Євангеліє дня #роздумивродині
Мт 23, 1-12 Того часу Ісус промовив до натовпу і до своїх учнів, кажучи: «На сідалище Мойсея посідали книжники та фарисеї. Все, що лише скажуть вам, робіть і виконуйте; але так, як вони, не чиніть, бо вони кажуть і не роблять. Вони в’яжуть важкі, непосильні тягарі й кладуть на плечі людей, а самі пальцем своїм не хочуть їх поворухнути. Всі свої вчинки вони роблять так, щоб їх бачили люди. Роблять ширшими свої філактерії та побільшують китиці, люблять почесні місця на бенкетах і перші місця в синагогах, і вітання на майданах, щоб їх кликали люди: “Учителю!” Ви ж не називайте себе вчителями, бо один є у вас Учитель, а всі ви – брати. І не називайте нікого на землі отцем, бо є один у вас Отець – Небесний. Не називайтеся і наставниками, бо є один у вас Наставник – Христос. Більший з вас нехай буде вам слугою. Тому що хто буде себе підносити, буде принижений; а той, хто буде принижувати себе, буде піднесений».
Давайте подивимося на сьогоднішнє Євангеліє з точки зору спілкування з нашими дітьми. Чи не буваємо ми в поставі тих фарисеїв, які все правильно говорять і наказують, по статусу вимагають поваги до себе, претендують бути “учителями”, але не є ними?
“Посідали” – καθέδρας (катхедрас).
Від цього слова і походять сучасні поняття “кафедра”, “катедральний собор”… Перше значення – лавка (для сидіння). Це слово в паралельних місцях Біблії використовується для демонстрації влади царя, який “сидить” на своєму троні.
Батьки хочуть бути кимось важливими та недосяжними для дітей, забираючись на свою “катедру”, хочуть бути царями у відносинах? Східними деспотами? Начебто, ні! Але безапеляційне “я сказав” часто і чуєш, і промовляєш по відношенню до своєї дитини.
Часто зціляючи людей, Ісус піднімав їх. Перший псалом застерігає від “сидіння” в гріху. В біблійній мові “сидіти” також означає стан стабільного перебування в гріху.
Якщо зіставимо ці біблійні спостереження щодо слова “сидіти”, напрошується висновок:
ми, батьки, “сидимо” в гріху, “вставати” не хочемо, тому втрачаємо авторитет перш за все у своїх очах, але потребуємо компенсувати цю втрату деспотичністю – абсолютною владою над дитиною.
Є учні і є фарисеї.
Між ними – прірва. Ми можемо говорити правильні речі своїм дітям, але, якщо не будемо іти пліч о пліч з ними у виконанні своїх же вимог, станемо фарисеями. Втратимо контакт з дитиною, між нами проляже прірва непорозуміння. Може цим в значній мірі пояснюється складність підліткового періоду?
Учитель.
Чи можна по відношенню до батьків застосувати Ісусову максиму: “Не називайте себе учителями”? Звісно, Ісус говорив про інші речі, в іншому контексті, але…
Чи є такі ситуації, коли, ми батьки, не знаємо що сказати дитині? Чи можемо у цьому відверто зізнатися? Чи намагаємося щось пояснити їй по-дружньому чи виключно зверху-вниз? Чи є місце для нашої помилки і визнання цієї помилки перед дитиною?
Не мусимо нести тягар постійної правоти.
Давайте просити вибачення у малих. Коли перестаємо бути “Учителями” для своїх дітей, виявляється безліч речей, яких вони можуть нас навчити.
“Бо є один у вас Учитель”
Свідчення: найскладніші питання мого сина стосуються трансцендентного. Нерідко я не можу дати відповідь і пропоную разом запитати у Бога. Ми молимося в інтенції роз’яснення богословського питання. Іноді і після молитви залишається нерозуміння, але це спонукає сина роздумувати далі.
Ми разом отримуємо багато добра, коли мені вдається зняти “корону царя” і “пенсне вчителя”: є Бог, який є остаточною відповіддю, є питання, які є непростими – в них треба “копатися”, маємо можливість помолитися разом і бути ближчими через спільне нерозуміння.