхньої праці. А це тому, що вони не вміють сказати «ні» і намагаються усім подобатися. Та навіть у Біблії написано:
«Горе вам, коли про вас усі люди будуть добре говорити. Так само бо з ложними пророками поводилися батьки їхні (Лук. 6, 26)
Насправді люди не поважають тих, які завжди безвідмовні. Вони вважають їх слабкими. Наприклад, студенти можуть не ходити на пари до «ліберальних» викладачів, якщо їм наперед відомо, що за це нічого не буде. Проте добрий вчитель спочатку суворий, він показує, що існують правила і межі. А потім вже милосердний, щоб довести, що закони створені для користі людини, а не проти неї.
Наша відмова – нерідко це прояв щирості і турботи про інших. Коли маєш силу сказати: «Вибач, друже, але я не можу, бо у мене немає часу або інші справи. Не хочу тебе підводити і давати марні сподівання…», то до тебе ставляться як до відповідальної людини, яка знає ціну свого слова. І що, дійсно, можна на тебе покластися, якщо ти погодишся допомогти.
У минулому я сам дуже часто боявся казати “ні” на прохання викладачів і священиків, і замість того, щоби налагоджувати відносини, вони навпаки погіршувалися. Бо відсутність щирості, а головне бажаних для них результатів, сприймалася, як неповага та навіть ворожість. Проте бути дорослим – це бути поміркованим і мудрим, щоб, з одного боку, усвідомлювати обмеження, а з іншого, не зупинятися на досягнутому і йти щораз вперед до нових висот.
4.Наївність.
Бути наївними, як діти, не стосується лише неповнолітніх. Адже це стан, коли фізично доросла людина живе ніби у своїй вигаданій реальності і не помічає, що діється навкруги. Це не означає не мати довіри до людей, але пам’ятати, на що ті чи інші здатні, як з позитивної, так і з негативної сторони.
Іноді зустрічаю людей, які вважають себе героями кінофільму, їх завжди чекає «happy end», де всі будуть жити довго і щасливо. Що всі мають відплачувати добром на наше добро. Що можна досягнути абсолютної справедливості і рівності. І тому комуністи, насправді, поводилися, як діти, які пізнали смак вседозволеності, почали гратися життям людей і цілих народів. Дійсно, Бог нас любить і все робить для нашого щастя, але саме і тому посилає нам труднощі і страждання, щоб ми не шукали того щастя серед земних розкошів і уваги оточення. Він дає нам перешкоди не для того, щоб нас зламати, а навпаки – загартувати і зробити готовим до майбутніх подвигів. Наш небесний Батько вміє навіть з найбільшого зла принести добро, але дуже часто ми тікаємо від страждань і болю. Але від себе не втечеш. Бо проблема не у світі і оточенні, а у нас самих. Як ми сприймаємо все, що зустрічаємо на своєму життєвому шляху. У цьому і відмінність зрілої людини – вона реально і об’єктивно сприймає реальність. Тобто всюди вбачає руку Божу, і це, з одного боку, не дає їй бути наївною і вірити у казки, а з іншого, впадати у розпачі і не вірити у добро.
Бути реалістом – це позитивно дивитися навіть на найбільшу темряву навкруги, бо саме така темрява наступає перед світанком.
5.Капризи.
Діти, зазвичай, від природи капризні, бо вони не вміють контролювати свої емоції. І, на жаль, ця риса не минає з віком. Можна навіть, закінчивши університет і завівши сім’ю, вважати, що всі їм щось винні, і все має діятися за твоєю волею. Батьки мають купити дім і влаштувати на роботу, жінка з першого погляду має розуміти всі твої бажання і відразу їх втілювати у життя, ніби у неї немає своїх інтересів, а діти завжди мають слухатися і поводитися, як у армії за командою. А навіть твоє оточення має погоджуватися з кожним твоїм словом, адже ти завжди правий, і весь світ обертається навколо твоєї персони.
Давайте називати все своїми речами, тільки егоїсти думають лише про себе.
І чим раніше дитині не завадили засвоїти “справедливість” свого егоїзму, тим більша вірогідність для неї стати порушником закону.
Бо такі діти відчувають свою безкарність – їм можна все. Або жорстокими диктаторами (навіть у сім’ї), які намагаються досягати бажаного за будь-яку ціну, переступаючи через голови інших. А все починається з досить малого.
Наприклад, бабусі у маршрутках жаліють внуків і дозволяють їм сидіти, а самі тихо стоять над їхньою головою. А потім самі ж скаржаться на молодь, яка не поступається місцем у транспорті.Тому бути відповідальними батьками – це передусім готувати дітей до дорослого життя, щоб ті у майбутньому ставали не
безпомічними овочами або розбещеними егоцентричним фруктами під сонцем,
а справжніми людьми, які вміють бути відповідальними та вчити цього інших.
