Йн 14, 21-26 Того часу Ісус сказав до своїх учнів: “Хто має Мої заповіді та виконує їх, той Мене любить. А хто Мене любить, того любитиме і Мій Отець, і Я любитиму його, і з’явлюся йому сам”. Каже Йому Юда, – не Іскаріотський: “Господи, чому це так, що Ти маєш намір з’явитися нам, а не світові?” У відповідь Ісус сказав йому: “Якщо хто любить Мене, той буде виконувати Моє слово; і Мій Отець любитиме його, і Ми прийдемо до нього, і зробимо оселю в ньому. Хто ж не любить Мене, слів Моїх не виконує. Слово, яке ви чуєте, є не Моє, але Того, хто послав Мене, – Отця. Це говорив Я вам, перебуваючи між вами. А Утішитель – Дух Святий, якого Отець пошле в Моє Ім’я, Той вас навчить усього і пригадає вам усе, що Я вам говорив”.
Сьогоднішній фрагмент Євангелія звучить як повторення приспіву пісні. Спочатку Ісус говорить про тих, які мають та виконують Його заповіді, а потім про тих, які виконують Його слово. І одних, і других Господь любить, а вони люблять Його.
Здається, тут має місце синонимічне та смислове повторення. Навіщо це робити? Іноді Ісус повторював слова та цілі смислові послання для того, щоби підкреслити важливість свого послання.
Але в цьому фрагменті, якщо приглянемося, є певні розбіжності, незважаючи на здавалось би однаковий загальний сенс.
В першому випадку вживається слово заповіді εντολάς – в дослівному перекладі “накази”, “доручення”, власне “заповіді”. В другому випадку вживається слово “слово” – логос. Воно характеризується великою палітрою сенсів. З однієї сторони це “наука”, “закон”, але з іншої сторони у грецьких авторів воно вживається, як щось особистісне. Це слово однієї особи звернене до іншої. Натомість “заповідь” – “ентолас” – це тільки щось зовнішнє, категоричне – наказ, постанова, закон, заповідь. В цьому слові немає особистісних ноток, які все ж таки є в “логосі”.
Якщо у першому випадку, коли людина виконує “зовнішню” та “офіційну” заповідь, вона буде бачити Ісуса, який їй з’явиться, то у другому випадку, коли прийме слово, сказане особисто для неї, Отець і Син збудують в ній оселю.
При здавалось би подібних заспівах, де “заповідь” синонімізується зі “словом” маємо відчутні відмінності у результатах:
Поява Ісуса є важливим, яскравим, але короткочасним зовнішнім фактом. Натомість будування оселі свідчить про те, що в ній будуть жити, тобто постійно перебувати. І це будівництво відбувається в середині людини.
В першому випадку приходить Ісус: “з’явлюся йому сам”, а в другому: “Ми прийдемо до нього, і зробимо оселю в ньому”. Чи важливе це розмежування: Сам і ми. Чи хоче Бог цим сказати, що заповідь прийнята до виконання зовнішньо, це прекрасно, але повнота пізнання Трійці (того “МИ”) можлива, коли приймаю особисто до мене звернене слово “Логос”?
Власне Біблія називає Ісуса Логосом, Словом, але ніколи не називала Його заповіддю, “ентолас”.
Йоан ніби веде нас через виконання багатьох заповідей, що є добре, до прийняття одного Слова, Яким є Ісус. Погляд на Євангелія через цю призму, як на мене, найкраще пояснює дихотомії “я” і “ми” – здобуття повноти, факт появи Ісуса та щоденне життя з ним, внутрішнє і зовнішнє побачення з Богом.
