Якось подруга після народження дитини сказала мені, що її серце стало в два рази більше. У мене не було вибуху емоцій, коли мені вперше поклали дитину на груди.
Я надивилась стільки відео і начиталась стільки сентиментальних історій, що мабуть емоційно випередила цей момент або просто від довгих родів і кількості медикаментів я вже була не здатна зрозуміти свій стан і все відбувалось наче уривки кадрів: полегшення, що це звершилось, покряхтуючий синюватий комочок, що вхопив мене за пальця і клацнув ротиком на груді, крісло в якому мене відвезли в палату, неможливість встати, дивне відчуття болю і легкості в тілі, солодкий чорний чай з печивом, шпилі костелу за вікном пологового, рука чоловіка, що допомагав піднятись – все як в тумані.
Це вже потім, коли я намагалась заколисати свій невгамовний клубочок і подивилась в ці оченятка, що не можуть зафіксувати погляд і ці губки складені трубочкою (таку милу гримаску моє маля складало десь перший місяць, а потім перестало, і натомість прийшла ціла купа нових прицмокувань і гримасок) я раптом усвідомила, що життя ніколи не буде таким, як раніше. Я вже ніколи не зависну з гамлетівським питанням в позі роденовського мислителя з болючим пошуком сенсу свого існування. Ці губки трубочкою, які з часом змінились, навчили мене розуміти, що час невблаганний і треба цінувати кожну мить, як би це заїжджено не звучало. Список моїх поціновувань зараз сягає корінням ще в холостяцьке життя.
Я знаю, що на фоні народження дитини якісь мої егоїстичні приємності – це ніщо, але саме з ними в думках я прощалася в період своєї післяродової депресії.
Я б цінувала раніше ціле ліжко для себе або хоча б його половину. Солодке відчуття, коли лягаєш зірочкою, розпускаєш руки, ноги, пальці. Без жодного остраху крутишся і маєш цілу ніч попереду. Ти можеш вимкнути свій будильник або, принаймні, розуміти, що маєш хоча б 5 годин солодкого сну. 5 годин!!!!!!! Тепер це просто нереально. 2 максимум 3 і ти чуєш спочатку муркотіння і йорзання біля себе з постійним наростанням до надривного реву і розумієш, що твій солоденький маленький клубочок перетворюється на невгамовну сирену, що здатна збудити ведмедя з зимової сплячки.
Але тільки не мене так відразу. У мене вже втома інколи починає перемагати над материнським інстинктом. Я спершу не розумію де я і хто я, потім я розумію, що пора, але не розумію для чого, потім я усвідомлюю, але намагаюсь переконати себе, що це мені сниться, а потім я по черзі відкриваю очі і даю команду тілу встати. Тільки воно не встає: руки, ноги – все оніміло. Тіло каже: Ніч, сон, втома… Це все відбувається в якусь долю секунди. Збоку я, як Ванька Встанька. “Слов мовшин” отих всіх болючих спроб боротьби мого материнського інстинкту і втоми – це тільки для мене. Ніколи не думала, що я так вмію розтягувати задоволення в уяві.
А одного разу я зірвалась від голосного прицмокування. З темноти на мене дивилася з докором пара бездонних очей, сповнених відчаю, а маленький ротик намагався проковтнути кулачок. Я ніби чула: “Мама в мене остання стадія голодного відчаю, а ти спиш і не чуєш.”
Я б цінувала можливість розпоряджатись вдома своїм часом.
А зараз я вчуся все робити поруч з отим маленьким клубочком з вічно підскакуючими ручками та ніжками. Клубочок кряхтить, щось собі муркає і так солодко рухає рученятами і ніжками (це тоді, коли клубочок ситий), що мимоволі відволікаєшся і нахиляєшся до рідного личка, а воно у відповідь так пришвидшено посапує від щастя, що на нього звернули увагу, солодко-солодко дихає мені в обличчя, мило складає свої губки і каже гууууу або так сміється, що за цю посмішку можна цілий світ віддати.
Проте інколи у найвідповідальніший момент, коли от от ти закінчиш важливий імейл або частину ранішньої зарядки, чи ледве дійдеш зі шваброю до середини кімнати, клубочок включає наростаючу сирену і тоді швабра падає з рук, ноутбук валиться на ліжко, суп або каша недоварюються, а я мию руки і сідаю кормити свого коханого проглотика.
