Мт 5, 33-37 «Ви чули теж, що було сказано давнім: “Не клянись неправдиво”, і – “Виконаєш твої клятви Господеві”. А Я вам кажу не клястися зовсім: ні небом, бо це престол Бога», ні землею, бо це підніжок стіп його; ні Єрусалимом, бо це місто великого царя. Та й головою твоєю теж не клянися, бо не можеш ані одного волоска зробити білим або чорним. Хай буде ваше слово: Так, так; Ні, ні, – а що більше цього, те від лихого».
Якщо небо це престіл Бога, а земля підніжок його ніг, то відповідно простір між небом і землею – це ноги Бога. Ногами Бога є Церква, подорожуюча по землі. Цим вона приймає участь в царюванні Бога, бо згадка про престіл відсилає до іпостасі Бога-Царя. Церква приймає участь у царюванні, коли іде і проповідує, здіймає свої молитви, щоби від землі вони сягали Небес.
Ноги переносять людину з точки А у точку Б, тримають вагу всього тіла, найбільші і найміцніші м’язи – саме на ногах людини. Так само міцною і невтомною має бути Церква, вона покликана підтримувати вагу всього суспільства і, що важливіше, переносити його з точки А, у вказану головою-Христом, точку Б.
Але читання було зовсім про інше.
Людське слово саме по собі є настільки міцним і значущим, що воно не потребує додаткових “костилів” у вигляді клятьби, переконування, вмовляння у своїй правдивості. Якщо клянемося, то визнаємо, що наше слово девальвувало, потребує додаткових підсилень, ми вже обміняли доллар на цент, а цент – на копійку. Наш гаманець гідності є роздутим і весело дзвенить, але за цей дріб’язок вже нічого купити не можемо.
