Метод мого власного післяпологового виживання або як я вчуся жити по-новому зі своїм майже піврічним малям.
Перший місяць після пологів треба просто пережити. Прочитала якось слова однієї мами після родів, що вона підходила до вікна і думала, що якщо кинутись, то не розіб’ється, але принаймні можна зламати ногу, а тоді буде лікарня, а там тихо і можна спати…. Були хвилини, коли я наближалася до такого ж стану. Коли мої післяпологові болі досягали свого апогею і я ще й застудилась, то свідома частина мене говорила, що я не маю права тепер хворіти, а десь глибоко в душі таки вчувся голос: “ Якщо потрапиш в лікарню, то зможеш розслабитись, поспати…” Але цю думку-монстра таки вдалося придушити і, слава Богу, обійшлося без лікарень. Я читала купу літератури до пологів, прослухала мільйон лекцій і була впевнена, що мене ця чаша мине і я вийду ідеальною свідомою мамою з пологового. Натомість доводиться вчитись все робити по новому…
І я таки вчуся і можу з впевненістю сказати, що я нарешті навчилася спати. Я завжди вважала себе надчутливою натурою, що інколи може дозволити собі не спати від надмірних хвилювань або навіть зміни місця. Ніколи не спала в потягах чи в гостях. Могла заснути тільки в літаку, на пароплаві чи хорошому готелі з ортопедичним матрацом і чистою постіллю. Але якщо б зараз мені сказали їхати на боковушці плацкарту біля туалету, то я мабуть би виспалась за останні тисячу років. Перший місяць після пологів, мені здається, я взагалі не спала. Я була наче зомбі з відчайдушними спробами налагодити лактацію, яке вставало з ліжка, щоб готувати їсти, митись, і розчесуватись раз в два дні. Весь інший час я лежала (так як сідати після пологів не можна було) і тримала малечу біля грудей, а сама страждала, прощалася з минулим кольоровим життям і дивилася у вікно. Там прилітали голуби, які інколи цілувались. Я подумки казала їм: “Ви ще не знаєте на що підписуєтесь. Потім у вас будуть діти і ви вже не зможете –“Куда хачу туда лєчу….-“ Але з часом я навчилася спати. Я відмовилася від відчайдушних спроб заколисати дитину і перекладати її в колиску. Я змогла сісти і у мене вже було достатньо молока, щоб я нарешті відключила всі сигнали тривоги про дитину, що не набирає ваги. Я зрозуміла, що прищики на личку і головці – це акне новонароджених, а не якась страшна алергія чи стафілокок чи ще якась біда, якою залякали мене лікарки з державної поліклініки. Я усвідомила, що новонароджена дитина може, перепрошую за слово, какати як хоче коли хоче і навіть зеленим – і це нормально, і всі ті шокові тривоги, які тримали мене в стані напруженого зомбі якось попливли, і я відчула одного дня, що починаю заспокоюватись потрохи і вчусь засинат,и навіть коли маля смокче лежачи грудь. Я почала висипатись, заспокоюватись, прокидатись інколи з футболкою на голові, бо коли підняла її щоб годувати малечу, то так і застигла, без подушки, бо коли міняла сторону годування мабуть забула уві сні перекласти подушку, але я прокидаюсь більш менш виспаною і потрохи адекватнішаю.
Читати читати і ще раз читати…… Питання: Де, коли і як? Перед пологами попросила в подруги книжку і казала, щоб приберегла для мене ще. Вона з квадратними очима перепитала чи я нормальна, бо найближчим часом у мене не буде такої можливості. Я дійсно не маю можливості сидіти на підвіконнику годинами чи в коцику з книжкою. Але рятуємось як можемо: Одна книжка у мене в туалеті (не буду казати яка саме, щоб не прочитала подруга), інша на тумбочці біля ліжка, де я здебільшого годую малечу, одну закинула у візочок і часто на прогулянці, коли мені таки вдається заколисати Діанку, я собі підчитую, а ще одна на кухні на випадок, якщо таки з’явиться можливість. Хай це буде кілька слів на день, але це як намистинки на мою свідомість, щоб якщо не просунутись, то принаймні не отупіти. Так, зізнаюсь щиро, що був момент, коли я під час годування малечі дивилась канал Бігуді, але це була миттєва слабкість, помутніння свідомості і непристойний вчинок моєї неврівноваженої психіки після пологів, у чому зізнаюсь, сердечно каюсь і обіцяю більше не грішити.
Я навчилась ловити мить. Не знаю як у кого, але у мене по житті очікування чогось завжди солодше за здійснення. Так було зі всім: зі вступом в театральний, всіма поїздками, зустрічами, навчанням за кордоном, всіма досягненнями,…тобто щастя приносила боротьба за щось або просто наявність самого факту події. Моя малеча навчила мене ловити мить тут і зараз. Я просто застигаю, коли вона досипає, а я можу потримати її малесеньку теплу ручку і слухати як вона дихає і посапує, або коли вона собі з татом агукає. Тоді не те що земля зупиняється. Час тоді зупиняється на всіх планетах і всесвітах.
Гуляти! Тепер нема можливості сидіти цілий день вдома, якщо просто так хочеться. Гуляти треба і в дощ, і в спеку. Хоча б раз в день. Дитині потрібно бути на свіжому повітрі і мені також з нею.
Реготати з малечею з того з чого сама б ніколи не реготала. Вперше Діанка зареготала, коли я почала, заспокоюючи її, корчити трохи дурнувату гримасу, прицмокуючи губами. Я виглядала мабуть вже дуже кумедно і моє маля реготло так солодко, що я згадала всі свої акторські здібності і моє обличчя трансформовувалось довго і невпізнано, а на другий день у мене боліла щелепа.
