Коли моя мати злилася чи була незадоволена, вона починала вести себе так, ніби мене просто немає. У такі моменти я ніби ставала невидимкою, привидом або віконним склом. Коли я була маленькою – напевно, мені було шість або сім років – у мене все горіло всередині від її зухвалого погляду, я плакала і благала її сказати хоч слово, але вона мовчала.
Звичайно, все своє дитинство я в страху ходила навшпиньки навколо неї. Це як бути замкненим в покаранні на горищі, але не настільки очевидно.
До сорока років я не розуміла, що це такий вид насильства.
Ця жінка не самотня: діти, які виросли серед вербального і емоційного насильства часто вважають таку поведінку нормальною, помилково вважаючи, що так як у них відбувається і у всіх сім’ях.
Тож не дивно, що в суспільстві багато розбіжностей на тему того, що вважати насильством всередині сім’ї. І хоча більшість людей готові визнати проблемою фізичне насильство – дії, які залишають видимі синці або переломи, тим не менш, багато хто не розуміє, де закінчується нездатність впоратися з власними емоціями (наприклад, з роздратуванням) і починається насильство над іншою людиною.
Однак, не важливо – чи є така поведінка свідомою спробою маніпулювати і контролювати іншого або ж людина виправдовується, кажучи, що «він (а) його спровокував (ла)» – обидва ці варіанти є насильством.
На відміну від громадської думки, дослідження дуже чітко демонструють, що емоційне і вербальне насильство роблять з мозком дитини: вони в прямому сенсі змінюють його структуру.
Такі діти виростають у дорослих, які не довіряють своїм почуттям і мають серйозні труднощі зі своїми емоціями; у них розвивається небезпечний стиль прихильності, який відділяє їх від власних почуттів (уникаючий стиль) або робить їх дуже вразливими і чутливими до відмов (тривожний стиль). Оскільки у них є схильність вважати нормою вербальне насильство, вони можуть знаходитися у відносинах з людиною, яка і проявляє до них це вербальне насильство.
Коли більшість з нас думають про вербальне насильство, ми уявляємо собі крики і голосіння, але правда в тому, що найбільш токсичне насильство – тихе і безмовне; перечитайте історію, з якої починається ця стаття і відзначте, що в даному випадку знаряддя насильства – материнське мовчання.
Насильство мовчанням: що це таке і як воно руйнує.
Леа, 38 років, написала мені про свій перший шлюб:
Я ставала жалюгідним істотою, благала його сказати мені, що після цієї сварки він все ще мене любить, а він не відповідав. Я благала ще сильніше, плакала, а він сидів на дивані з кам’яним обличчям. Тоді я починала вибачатися, навіть якщо він почав сварку, а я не зробила нічого поганого. Ось як я боялася, що він піде. Я не вважала його поведінку ні насильством, ні контролем, поки не пішла в свої 35 років на терапію. Я прожила так 12 років і навіть не замислювалася, що щось не так.
Історія Леї не виняток, не одна вона роками вважає подібну поведінку партнера нормальною. Насильство мовчанням легко раціоналізувати або заперечувати: «він просто не хоче говорити», «вона просто намагається зібратися з думками», «він не хоче образити мене навмисне» або «може я і правда занадто чутлива, як він і каже».
Діти засвоюють не тільки ті повідомлення, які отримують в процесі вербального насильства (наприклад, «навіщо я тебе тільки народила», «ти чудовисько», «від тебе одні неприємності» і т.п.), але так само формують свої очікування від світу і розуміння того, як люди поводяться у відносинах батьківського мовчання.
Серед насильства мовчанням можна виділити кілька типів: глуха стіна, ігнорування, демонстрація зневаги і відмова від емоційного контакту. У всіх них одна мета – виставити людину маргіналом, змусити його жахливо себе почувати і посилити контроль.
Глуха стіна або закритися від потреб іншого.
