Йн 13, 21-33. 36-38 Ісус, під час вечері з своїми учнями, стривожився духом і посвідчив, промовивши: «Істинно, істинно говорю вам: Один з поміж вас Мене зрадить!» Учні ж поглянули один на одного розгублено, не відаючи, про кого Він говорив. А був за столом, біля грудей, той з Його учнів, що його Ісус любив. До нього й кивнув Симон Петро та мовив йому: «Спитайся лишень, хто той, про якого Він каже?» Отож той, нахилившись до грудей Ісусових, Йому й говорить: «Господи, хто то такий?» «Той, – відповів Ісус, – кому Я кусень, умочивши, подам». І вмочив кусень, і подав його Юді Іскаріотському, синові Симона. І ввійшов тоді за куснем у нього сатана. «Що робиш – негайно роби!» – сказав йому Ісус. Та ніхто з тих, що при столі були, не збагнув, до чого Він йому це мовив. А що мав Юда скарбничку, то й гадав дехто, що Ісус сказав йому: Купи, чого нам треба на свято, – чи щоб роздав щось бідним. І негайно ж, узявши кусень, вийшов той. А ніч була. І коли вийшов він, Ісус промовив: «Тепер прославився Син Чоловічий, і Бог прославився в Ньому. І коли Бог прославився в Ньому, то Бог і Його прославить у собі, – і прославить Його незабаром. Дітоньки, ще трохи Я з вами. Шукатимете ви Мене, так як Я юдеям повідав: Куди Я іду, ви піти неспроможні, – так само й вам повідаю нині». Каже до Нього Симон Петро: «Господи, куди ж ідеш?» Відказує йому Ісус: «Куди Я йду, неспроможен єси зо Мною нині йти. Аж потім підеш за Мною». Петро ж до Нього: «Чого бо, Господи, неспроможен я нині йти за Тобою? Життя моє за Тебе покладу я!» «Життя твоє покладеш за Мене? – відрікає Ісус. – Істинно, істинно кажу тобі: Не запіє і півень, а ти вже тричі відречешся Мене».
Ісус називає своїх учнів діточками. Не так давно Він Сам жив та підлягав послуху батькам. Відтоді пройшло лише три роки, і тепер Равві вже називає своїх бородатих (як свідчать картини художників) учнів діточками. Ісусові всього лише тридцять три роки, і не факт, що Він хоч скільки-небудь старший за апостолів.
Але здорові чолов’яги сприймають слова Свого Вчителя без нарікань, а отже по відношенню до Ісуса вони цілком природнє почували себе дітьми.
Його фраза “ще трохи я з Вами” свідчить, що поруч з Ним учні досвідчували захист, мир. Пригадайте це почуття із дитинства. Щасливі діти отримали його від своїх отців. Але чи відчувають наші діти такий самий захист і безпеку біля нас? Чи є ми достатньо дорослими та зрілими, щоби це почуття дати? А чи довідчуємо ми самі цього спокою, миру, тихої впевненості чи забезпечуємо цим духом хоча би самих себе? Чи потребуємо знаходитись біля когось, хто має настільки переважаючу нас силу, щоби в “тіні його крил” ми були, як діти?
Мій батько, коли був дорослим чоловіком, відчув себе сиротою, коли помер його отець, мій дідусь. І я, хоч був малим, це відчув. Тоді в своєму батькові я побачив дитину, мого ровесника. Дідусь мав таку величезну силу, що навіть дорослі люди почували себе дітьми, знаходячись в його домі.
Погодьтеся, я говорю про дуже пам’ятні та рідкі моменти у житті. Багато людей взагалі нічого подібного не досвідчили.
А тепер дар цієї сили, безпеку, раю своєї присутності дорослим чоловікам роздає Ісус, будучи тридцятирічним.
Як Йому це вдалося і чи може це бути доступним для нас?
Гадаю, ключем для цих таємничих дверей зрілості є слова про славу.
А ніч була. І коли вийшов він, Ісус промовив: «Тепер прославився Син Чоловічий, і Бог прославився в Ньому. І коли Бог прославився в Ньому, то Бог і Його прославить у собі, – і прославить Його незабаром.
Коли Юда вийшов, Ісус збагнув, що вже запущений механізм зради, і скоро Він помре. На приємність вечора була накинута тінь невідворотних мук. І в цей час Ісус почав говорити про жахливий досвід категоріями слави. 5 разів у короткому реченні Равві називає майбутню смерть славою. Чому?
Мудра єврейська мова називає одним словом і славу, і тягар, даючи зрозуміти, що слава людська є тягарем для душі, а тягар від Бога стає нев’янучою славою.
Я би нарікав на зрадника Юду, на несправедливість, почав би жаліти себе, проклинати свій вибір, згадав як добре було в домі батьків, як тихо затишно і комфортно. Ісус не намагається навіть подумки втекти від хреста, Він акцептує його.
Прийняти свій хрест. Це не пафос. Це досвід мого дідуся, як це бачу ретроспективно. І ми стаємо зрілими в тій мірі, в якій приймаємо цю біль, не називаючи її несправедливою, не шкодуючи, просто, без пафосу, по-житєйські, не будучи поміченими іншими, навіть найближчими. Ось така слава!
Можна сказати, що дерево хреста в цей час квітне і зеленіє, даючи всім, хто поруч життєдайну тінь, прохолоду і затишок. Чи хочемо таким чином бути уславленими?
