Мк 16, 1-8 Якже минула субота, Марія Магдалина, Марія, мати Якова, та Саломія купили пахощів, щоб піти та намастити Його. Рано-вранці, першого дня тижня, прийшли вони до гробу, як сходило сонце, та й говорили між собою: «Хто нам відкотить камінь від входу до гробу?» Але поглянувши, побачили, що камінь був відвалений, – був бо дуже великий. Увійшовши до гробу, побачили юнака, що сидів праворуч, одягнений у білу одежу, – і вжахнулись. А він до них промовив: «Не жахайтеся! Ви шукаєте Ісуса Назарянина, розп’ятого. Він воскрес, Його нема тут. Ось місце, де Його були поклали. Але йдіть, скажіть Його учням та Петрові, що випередить вас у Галилеї: там Його побачите, як Він сказав вам». І вони, вийшовши, втекли від гробу, бо жах і трепет огорнув їх, і нікому нічого не сказали, бо боялися.
Ми знаємо з паралельних текстів, що жінки побігли і розповіли все учням. Одначе Євангеліє від Марка говорить про страх, який їх скував, і вони нічого нікому не розказали. Зараз відштовхнемося від даного Євангелія, не беручи під увагу інші тексти.
Ми багато про що говоримо публічно. Відкриваючи стрічку соц мереж, знаходжу багато подробиць із життя моїх друзів, френдів, невідомих людей, з якими мережа мене “подружила”. Це розмаїття часом цікавої, часом непотрібної, часом цікавої непотрібної мені інформації. Для когось і мої публічні вилиття є непотрібними. Хоча ми продовжуємо багато говорити переважно в мережі, але часом і за її межами.
Одначе є щось надзвичайно важливе про що необхідно сказати, але чомусь ніяк не можемо зважитися. У випадку жінок і часто у нашому випадку це свідоцтво неймовірного Бога.
Жінки злякалися εφοβοũντο.Це слово є відповідником страху, який пережив Адам, коли згрішив.
Якщо Адам ховався від Бога, то жінки ховалися від спільноти. Адам боявся сказати про гріх, а жінки боялися сказати про чудо. Адам згрішив, а жінки виявили свою праведність тим, що з самого ранку ішли до Гробу Господнього. Адам шукав хоч якийсь клаптик одягу, щоби прикрити себе, а жінки – Ісуса посеред численних пелен. Вони чинили діаметрально протилежне, однак відчували те саме – страх. Чому?
Марія, Марія та Соломія вийшли рано вранці, щоби змастити тіло Ісуса, далі вони мали плани щодо своїх подальших дій та життя. Вони будуть далі оплакувати Христа, тужити за Ним і перетравлювати життя. Вони примірили на себе траурне вбрання, змирилися зі статусом “плакальщиць”, звикли до цієї думки. Все обіцяло бути стабільним та циклічно повторюваним.
І тут всі їхні плани ламаються фактом – Ісус воскрес. Тепер не можна жити так, як вони собі намітили. Куди поверне життя – невідомо, але їх чекатимуть пригоди. Їм був потрібний час для подібного осмислення, тому жінки не поспішали все розказати спільноті.
Життя з Ісусом було захоплюючим, повним надій, але і несподіванок, хвилювання, боротьби. Може факт смерті непосидючого Вчителя в глибині душі був сприйнятий жінками з дещицею полегшанням. “Тепер все буде зрозуміло і не так душевно виснажливо” – можливо думали вони.
Виявилося, що ні. І жінки мусіли знову виходити за рамки свого розуміння, із зони печального, але все ж таки комфорту.
Життя багатьох з нас, християн, також потребує Ісуса, але такого, що сумирно лежить у гробі, Його можна змастити, оплакати, але Він вже не штовхає до радикальних дій, бо Він мертвий.
Гріб є симолом передпасхальних днів, але для нас він став данністю повсякденного християнства. Ми можемо відмолитися розарій, але не шукаємо близькості з Христом, ми можемо відстояти службу, думаючи про наступаючий тиждень та його турботи.
Християнство перестало бути життям і стало просто частиною нашого світогляду та історії, а отже продовження формальної належності до Церкви є результатом страху втратити зону комфорту, а не результатом свідомого вибору, зусиль віри тощо.
Це не заклик кинути Церкву. Радже застереження: нехай не заспокоють нас формально присутні атрубути християнства в житті нашої сім’ї.
