Чому так трапляється, що діти побожних віруючих батьків, які кожної неділі відвідують храм і ведуть християнський спосіб життя, коли виростають залишають Церкву і втрачають віру. Очевидно, що кожний випадок індивідуальний, але можна помітити певні закономірності…
Віра, яка стає родинною традицією, є мертва…
Дуже часто віра і побожність є своєрідною даниною предкам. Мовляв, вони були католиками, отже і я буду. Або показником національної приналежності: поляк, отже католик, українець – автоматично православний. Але, насправді, це – «побожні понти», у яких мало справжньої віри. Адже вона – це не ідеологія, завчені фрази чи статус отриманий при хрещенні. Це передусім відносини з Богом, які виникають від особистої зустрічі з Ісусом Христом. Очевидно, що батьки мають місію – підготувати дітей до цього моменту, щоб вони могли відкритися на Божу Любов і потім у ній зростати.
Але віра, що стає музейним експонатом, традицією предків є насправді мертвою.
Адже якщо у певний момент людина не запалиться Божою іскрою і не вирушить у мандрівку з Ісусом, вона може знати всі догмати і традиції, проте у духовному житті залишатиметься на тому місці, коли всі інші будуть йти вперед.
Мене часто питають: чому побожні бабусі, які щодня молилися на розарії і терпіли переслідування не передали віру своїм дітям і внукам? Адже справжнє християнство завжди приваблює. Напевно, тому що для багатьох з них
католицизм був своєрідною субкультурою, формою протесту проти пануючого комуністичного режиму.
А тепер цю естафету перейняли їхні нащадки, тільки у зворотному напрямку. Вони їдуть проти течії і вже не відвідують храм, коли більшість суспільства є більш менш релігійним (принаймні на словах).
Думаю, важливо не лише дітям говорити про Бога і віру, але навчити їх говорити з Богом через досвід віри. Це не так легко, як здається на перший погляд. У цьому і полягає сенс спільної родинної молитви – привести їх до Бога і запросити Бога до них. А все інше зробить Він Сам.
Віра потребує середовища…
Відносини з Богом роблять нас міцними, проте насправді вони самі є досить крихкими, і їх можна легко втратити, якщо не турбуватися про постійне зростання у Божій благодаті. Коли батьки щодня моляться, навпроти – храм, маєш друзів серед католиків, спільноту чи служіння, це здається не так важко. Бо родина, а особливо багатодітна, це вже є домашня Церква – середовище християнської віри.
Душпастирство родин – це фундамент і першочергове завдання священиків, а не один з багатьох варіантів служіння на вибір.
Бо все інше без цього (опіка молоді, соціальні і благодійні акції чи молитовні зустрічі) мало що дадуть.
Але я знаю чимало молодих людей, які переставали відвідувати храм, коли виїжджали на навчання у іншу місцевість або закордон. Не тому, що там не було поблизу парафії чи були погані священики. Вони просто не мали середовища і намагалися самотужки розвивати свою віру. Спочатку жили духом, який принесли з родин, але його запаси – не вічні. І з часом вони секуляризувалися, їхня віра ставала сімейною традицією, дитячим спогадом.
Окрім того, дуже легко загубитися у великих парафіях, особливо у незнайомих містах. Там, як у соцмережах, ніби нас багато і ми активні, але чомусь відчуваємо себе самотніми.
Тому, щоб зберегти, а головне поглибити віру необхідно знайти спільноту або церковний рух, де зможеш відкриватися на Божу благодать серед таких самих, як ти, загублених у цьому світі, але віднайдених Богом людей. Адже спільнота – це не додаток до християнського життя, а необхідне середовище, щоб те життя взагалі було. Очевидно, що часто буває у Церкві є важко, а навіть нестерпно.
Проте спільнота, як переповнений вагон у метро, де тобі інколи душно і некомфортно, де смердить гріхами і не завжди одні до одних ввічливі. Проте коли надумаєш падати, тебе підстрахує плече брата, який стоїть поряд, а ти аналогічно підстрахуєш його.
Недарма Папа Бенедикт XVI під час Світових днів Молоді у Мадриді казав, що ми будуємо віру на інших, а інші будують віру на тобі.
Молодь не отримує відповідей…
Мене, як вчителя, дуже часто дратує, коли проповідь стає лекцією з історії або ще гірше – з етики і моралі. Але це не те, що хочуть молоді люди. Молодь не цікавлять анкети, де говориться про екологію, корупцію, працевлаштування. Це легко можна знайти поза Церквою. Вони потребують відповіді на питання сенсу життя і страждання. Хто ми є і куди йдемо? Що зробити, щоб долати труднощі, духовні кризи, мати щасливу родину, як навчитися прощати, розпізнати покликання, виховати дітей. На жаль, вони не отримують відповіді на свої запити. І йдуть шукати їх деінде: у екстрасенсів, психологів, на вулиці.
Що мені з того, що там у Польщі чи Бельгії є гарна архітектура чи колись були чудові католицькі традиції. Це не дотикає мого життя. Я не живу минулим, я є сьогодні і хочу мати майбутнє. А тим більш нам не треба психоаналізів, різного роду тренінгів. Ми не потребуємо знати, що таке проблема і хто винен, а прагнемо світла і благодаті, щоб їх подолати. Нам не треба розумних і інтелігентних відповідей. Відповідь одна на всі питання – це Ісус Христос. Більше нічого не треба. Натомість, якщо його немає у душпастирській програмі, то вона пуста, як і втім будуть у перспективі храми.
Не відчуває підтрмку пастиря
Молодь потребує священиків, які терпеливо товаришують їм на дорозі до святості, цікавляться їхнім життям, терпеливо допомагають підніматися з гріхів, а не тільки чекають їх на порозі храму. Насправді, що за батько, який лише каже: «Добре Саша, що прийшов, піди щось зроби», а не цікавиться: «Як живеш, і чи все в тебе добре?». Священики, які лише думають категоріями набитих парафій і повної каси є не отцями, а статистами і лихварями. Бог, натомість, не бачить натовпи: він помічає кожного з нас. Тому за Ісусом і йшли тисячі.
Молодь потребує відчуття, що вона важлива, що нею цікавиться священик, що йому не байдуже, що може на нього покластися, і він не осудить, навіть, якщо вона і спіткнеться. На щастя, я маю приклади таких пастирів, які завжди тебе вислухають, допоможуть, не осудять і підтримають. І тому я ще в Церкві, бо досвідчив Любов Христа в служінні цих пастирів.
Кожний має пройти свою пустелю.
Насправді кожна людина має пережити свою власну кризу, пройти через пустелю віри, щоб відкрити, що Бог є Спасителем не тільки їхніх батьків, але їх також. Христос не лише жив і воскрес колись, а що Він Продовжує жити і воскресає у мені і дає нове життя. Розповіді про гріх і благодать, пекло і рай – це не лише побожні батьківські «казочки», а реальна правда, яка рятує і дає сенс життя і вказує на мету християнської віри – спасіння наших душ.
Олександр Бучковський
