Якось розмовляли між собою двоє знайомих, чоловік і жінка. “Маю п’ятеро дітей, але моя жінка не працює” – сказав чоловік своїй знайомій. “Хіба? – запитала, – що, отже, робить весь той час, коли є з дітьми вдома?” Чоловік засоромлено почервонів.
Домашні обов’язки жінок найчастіше залишаються непомічені, не вважається їх за працю на рівні з працею за гроші. Народження дитини, турбота про неї, годування, зміна пелюшок, деколи безсонні ночі, виховування, потім прання, готування, прибирання – все це багатьом чоловікам здається так нормальним, що навіть не називають цей труд працею. Крім цього, жінка ще працює на роботі…
В країнах Західної Європи жінки, в основному, краще освічені, ніж чоловіки і все частіше беруться за здобуття кар’єри. Не зважаючи на це, світ праці все ще так організований, як би жінки не були водночас матерями. Дотепер жінка мусила трактувати конфлікт між працею по спеціальності і домашніми обов’язками як свою приватну справу. Сьогодні жінки, котрі клопочуться про працю, постійно ще мусять віддаляти роль матері на другий план. Таким чином погоджуються, щоб чоловіки, а вірніше – керівники, диктували умови праці. Поки що політика, суспільний настрій і умови праці жінок на Заході ще дуже далекі від ситуації справжньої рівності чоловіків і жінок. Щоб це виправити, треба пам’ятати, що по-перше: жінки відрізняються від чоловіків своєю особливою роллю матері, по-друге: ця різниця повинна відобразитися в новому організуванні праці жінок. Це не “приватна” справа, але суспільна.
Принциповою помилкою “рівноправ’я”, проголошуваного фемінізмом, була відсутність антропологічного виміру. Дивлячись на силу чоловіків, жінки боролися за свою участь у цій силі. Жінки хотіли стати такими, як чоловіки: динамічні в бізнесі, конкуренційні, підприємливі. Однак, модель жінки, працюючої по спеціальності, не була в змозі утримати важку рівновагу між материнством і професійним життям.
Професійне життя жінок повинно охоронятися від дискримінації, котра має свої джерела в затушуванні різниці між двома статями. Жінка повинна інакше трактуватися в праці, ніж чоловік. Це, звичайно, важче для працедавців, бо невигідно мати на роботі когось, кому треба виділяти менше годин праці, потім платити декретні, а через декілька років – знову декретні і т. д.
Жінок, які “не працюють” і залишаються вдома, зневажається, на них дивляться як на тих, котрі нижче стоять в суспільній ієрархії і називається їх відсталими. Соціальна компенсація у них набагато нижча, ніж у “працюючих” – бо ж хто буде нараховувати пенсію за домашню працю і виховування дітей? З цього приводу в високорозвинутих країнах Заходу немає можливості вибрати добровільно статус “домогосподарки”, а жінок, котрі, однак, приймають цей вибір, зустрічає неприхильність, особливо зі сторони других жінок.
Економічні та практичні умови материнства дуже важливі і мусять бути відповідні, якщо європейські жінки хотіли б мати більше, ніж одну дитину. Багато пар дійсно хоче мати більше дітей, але обмежує їх у цьому відсутність економічного захисту та програм, сприятливих для сім’ї.
У теперішньому часі жінки мають дітей пізніше, якщо брати до уваги вік. Ті, які вчаться (вуз, аспірантура і т. д.), першу дитину можуть мати тільки перед тридцятим роком життя. Як тільки закінчують освіту, хочуть і мусять знайти працю. А одночасно повинні народити першу дитину. Незабаром повинні мати другу, або і третю. Все це концентрується приблизно між тридцятим і сороковим роком. Цей стан життя жінки можна б назвати “фазою натиску”. На цьому етапі мають бути визначені головні пріоритети відносно сім’ї і кар’єри на решту життя. Крім цього, у цей час жінки ще опікуються старіючими батьками. Протягом цих десяти років, в основному, постійно бракує їм часу, а працюють майже цілу добу.
