В переддень 14 лютого в Києві відкриється музей сексу. Про це на своїй сторінці фб поділилися ініціатори проекту Дмитро Свірідов та Юліана Толкачова. Автори ідеї наголошують, що у багатьох світових столицях є музеї сексу – в Амстердамі, Празі, Берліні, в Нью-Йорку. А в Києві, столиці України, такого закладу досі немає!
Юліана та Дмитро, маючи досвід психологів хочуть просувати сексуальну культуру, яка знаходиться на досить низькому рівні в Україні. На відміну від західних музеїв, яким притаманний розважально-епатажний характер, що іноді межує з вульгарністю, київський музей проектується, як освітній музей сексу.
В рамках окресленої місії сексуального просвітництва у вівторок 6 лютого Юліана Толкачова провела лекцію про сексуальне виховання серед старшокласників однієї з київських шкіл.
– про взаємини хлопчиків і дівчаток;
– про гормональні аспекти і першу закоханість;
– про відповідальне ставлення до першого сексуального досвіду;
– про методи оберігання і загрозу інфекцій, що передаються статевим шляхом.
Пропоную кілька суб’єктивних думок з цього приводу:
1.Ми не Радянський Союз, в якому не було сексу. Секс в Україні є, а значить теоретично може постати Музей сексу.
2. Гадаю, що сексуальна культура є на низькому рівні, і підлітки дізнаються про секс з порнографічних фільмів. Зрілі за віком свідомо чи несвідомо можуть тримати порнографічні стандарти за взірець свого статевого життя. Пояснення батьків своїм дітям щодо сексу обмежені, а може і невчасні – запізнілі. Коли батьки дозрівають до цієї розмови, вони вже не є авторитетами для своїх швидко зростаючих дітей.
Визнаємо, що секс серед неповнолітніх – не новина. Банальний запрос в Google: “Коли в Україні починають вести статеве життя” – дає відповідь: “В 13 років”. Не будемо судити про істинність та перевіреність даного факту, але з тенденцією важко не погодитися.
Ввімкнімо уяву. Моєму синові – майже 6, і я пам’ятаю його трирічним, ніби це було вчора. Сьогодні батько може вести свою маленьку принцесу, скажімо, в 5ий клас, а вже завтра вона, згідно з тверджень психологів, починає співжиття з хлопцем. Мене така перспектива лякає.
Скажіть, батьки, якщо Ви відчуваєте, що вже проґавили, і підлітка, як “Титанік”, несе на айсберг статевих пригод, що будете робити? Дасте дитині “гуму” чи закриєте вдома, будете скандалити, контролювати кожен крок, стежити за нею, в той час, як підле відчуття підказуватиме, що під кожним кущем Ви не матимете пари очей?
Зрозуміло, що потрібно було дбати і виховувати чадо раніше. Але, якщо стан справ у сім’ї та в сексуальному вихованні вже є таким, тоді що робити? Тож ця ініціатива потрібна, правильна, своєчасна?
Переглянемо чи є “але” в цій ініціативі щодо сексуального виховання.
Зайшовши на профіль ініціаторки лекцій про сексуальну культуру для школярів Юліани Толкачової, переглянув чим вона публічно ділиться. Серед останніх публікацій – стаття про астрологію. В її блозі говориться про мислення “ізобілія”, “Бог” згадується разом з “Всєлєнной”, батюшка в храмі – поряд з “кармою”. Даруйте мені оціночне судження, але цю мішанину сенсів можна окреслити загальним поняттям – New Age.
Напрямок психології, в якому пані Юліана отримала спеціалізацію нейроенергетична кенізіологія. Знову ж перша видача Google на цю тему серед іншого говорить про вирішення кармічних проблем та відкритття чакр.
Пані Юліана чудова, приваблива та успішна жінка. Різностороння та обдарована: закінчила консерваторію, є психологом, сексологом, кінезіологом. Є натхненницею благодійного фонду “Омріяна країна”.
В її текстах є багато правильного, але саме це мене і бентежить.
Говорячи мовою Євангелія, достатньо маленької закваски, щоби повністю заквасити все тісто. Достатньо дещиці неправди, щоби перевернути правду догори дригом в суспільстві “постправди”. І чим талановитіший, привабливіший, як особистість буде носій “закваски”, тим швидше буде заквашене усе “тісто”, в даному випадку старшокласники.
Дозовану грамотно вкраплену в масиви правди брехню легше ковтати.
Останнє.
Новина про створення музею сексу зібрала масу публікацій на багатьох, в тому числі найбільших новинних майданчиках. За один день, український Інтернет дізнався про іще не існуючий музей, в той час, як християнські, і не лише освітні ініціативи проходять повз уваги суспільства та ЗМІ.
В чому тут проблема: в “збитому прицілі” суспільного дискурсу, в невмінні християн донести свої ідеї та ініціативи до суспільної уваги чи в неготовності Церкви вийти із зони комфорту, небажанні освоювати мову комунікації сучасного суспільства?
