Живучи в Бейруті, починаєш переосмислювати багато речей, які раніше здавались нормальними. Та й що воно за слово «нормальний»? Хто ставить рамки у тому, що повинно бути нормою, а що виходить за її межі.
Нещодавно була очевидцем розпачу однієї матері. Жінка прийшла зі своєю 5-ти річною дитиною в аптеку, щоби купити підгузники. Аптекар дивиться на дитину і питає: “Йому вже років п’ять, це Ви – на нього? Мати трішки зніяковіла, подивилась по сторонам, щоб дитина не почула, нахилилась до аптекаря та й прошепотіла: «У мене дитина с особливими потребами». На що здивований аптекар прокричав на увесь зал: «Серйозно?? А на вид, наче нормальна!»
Працюючи в Лівані з дітьми з особливими потребами, все більше розумію тягар батьків не через те, що їхня дитина інша, а тому що ми, як громада, не готові відформатувати своє розуміння норми.
Ми звикли класифікувати: бідний/багатий, чорний/білий, правий/лівий, з освітою/без освіти.
Навіть ті, хто зробив спробу допомогти дітям та їхнім батькам, готуючи відповідних фахівців, спеціальність назвали «дефектологія».
Від початку педагогам, які мають працювати з дітьми, прищеплюється бачення своїх підопічних, як дефективних. Що тоді очікувати від загалу?
За шість років щоденної роботи з дітками з особливими потребами я зрозуміла, що кожна є унікальною, і від кожної можна чогось навчитись. Вони не є дефектними або ненормальними, просто – особливі. Особливі, як кожен із нас у чомусь своєму. Ми, дорослі, кожен має щось своє, що може здаватись дивним для інших, як, наприклад, мій тато багато разів мав змогу побачити інші країни, але він просто панічно боїться літати. Або моя знайома, яка не переносить домашніх тварин…
Деякі речі ми сприймаємо, а деякі вважаємо чимось, що є поза зоною нашого «нормального» сприйняття. Радянський Союз в свій час навчив нас ховати дітей, які здавались не такими як усі, бо ми повинні були бути схожими в усьому. А як бути тим хто не підпадає під нами встановлені рамки?
Мені дуже сподобалась розповідь написана однією матір’ю, у якої народилась дитина з Синдромом Дауна. Вона пише про цю новину у своєму житті, як пригоду в Голландії, коли все життя мріяв про подорож до Італії:
“Ти постійно бачиш людей, що подорожують і розповідають, як класно було в Італії. Нарешті ти зважуєшся, купляєш квиток і… опиняєшся в Голландії. І не те що ця країна якась погана чи брудна, ні… вона просто інша від тої у яку ти збирався і про яку мріяв. Людина, потрапивши у Голандію, може заздрити друзям, які летять чи повертаються з Італії, сумувати за тим, чого вона не побачить, а може насолодитися Голландією. Проживши в Голландії з таким тягарем, можеш так і не побачити її грандіозних вітряків, неймовірно кольорових полей з тюльпанами та дивовижних картин Рембрандта».
Кожна особистість це образ Божий, який Він сотворив, і ми, люди, тільки повинні навчитись бачити красу Божого творіння. Це не діти чи люди з особливими потребами мають проблему, а ми, як суспільство більше створюємо проблеми через свою необізнаність та небажання будувати суспільство так, щоби воно могло вмістити усіх залежно від їхніх потреб та можливостей.
Марія Лахуд, спеціаліст по роботі з дітьми з особливими потребами
