Коли ми собі уявляємо портрет ідеального батька – терплячого, люблячого, ресурсного, його на все і всіх вистачає, діти у нього чудові у всіх сенсах і так далі, – то розуміємо, що він, звичайно, абсолютно прекрасний. У нього є тільки один недолік. Його не існує в природі.
Всі ці якості – дуже потрібні і чудові, але якщо ми уявимо собі, що все це запхано в одну людину, то дуже скоро побачимо невідповідність. Він повинен бути терплячим, завжди знаходити час для дітей, при цьому розвивається і є самодостатньою особистістю, є веселим і життєрадісним і завжди відкритим до потреб дитини, має підтримувати, але не балувати, вміти тримати границі …
Величезна кількість суперечливих вимог, відповідати яким абсолютно неможливо, без ризику заробити важкий невроз.
Більш того, якби ми уявили собі, що всі ці якості у нас є, то дуже скоро виявили б, що елементарні батьківські дії, такі, як наказати дитині піти почистити зуби, викликають у нас повний ступор. Ми б зламали голову, роздумуючи про те, що саме ми робимо щодо дитини своїм проханням: «Коли я прошу його почистити зуби, чи достатньо я при цьому чуйний, чи достатньо я при цьому люблячий, радісний, терплячий, чи не травмую я його своїм проханням почистити зуби? »
Проблема образу ідеального батька ще й в тому, що він шкідливий. Він гіпнотизує своєю красою і не дозволяє реальному батькові бути в контакті з самим собою – унікальним, особливим, таким, який є; знецінює все те, що ми робимо для дітей. Коли так високо ставиться планка, ми приречені знизу дивитися на цю сяючу красу і розуміти, що ми ніколи там не будемо. Будь-яка наша дія буде недостатньою.
При цьому образ ідеального батька – це такий зручний спосіб для того, щоб тримати реальних батьків в стані звинувачення, чим вряди-годи користується соціум. Адже так зручно всі проблеми пояснити «косяками» батьків: мало приділяють уваги – зовсім задушили увагою, багато чого забороняють – не ставлять кордону, не займаються розвитком – закатували дитину заняттями. Завжди можна знайти зручну формулу.
Втім, якби звинувачував тільки соціум, то це півбіди. Від зовнішніх голосів завжди можна відгородитися. Але, на жаль, ці критики сидять усередині нас і кажуть голосніше будь бабусиної лавки, будь вчительки і будь-якого педіатра. Це голоси, які ми почули і некритично сприйняли в самому ніжному віці, коли ще нічого не могли протиставити їм.
У деяких сім’ях дівчаток від народження виховують в дусі перфекціонізму. «Ти повинна бути відмінницею, ти повинна бути хорошою дівчинкою». Що таке хороша дівчинка? Це та, яка ніколи не має плям на платті, двійок в щоденнику, «поганих» почуттів і думок, вона ніколи не створює проблем батькам, завжди з усім справляється на «відмінно». Якщо з самого дитинства дитині дають зрозуміти, що тільки в такій якості вона влаштовує батьків, то формується відчуття «якщо ти помиляєшся – ти нам не дитина». Тут вже будеш намагатися з усіх сил.
Хороші дівчатка, стаючи батьками, виявляються в пастці. Їх виховували не помилятися, не бруднити плаття, слухатися старших і прагнути до ідеалу. І ніхто їм ніколи не розповідав, що перфекціонізм – це пастка, яка гарантує емоційне вигорання.
Жінка починає готуватися до народження дитини так, як годиться у відмінниці. Все за планом: пропили фолієву кислоту, пролікувалися від всіх хвороб, переконалися, що є гроші на хорошу дитячу страховку. Майбутня мама слухає Моцарта, дивиться на красиве, п’є вітаміни: «Я все зроблю бездоганно, моя дитина буде супер за всіма пунктами!» Напевно, у всіх бувають такого роду мрії під час очікування дитини, але для людини з перфекционизмом це не просто «добре б», це єдино прийнятний варіант розвитку подій. Адже він зробив все на «п’ять».
Далі дитина з’являється, і починається життя.
Дитина може виявитися не тої статі і не так виглядати, як мама собі намріяла. Дитина не так себе веде. Плаче – і вона не може її заспокоїти. У мріях вона була чуйна, уважна, турботлива, вона знала до нього підхід. А в реальності дитина кричить три години. Какає не фіалками. Плювати хотів на дизайн дитячої та гризе розвиваючі картки. Боронь Боже, ще є особливості розвитку: не тоді каже, не тоді ходить. Мрія розбивається об реальність. Все це перетворюється в страшне послання: «У мене не виходить! Я зовсім не щаслива, життєрадісна, спокійна мама, я іноді хочу його об стінку головою стукнути. І зовсім у мене не виходить прекрасний затишний будинок, в якому ми разом з дитиною променисто зустрічаємо тата з роботи, а виходить у мене якийсь свинарник, замурзана нещасна дитина, я не пам’ятаю, коли в останній раз зачісувалася».
Якщо все це відбувається якийсь тривалий час, то далі наступає різке падіння настрою і загальний провал емоційного стану: «Все погано і буде ще гірше». Починається смуга виснаження, може розвинутися депресія.