Танцювати… Я таки знайшла можливість відриватись від землі 2 рази в тиждень по годині. Це не щоденний біг і не тренажорка і не танці живота, якими я завжди захоплювалась.. Це найближчі до дому танці. Називаються боді балет і там дівчата вміють сідати в шпагат і закидати ноги за вуха. Там є розтяжка, під час якої я постійно шепочу “мамочки”, але на якихось кілька хвилин я вільна. Я забуваю про те, що я – суб’єкт молочного виробництва і поміж струнких дівчат тягнуся своїм втягнутим насилу післяродовим животом, якщо не вгору, то хоча б по станку і лечу додому стрункіша, щаслива і сповнена свіжих сил обіймати і годувати своє пташеня.
Шукати зустрічі з іншими мамами. Я раніше дуже боялася стати мамою квочкою, що окрім того як розказувати про своє дитя і нагадувати незаміжнім подругам про час обгніздуватися ні про що більше говорити не може. Але як виявилося світ мам такий самий різноманітний, як і світ ще не мам.
Не втрачати незаміжніх подруг, або тих, що ще без дітей, а вірніше триматись за них зубами і руками. Можна телефонувати і просто потеревенити про все на світі, поки малеча спить на прогулянці або їсть, а можна таки зятягнути їх в гості. У мене дякувати Богу є такі. Є Оля, наповнена вічною молодістю і безтурботністю і коли вона приходить, ми пускаємось з коляскою по шопінговому маршруту холостяцької молодості чи поринаємо з морозивом у спогади про спільні подорожі по Європі. У неї це все в розгарі і на якихось кілька годин в мене теж. Добре, що вона в мене є. Правда вона в нас хресна і я поставила її перед фактом, що це її святий обов’язок нас розважати. Вона весело по-свіжому бавиться малечею, з ентузіазмом (для практики возить коляску і я перезавантажуюсь сміхом, спогадами і мріями. Є Аня, що з захопленням в телефонну трубку розповідає про свою цікаву нову роботу з соціальними проектами і я відчуваю, як вирує життя. Є Оленка, що якось прийшла і ми взялися ліпити пельмені. Таким чином у мене вся морозилка – в пельменях, і є запас їжі для чоловіка на цілий місяць.
Працювати головою, а не з 9 до 6. Ще коли я маринувалась в офісі, я мріяла про щось своє для заробітку грошей і щоб позбутися ненависних годин з 9 до 6. Мрії потрохи збуваються. Ще до вагітності я таки отримала роботу своєї мрії, де розгорталась прекрасна перспектива з частими відрядженнями в Італію, Польщу і т.д., а також я сама могла планувати свій робочий день. Проте вагітність і народження малечі відлякало моїх роботодавців і так як у них немає переді мною жодних зобов’язань (я зареєстрована, як приватний підприємець), то поки це все поставлено на паузу. Але наявність малечі – це саме собою робота з дому і за своїм графіком. Тому тепер мені підходить тільки такий заробіток, і я просто не маю шансу повертатися до офісного рабства. Тому – чи переклад, чи заняття з італійської по скапу чи якісь аналітичні шматки, що підкидають мені з попередньої роботи завжди знаходяться. Щоб так сяк заробити на свої елементарні потреби таки можна, навіть якщо ти мама 24/7, якщо звичайно є бажання.
Пекти сирники. Тільки не ті що на пательні маленькі а такі великі в духовці. Щоб там, як мінімум, був кілограм сиру. Зі страху втратити весь кальцій, волосся і зуби я майже кожні 2-3 дні печу сирники. Тільки мені так приївся вже їх смак, що постійно доводиться вигадувати нові рецепти. То з шоколадом зверху, то знизу, то просто частина тіста з какао,то тісто пісочне знизу, то з перетертого печива з маргарином, то з додаванням цедри лимону чи апельсину, то з желе клубнічним, то з яблуками і т.д.
Записувати думки зранку або як тільки з’являється можливість, бо потім чудо встане, і такої можливості вже не буде. Якось раніше приходило натхнення щось пописати, але так як час завжди був і здавалося, що ціле життя попереду, і час на мемуари обов’язково з’явиться десь на березі моря з бокалом червоного вина при заході сонця, то всі “розумні думк” залишалися проговореними в голові і танули в небуття разом зі спогадами.
Ще я навчилась Молитись по новому. Це коротка секундна молитва вдячності. Вона як стріла пронизує мене, коли обіймаю малечу. В цю мить я навіть свідомо не проговорюю жодних слів, але точно знаю, що всім своїм єством кажу Творцю Дякую за це Чудо в моєму житті.
Я відчуваю, що цей список буде поповнюватись кожен день. Відчуваю, що будуть речі, яких я навчуся саме у своєї дитини. І буде ще час, коли я поверну повністю “себе собі” в оновленій кращій версії.
Не розумію, чому і хто сказав, що роки після народження випадають з життя. (Для мене життя зупиняється, коли зупиняється навчання і розвиток). Це і є життя на повну на всі не 100, а цілих 1000 відсотків, коли задіюєш усі ресурси свого організму, вчишся не просто бо захотілось, бо інакше не можна ніяк, встигаєш не тому, що ти швидка, а тому що інакше теж ніяк, переходиш на інший рівень і ростеш ростеш, але вже якось більше всередину. Трохи опускаєшся, заземляєшся, наче дерево, яке літало по світу, а тепер нарешті повинне пустити коріння і мати міцний стовбур з гіллям, щоб тримати своє пташеня.
