“Він навіть не розуміє, як мені було важко весь цей час. Це було так страшно, що я сама не розумію, як змогла пережити все це. Навіть зараз у мене з’являються сльози. Наскільки мені страшно було його втратити. Що кожен день я можу не додзвонитись. Він не знає, але я ж справилась…”
“Ніхто навіть не сказав, що я молодець…”
“Він до сих пір думає, що я без нього не змогла б. Може саме ця ідея і допомогла йому вижити…”
“Вони дивляться на мене з осудом і говорять, що навіщо ж я дозволила йому поїхати? Наче я могла його втримати…”
“Думаю, мене мало хто розуміє… Може лише такі, як я – які сиділи і чекали, слідкуючи за всіма новинами на лінії вогню…”
Це приблизні слова дружин учасників АТО, які я чув, коли ми разом з нашою греко-католицькою церквою відвідували різні міста України і від тих жінок, з якими наша команда зустрічалася у нас у Львові.
Я все собі думаю, що це дуже важливо – назвати Героями тих, які чекали Героїв з війни.
Ми спільно часто доходили до висновків, що коли ти там – це надзвичайно важко і ми в жодному випадку не можемо применшити заслуг тих чоловіків, які обороняли і обороняють нашу країну від зовнішнього агресора.
Але коли ти там, то ти можеш перемикати свій мозок – коли йдуть активні бойові дії і коли “все спокійно” (мозок наче перемикається між різними режимами безпеки: обстріл – небезпека, затишшя – відносно безпечно). Коли ж ти чекаєш вдома, то ти ніколи не знаєш, що відбувається саме зараз – тому твій мозок завжди лише в одному стані – стані небезпеки. І цей стан вириває все із середини. От ти щойно поставила слухавку і наче все добре – він живий, але ж ти не знаєш, що буде наступної миті – коли саме почнеться новий обстріл. І тривога знову змушує дивитись на екран телефону, очікуючи нового дзвінка, перечитувати всі новини, щоб не пропустити найголовнішого.
І ясно (зі слів хлопців), що ті новини брешуть. І тривога ніколи не вщухає, аж поки він не задзвонить – живий – а тоді ти кладеш слухавку і все спочатку…
Тому перша ідея цієї публікації – сказати про те, що дружини, матері і діти учасників АТО переживали надзвичайно високу тривогу і мали дуже тривалий дистрес, який є невід’ємною складовою травми війни для всієї нашої країни. Дружини учасників АТО на рівні зі своїми чоловіками прожили цей невблаганний час – по різному – так, але на одному рівні емоційного виснаження. Зрештою, це лише ідея, яку ви можете або підтвердити або заперечити…
Я пам’ятаю перші семінари для дружин учасників АТО – років три назад. Це були жінки, які хотіли почути лише одне – як допомогти чоловікам справитись з травмами війни. І це те, про що ми говорили, про що думали весь час. Ми говорили про визнання чоловіків героями, про надання їм статусу учасника АТО, про потребу повернути їм відчуття втраченої безпеки. І як мало ми говорили про самих дружин. І як мало вони говорили про себе самі.
Тому другою ідеєю сьогоднішнього допису є сказати слова подяки – за всю ту працю, зрозуміти обсяги якої можуть лише вони самі. Це наче як звернення до всіх чоловіків учасників АТО – пишайтеся своїми дружинами – вони переживали тут своє пекло – і їхнє чекання позначене такими випробуваннями, про які нам ніколи не здогадатись, але про які ми не можемо дозволити собі забути.
Звісно, повернення з війни часто не було ні безхмарним, ні легким. Є ціла низка проблем, пов’язаних з реадаптацією: це і травми війни, і зміна способу життя, зміна мислення, пошук справедливості, образа, невисловлені емоції, відчуття розчарування і зради, почуття непотрібності вчорашніх героїв, агресія, алкоголь і безкінечне коло депресії. Проблем є стільки, що вистачило б на кілька життів.