Цьому типу поведінки присвячено досить багато досліджень і у нього є навіть своя абревіатура DM / W (від англ. Demand / Withdraw), тому що такі відносини визнані одними з найбільш токсичних схем взаємин.
Стати глухою стіною – це кінець діалогу і це означає що у людини, яка цей діалог ініціювала, опускаються руки.
Коли батько або матір так ведуть себе по відношенню до дитини, він або вона чітко демонструють цим, що думки і почуття дитини не мають ніякої цінності і нікого не хвилюють. А оскільки потреби дитини – це любов і підтримка батьків, то дитина вивчить цей урок як якусь «правду» про себе.
Коли так поводить себе один дорослий партнер з іншим, це просто демонстрація влади, яка повідомляє іншому: що ти хочеш, що ти думаєш, що ти відчуваєш – в наших відносинах не має жодного значення.
Ігнорування або бойкот
Робити вигляд, що ви не бачите і не чуєте когось особливо болісно для дітей, особливо, якщо це використовується як покарання. Маленька дитина може відчувати себе покинутою, дитина постарше може відчувати біль відкинення і в той же час глибокий гнів.
Ось як про це розповідає Елла:
Мій батько відразу ж переставав зі мною розмовляти, як тільки я його розчаровувала, що траплялося дуже часто. Приводом могли стати погані оцінки в школі, не дуже хороші спортивні результати -все що завгодно. Він завжди говорив одне і те ж: «Тобі треба зібратися. Ти занадто чутлива, в цьому світі виживає найсильніший ». Моя мати дотримувалася подібних принципів. Коли я була підлітком, то злилася на них обох, але в той же час думала, що їх розчарування – моя вина. Я була єдиною дитиною і мені ні з ким було порівнювати. Якщо говорити коротко, то до коледжу мені стало зовсім погано, але на щастя прекрасний терапевт просто врятував мене.
Партнери теж використовують бойкот для приниження і знецінення, а також для того, щоб налякати іншу сторону, «збити з ніг».
Це спосіб змусити іншого відчувати свою вразливість, відправити його в емоційне “сибірське заслання”, і робиться це для того, щоб зробити партнера більш підконтрольним.
Презирство і глузування.
Сміятися над кимось, дражнити його за допомогою гримас або висловлювати огиду закочуванням очей теж може бути інструментом насильства, який знецінює і принижує, хоч в цьому і не беруть участь слова.
Ці жести, на жаль, легко можуть не визнаватися кривдником, який буде звинувачувати вас у зайвій чутливості ( «ой, які ми ніжні»), причіпок ( «вічно ти чіпляєшся до всього») або відсутності почуття гумору ( «ти що, жартів не розумієш »).
Не помиліться: це насильство. Щоб обізвати іншого дурнем і знецінити не обов’язково потрібні слова.
Відмова від емоційного контакту.
Це, мабуть, найтонша форма насильства, особливо коли мова йде про дитину: умисна відмова давати підтримку, любов і турботу – тобто все те, що так необхідно дитині для її розвитку. Звичайно, дитина не розуміє чого саме її позбавляють, проте відчуває як самотність заповнює її серце.
Але не набагато легше доводиться і дорослому партнеру, до якого звертаються подібним чином, тому що, коли вам відмовляють в емоційних потребах – це змушує вас ще більше потребувати їхнього задоволення і робить Вас ще більш залежним від партнера.
Відмова від емоційного контакту – це сильне знаряддя для тих, хто жадає влади і контролю.
Насильство – це насильство. Якщо хтось використовує слова чи мовчання, щоб змусити вас почувати себе безсилим, то ця людина чинить насильство. Пам’ятаєте цю просту формулу.
Peg Streep’s new book, DAUGHTER DETOX: RECOVERING FROM AN UNLOVING MOTHER AND RECLAIMING YOUR LIFE, can be purchased at Amazon. com. She lives in New York City.
