Спираючись на дані Всеєвропейського соціологічного опитування, Баллівант опублікував короткий звіт «Релігійність молоді в Європі», покликаний стати в пригоді католицьким єпископам, які в жовтні цього року зберуться на Синод про молодь у Римі. Звіт стосується релігійного світогляду молодих людей віком від 16 до 29 років і вказує на вкрай низькі рівні релігійних практик і зацікавлень.
У Чеській Республіці, наприклад, 91 % молодих людей узагалі не визнає жодної релігійної приналежності, 80 % ніколи не моляться, а 70 % не відвідують релігійних служб. Ситуацію в цій країні, звісно, можна вважати винятковою, але дуже низький рівень релігійності також характерний для Великої Британії, Нідерландів і Швеції. І хоча Баллівант не наголошує на конфесійному аспекті, найпохмуріше щодо молодіжної віри виглядають території, які століттями були центрами протестантської Європи. Лише 7 % англомовних респондентів ідентифікують себе як англіканці (члени державної Церкви), тоді як 10 % вважають себе католиками, а 6 % – мусульманами.
Особливо вражає категорія «ніколи не молюся», яка показує, що йдеться не просто про людей, релігійних у серці, але невдоволених інституціалізованими Церквами. Особи, які ніколи не моляться, переважають серед молоді в Іспанії, Франції, Бельгії й Угорщині. Картина не абсолютно негативна – показники свідчать про те, що християнська віра й дотримання релігійних практик процвітають у таких країнах, як Польща, Литва, Ірландія й Португалія, – але загальні тенденції очевидні.
Важливішим за будь-які статистичні дані здається загальне зауваження Балліванта про те, що «християнство як норма за замовчуванням зникає – і якщо не назавжди, то принаймні на найближчі сто років… Новий типовий параметр – це “без релігії”, а ті, хто вважає себе релігійним, відчувають, що пливуть проти течії».
Норма за замовчуванням – це потужний фактор. Наприклад, у США для більшості людей релігія (і, зокрема, християнство) досі залишається світоглядною нормою, що й зумовлює відповіді на опитування. У США тільки переконані невіруючі відкидають можливість звернення до надприродної допомоги за будь-яких обставин. Дотримання такого світогляду, який вважає віру типовим параметром, також докладається до тенденції американців перебільшено оцінювати свої релігійні практики та відвідування храмів.
Тимчасом у більшості країн Європи такої норми більше не спостерігаємо. Байдуже, чи належить до якоїсь Церкви конкретна особа – релігійність тепер не сприймають як нормальний чи природний стан, і саме в цьому полягає історичне зрушення.
Узагальнену спільну європейську відповідь можна сформулювати так: «Звісно, я не молюся. Як вам спало на думку про таке спитати?»
Зауважимо, що дослідження Балліванта не обов’язково пророкує, що на зміну християнській Європі прийде ісламська. Попри те, що мусульмани добре представлені в дослідженні, малоймовірно, щоб їхня віра залишалася стійкою через кілька десятиліть життя в дуже секуляризованій атмосфері, яка зараз переважає на більшій частині континенту.
Але перш ніж писати некролог європейській релігійності, варто уточнити кілька деталей. Наприклад, це дослідження охоплює не все населення, а лише молодь, і є чимало аргументів на користь того, що дорослі люди стають релігійно активнішими, коли утворюють сім’ї.
Прогнози щодо віри мають враховувати також фактор імміграції. Мігранти з-поза меж Європи, зазвичай, значно релігійніші за «старих європейців», і серед цих новоприбульців дуже багато християн. Одна з причин того, чому Чехія – це така твердиня невіри, полягає в тому, що в цій країні вкрай мало неєвропейських мігрантів. Так, останніми роками сюди прибуло чимало іммігрантів, та вони здебільшого походять із інших секуляризованих європейських держав.
У Великій Британії, навпаки, є дуже багато палких християнських новоприбульців із Глобального Півдня, без яких Лондон, найімовірніше, виглядав би так само радикально секулярним, як і Прага. Уже зараз 20 % католиків Сполученого Королівства народилися за межами держави – і цей показник не враховує сімей другого покоління. Тут, як і в інших країнах, відсоток іноземців і вихідців з інших країн у християнських Церквах найближчими роками неухильно зростатиме.
Буллівант не пропонує масштабних планів щодо рехристиянізації або «нової євангелізації». Його найважливіший висновок полягає в тому, що Церква більше не може робити ніяких, навіть найменших припущень про християнську основу вірувань і знань, притаманних європейським суспільствам. Епоха «масового християнства» – віри за замовчуванням – скінчилася. Європейські Церкви виживуть, але як значно менші й відданіші у вірі спільноти. Їм доведеться вчитися діяти в суспільстві, що не матиме особливого уявлення про те, як ставитися до них і до їхнього цікавого й екзотичного способу життя.
Що, насправді, дуже схоже на перші століття християнства.