І тоді ми втомлюємось. Після трьох років кола жінок – дружин учасників АТО – дещо змінились. З’явилось багато втоми, байдужості і роздратування – головних симптомів емоційного вигорання. Бо ж неможливо постійно лише віддавати і ніколи не брати нічого взамін, неможливо всі ті емоції тримати в собі, бо вони нікому не цікаві, не можливо мовчати про проблеми вічно, коли вони не минають і не минають.
І найголовніше: жінки таки навчились виживати самі. Це так важливо зрозуміти – допоки чоловік був на війні, жінка зі всім справлялась сама – кожного дня вона брала весь тягар відповідальності за своє життя і своїх дітей на себе. Тепер вона вміє це робити. І вона втомлена. Вона більше не може постійно дбати ще й про нього – бо він так і не повернувся назад по-справжньому.
Це третя основна ідея того, про що я сьогодні пишу – жінки втомлюються. Всі ми одного разу доходимо до межі власних можливостей, якщо ніколи не беремо собі часу на відпочинок, чи не маємо можливості говорити про свої проблеми, чи живемо в оточенні, яке через страх (страх – то найважливіша причина) закидає нам фрази на кшталт – “Ти сама винна – треба було не пускати”…
Отож емоційна напруга очікування, відсутність визнання і можливості говорити про свої емоції і потреби, а також постійна праця – це дуже часто і є шлях, що його проходить дружина учасника АТО. Не завжди. Кожна історія індивідуальна. Але я таки часто чув приблизно такий варіант саме цієї оповіді.
Що могло б змінитись? Я думаю, є кілька важливих речей, які мають відбутись для успішного подолання кризи війни:
1. Розказати свою історію – священику, психологу, довіреній особі. Говорити про емоції – про страх, про злість, про відчай, про безнадію, про тривогу – про все те, що нам так старанно забороняли говорити протягом багатьох років ще далеко до війни.
2. Почути слова похвали і визнання. Дружини учасників АТО – Герої цієї війни. І завдання не лише в тому, щоб хтось зумів промовити ці слова, завдання в тому – щоб промовити це самим для себе і визнати, що це правда. І що кожна дружина заслуговує на прості слова вдячності.
3. Подбати про себе – знову згадати про те, що дружина – це в першу чергу Жінка. Жінка, у якої є потреби, у якої є бажання і у якої має бути час для себе.
4. Знову розподілити відповідальність. Дружина не має робити все і не має терпіти все. Кожен з членів сім’ї має взяти частину відповідальності за спільне життя на себе.
Тут, звісно, без ілюзій – основного правила ніхто не відміняв – ти не можеш змінити його, ти можеш змінити лише себе.
Тому починати потрібно із себе – менше вимог до себе, більше турботи про себе і безмежна кількість вдячності – бо ти уже Герой цієї війни.
Окремо кілька слів матерям. Звісно, що все написане тут стосується і їх. Крім втоми. Матері, здається, не знають втоми. Вони продовжують рятувати своїх синів до останньої межі. Це їх покликання закладене у них на генетичному рівні. І я пишу ці слова, бо роль матері і дружини – це різні ролі. Бо мама – це довічна роль – від неї неможливо втомитися. А роль дружини полягає в співпартнерстві і коли його довго немає, дружини можуть потрапити в пастку розчарування і втоми, і тоді все йде шкереберть…
Звісно, є роль і самого чоловіка. Але це вже інша історія.
До зу… Я десь поруч.
* Я думаю, буде чесно назвати тут ці три організації, які в співпраці між собою в різних варіантах дали мені можливість познайомитись з дружинами учасників АТО найбільше:
– Центр психічного здоров’я Шпиталю імені Митрополита Андрея Шептицького.
– Координаційна рада з питань душпастирства в кризових ситуаціях Патріаршої Курії УГКЦ.
– Львівський центр надання послуг учасникам бойових дій.
Дякую вам.
** Ця публікація є лише моїми власними спостереженнями і зовсім не претендує на всеохопність, абсолютну достовірність чи претензійність. Це просто маленьких акт солідарності з тими, хто переживав чи переживає власну кризу війни.
*** Наступного разу знову про війну і про відчуття втрати, що стосується кожного, хто живе в цій країні.