Декому може здаватися дивним, але декретна відпустка на корисних для матері умовах (Декретна відпустка повинна тривати понад рік, з виплачуванням хороших декретних, і має бути гарантія, що після декрету жінка не втратить працю) є головним заохоченням, щоб мати декілька дітей. Для того, щоб були сім’ї з двома, трьома чи навіть чотирма дітьми, як показує практика, не достатньо бути практикуючим християнином, але повинна бути мотивація і допомога зі сторони держави.
В такій ситуації жінки повинні добиватися, щоб їхня праця, пов’язана з материнством, була доцінена. Суспільство повинно дозволити жінці спочатку бути матір’ю і створити для цього всі сприятливі умови, а потім, щоб могла робити кар’єру. Це також серйозний заклик чоловікам, які повинні допомогти своїм жінкам бути матерями і домогосподарками, але щоб ця допомога була не теоретична, лише практична.
Сучасні європейські жінки не почувають себе повністю щасливими, працюючи на тих самих умовах, що й чоловіки, коли можуть дозволити собі лише на одну дитину, або взагалі на жодну. Ідея, згідно з якою жінка змушена вибирати між материнством і працею, є абсурдом нашого часу, коли більшість жінок має кращу освіту, ніж чоловіки. Адже ніхто не очікує і не вимагає, щоб чоловік вибирав між працею і можливістю бути батьком. Абсурдною являється також думка, що праця поза домом важливіша, ніж праця вдома. Праця матері має велике значення, далі, однак, зневажається суспільством і його структурами так, ніби взагалі не існувала. Залишається непомітна, зауважувана тільки матерями, іншими ж виключно тоді, коли є невиконана. Обов’язки матері мають дуже вагоме суспільне значення, адже роститься і виховується громадянин країни, майбутній потенціал держави, але політики не дуже зацікавлені цією проблемою.
Багато молодих людей Європи не має шансу здобути свою першу працю і що за цим слідує – не можуть завести сім’ю. Ті ж, котрі все-таки зважуються на сім’ю, мусять разом – чоловік і жінка – працювати, щоб заплатити вчасно за навчання, а це співпадає з найкращим для них часом, щоб народжувати дітей. Висновок лише один: якщо маєш роботу, то тримайся її. Якщо візьмеш тимчасове звільнення, щоб мати дитину, мусиш рахуватися з тим, що втратиш цю працю. Молода жінка, яка старається отримати працю по спеціальності, часто зустрічається з питанням, чи хоче мати дітей. Чоловікам такого питання ніколи не ставиться.
Немає жодного сумніву, що жінка, котра скаже, що планує мати дітей, не отримає схвалення роботодавців. Більше того, якщо вже виховує дитину, то також має малий шанс отримати працю.
Тепер, у технічно розвинутій Європі, домашні обов’язки вже не так важкі, як колись, але опіка над дітьми така сама. Обов’язки матері концентруються на перших десяти роках дитини, а жінки, хоч може і не говорять про це вголос, не хочуть залишатися вдома назавжди, хочуть використати свою освіту і здібності в роботі по спеціальності і взагалі для суспільства.
Європейські жінки мають сьогодні менше дітей, ніж коли-небудь перед цим. У деякій мірі це виникає з ментальності, котра дивиться на дітей, як на предмети, а також із відсутності умов, що сприяють материнству. Нормально жінки хотіли б мати більше, ніж одну дитину, але коли треба прийняти таке рішення, з’являються обмеження – професійні та вікові.
Висновки такі, що по-перше: треба змін і реформ у цьому питанні зі сторони держави, по-друге: мусить бути інше ставлення до жінок зі сторони працедавців, і нарешті, по-третє: чоловіки повинні ділити сімейні і домашні обов’язки зі своїми жінками. Суспільство має право і повинно вимагати від держави зміни політики у цьому плані, адже це не тільки в інтересах суспільства, але, дивлячись вперед, у майбутнє, і в інтересах самої держави.