Я б цінувала можливість танцювати до ранку. Я любила приїхати в карібіан на сальсатеку і танцювати танцювати до упаду. Відчуття свободи азарту змішане з латинськими ритмати сальси, і ти належиш сама собі і просто танцюєш. Змінюються партнери, бо сальса – це соціальний танець, а ти розумієш,що за якусь годину-дві скочиш в таксі і будеш солодко спати дотанцьовуючи в голові улюблену пісню. Натомість тепер треба цінувати наші з манюньою слінготанці. Тут вже нема азарту. Є миле пихтяче створіннячко, яке може затихнути на кілька хвилин поки я підстрибую з нею наспівуючи “Жили у бабусі два веселих гуся” або мугикаю щось на зразок: “Ти моя манюня ти моя гарнюня” під щойно вигадану мелодію.
Я б цінувала можливість банально попити каву дивлячись у вікно. Я це роблю і зараз тільки замість кави у мене курземе, бо моє маля скаженіє після звичайної кави і у вікно я дивлюсь зовсім мало – до першого крику, бо медитація з кавою вимагає тиші і відчуття, що ти один, коли всі сплять. А тепер я ніколи не буваю одна, коли не сплю. Принаймні я цю ситуацію не можу проконтролювати, бо коли мій комочок, якщо в якусь мить перебуває в стані блаженного сну, то наступної миті все може помінятись, і мені доведеться допивати вже зимну “каву” під час годування або пританцьовуючи, або ще якось.
Я б цінувала можливість ходити на концерти, в театри, кіно, виставки, музеї коли тільки можу і хочу і так часто як тільки це можливо. Я б мабуть поставила собі за ціль, щоб не проходило жодного тижня без якоїсь такої події. Якщо б не було з ким, то я робила б це одна. Я в принципі так і намагалась, але часом втрачала ці дорогоцінні хвилини свободи не помічаючи. Зараз я можу собі це позволити в супроводі свого щастячка. Треба обов’язково викликати таксі, одягнути себе і її, одягнутись так, щоб можна було її годувати, нагодувати малечу перед виходом, вибрати в залі місце поблизу виходу, щоб коли їй надоїсть наша культурна програмашвидко врятувати глядачів від нашого плачу. Ось так ми сходили вже на 2 концерти. На першому я її годувала, а наш тато який був у той час на сцені навіть встиг помітити, що ми трохи пританцьовували. На іншому концерті номер з годуванням не пройшов і довелось танцювати з нею під ритми танго на коридорі поки щастячко не поринуло в блаженний сон. Але я хоч краєм вуха ловила музику розстроєного фортепяно і цілий день тішилась, що ми зробили це.
Я б цінувала можливість піти на шопінг або попити каву з подругами, коли цього душа бажає. Я це можу і зараз зробити, але тільки я буду постійно дивитись на годинник чи вписуюсь у час між годуваннями, телефонувати додому, щоб запитати чи з нею все гаразд і чи витримують нерви у тата, або того, хто зараз з малечею і все рівно якась частина мене залишиться вдома.
Я б цінувала можливість зірватись кудись на вихідні, знайомитись, подорожувати, займатись спортом, читати до ранку книгу, міняти роботу, місце проживання, пити червоне вино, їсти фаст-фуд і ще багато багато чого, що можеш робити, коли належиш тільки сам собі.
Натомість зараз я вчусь цінувати зовсім інші речі, бо ці губки трубочкою навчили мене, що час невблаганний і дали зрозуміти, що моя манюня виросте. Я вже сумую за тими губками і тими оченятами, що не могли зафіксувати погляд. Я вчусь цінувати ту милоту, коли вона засуває кулачки до рота і прицмокує, коли прокидається глипає на мене своїми оченятами і дарує мені широку посмішку, коли булькає, як маленьке звірятко, і каже своє солодке гууууууууу. Кожного дня вловлюю якісь нові нотки. Ціную, що вона ще така манюня і її можна всю зацілувати, а вона собі гукає або регоче. Дивуюсь, коли більше ніж 5 хвилин вона може розглядати свою ручку, а потім засунути її кулачком всю до рота. Шаленію від милоти тих звуків, коли перекладаю її сплячу з коляски, а вона собі в сні крехтить гєєєєє і посапує. Тішусь від можливості дивитись, як вона по-ангельськи спить, склавши рученята і посміхається уві сні. Є купа всього, що є зараз і чого не буде завтра. Знаю, що замість гууу колись, мабуть, буде “Мама”, а замість отого брикання ніжками будуть перші кроки. Але це вже буде нова історія…