Але як довго людина може пригнічувати себе? Наше «я» вимагає захисту, вимагає пояснення. І інше пояснення знаходиться, воно звучить так: «Це не я погана мати, це у мене дитина неправильна, дитина, яка мене розчарувала». В результаті, ставиться хрест на дитині, і відбувається черговий виток затвердження моделі перфекціонізму. Мама транслює дитині те, з чого починалося її власне дитинство: «Якщо ти не відповідаєш моїм очікуванням, то ти мені не дитина».
Далі можуть бути різні сценарії. Наприклад, можна вирішити, що це не та дитина, а ось з іншим все вийде. Розчаруватися в старшому і почати будувати ідеалістичні плани щодо молодшого, вже народженого або тільки запланованого. Якщо молодшого немає під рукою, можна порівнювати свого з якимось іншими дітьми.
«Якби у мене був такий чудовий малюк, про якого пишуть мої френдесси в інтернеті, який виграв то і то, встиг там і там, моє материнство могло б бути щасливим, але у мене, на жаль, не така дитина».
Нарешті, можна самій дитині пред’явити: «Я залишу тебе в своїх дітях, буду тебе любити, але ти вже постарайся і стань ось цим самим сяючим вендеркіндом. Якщо я тебе придумала – стань таким, як я хочу! »Якісь діти протестують, якісь намагаються – як сама мама свого часу.
Якщо ви помітили, цей процес повторює розвиток стадій вигоряння:
– стадія мобілізації, прилив сил, сяйво мрії, все вийде;
– стадія витримки, наміри б’ються об реальність, все складно, але якщо дуже постаратися, то є шанс;
– стадія «все жахливо, нічого не вийшло, більше не можу, я погана і мене скасують»,
– стадія виходу через деформацію, через відмову від дитини, через зречення від неї
Дуже сумна історія.
Але добре лікується в психотерапії, особливо когнітивно-поведінкової. Це нескладно і недовго, і краще подбати про себе, ніж все життя скакати між ідеалом і провалом у відчай.
Насправді, дитині не потрібна ідеальна мати. Для нього найголовніша якість батька в тому, що батько у нього просто є. Якщо хтось із батьків поруч, приходить на заклик, допомагає, то все інше для дитини – це деталі.
Перфекціонізм знецінює все цо є справді цінне, що є між нами і дитиною: «Якщо не всі прекрасно – значить, все дарма».
Система оцінки себе як батька, своїх відносин з дитиною у відмінника фактично зводиться до бінарної системи: пан або пропав, ідеал або нікчемність.
Реальність полягає в тому, що немає ніякого «пан або пропав», є величезна кількість плюсів і мінусів, можна зробити багато помилок – і врешті-решт все налагодиться. Колись психотерапевт Дональд Віннікоттт сказав, що дитині не потрібна ідеальна мати, дитині потрібна «досить хороша мати».
Насамперед важливо усвідомити, що для того, щоб бути досить хорошою матір’ю, нічого особливого не потрібно. Звичайна турбота і захист, просто бути поряд. Навпаки, щоб перестати бути досить хорошою матір’ю, треба дуже постаратися, треба дитину ображати, залишати, відкидати. Іноді це роблять якраз в гонитві за ідеалом.
У дітей є певний запас міцності. Якщо мама зірвалася і накричала, якщо мама багато працює і не може з ним проводити весь час, якщо мама не любить грати в машинки, – нічого з дитиною не станеться, він має запас життєвих сил, щоб проживати якісь прикрощі. Проблеми починаються, коли мама так хоче бути ідеальною, що засмучення дитини сприймає як звинувачення собі. Коли її дитина плаче, незадоволена, засмучена, – вона не може бути в контакті з нею, не може допомогти їй прожити її почуття, пожаліти її, обійняти. Вона в цей час займається самозахистом. Дитина руйнує її уявлення про себе як про супер-матір. Коли ми дуже сильно тримаємося за свій сяючий образ матері, то, замість того щоб допомогти малюку пережити нашу недосконалість, намагаємося робити вигляд, що ми-таки досконалі, і ображаємося на нього за те, що він вказує на наші недоліки.
Як казав той же Винникотт, в найкращому становищі опиняються ті матері, які здалися з самого початку. З самого початку сказали собі, що вони недосконалі. Це дуже правильна установка, внутрішня згода: що б ми не робили – завжди будуть помилки. Якщо ми змушували дитину вчитися грати на піаніно, він потім буде пред’являти претензії, що його змусили. Якщо не змушувати – пригадує нам, що ми цього не зробили. Чим раніше ми погодимося на формулу «неідеального батьківства», тим менше сил і енергії будемо витрачати на захист власного «я», на захист вигаданої картинки; тим більше ми зможемо бути в контакті з дитиною, якій доведеться пережити, що ми недосконалі.
Правда в тому, що дитині треба це пережити. Що ми не завжди добрі, терплячі і прекрасні. Що ми не завжди будемо поруч. Що ми смертні – це найбільша підлість з нашого боку, але і це дитині доведеться пережити. Ми станемо старими, слабкими і не зможемо про нього піклуватися. Це дуже велика недосконалість, і у нас немає ні найменших шансів його уникнути. Кожен з нас, батьків, повинен підготувати дитину до проживання всієї нашої нашого недосконалості. Це і є турбота.
