Можете навіть не підозрювати, але на підсвідомому рівні ваша поведінка буде говорити про наявний «комплекс неповноцінності». Очевидно, що для більшості навіть думка про це буде неприпустимою, адже хто хоче бути гіршим від інших. Але насправді «проблема неповноцінності» є лише у вашій уяві і чим раніше розпізнаєте її прояви, тим швидше зможете побороти цей міраж вашої душі.
-
Відчувати себе жертвою.
Можливо одним з найяскравіших проявів комплексу неповноцінності є відчуття себе жертвою обставин, долі чи то інших людей. Тоді набагато простіше пояснити причини свого нещастя та поганого самопочуття, адже легше прийняти причини проблем ззовні, аніж боротися з ними всередині свого єства. Деколи навіть прагнемо, щоби нас скривдили, образили, щоб потім відчувати себе особливими, переслідуваними, а навіть отримати ореол мучеництва. Адже це має компенсувати відсутність належної уваги до нашої персони. Дивіться як нас переслідують, значить ми важливі, доцінені оточенням. Типу «б’є – значить любить».
Але дуже часто жертва сама згодом стає кривдником, коли отримує для цього можливість. На превеликий жаль, діти, які зазнавали сексуальних домагань, виростаючи самі потім ставали педофілами і злочинцями. Бо зло є заразним, і його можна здолати виключно добром. Передусім, його треба побачити навкруги і замість того, щоб мислити категоріями жертви чи втрат, варто зосередитися на своїх досягненнях та можливостях. Адже навіть наше падіння можна розглядати як шанс піднятися знову на ноги. А вчинене нам зло, як шлях навчити прощати і любити навіть ворогів.
-
Страх перед помилками.
Це відчуття, коли боїшся зробити крок або прийняти рішення, бо воно й так у будь-якому разі буде помилковим. Це наслідок не тільки постійного акцентування оточення на твоїх невдачах, але часто-густо виникає з надмірною любові батьків, які намагалися захистити своїх дітей від стресів і невдач. “Бо й так на них чекає нелегке доросле життя і ще встигнуть настраждатися”. Звичайно, старше покоління судити не можна, адже їхнє дитинство у Радянському Союзі не можна назвати солодким і безхмарним. Проте оберігаючи своїх чад від проблем, перетворюємо все життя на суцільну проблему. І тоді фраза матері чи батька «Не лізь, я сам все краще зроблю» буде сприйматися «Ти нічого не вмієш, краще взагалі не берися». І повірте мені на слово, якщо так триватиме, то в атмосфері критики і недовіри виростуть дорослі, фізично повноцінні чоловіки і жінки, які втім будуть відчувати себе емоційними інвалідами. Вони будуть психологічно паралізованими вже самою появою незначних труднощів, не говорячи про дійсно справжні проблеми.
-
Постійне порівняння
Духівник з ордену паулінів якось сказав, що порівняння з іншими походить від диявола. Адже порівнюючи себе з гіршим, виникає почуття вищості, гордині, а поруч з кращим відбирає у нас бажання змінюватися. Колись прочитав, що єдиною людиною з якою варто себе зрівнювати, це ти сам, яким був учора. Але у чому тут комплекс неповноцінності? Зазвичай, батьки ставлять у приклад кращого і не завжди вміють це зробити правильно. Принаймні у моєму випадку це виглядало: «Подивися, ці вже чогось досягли, а ти?». Можливо перегиб і у іншу сторону, коли порівнюють з менш успішними і тоді у дитини складається враження, що рівних їй немає. Тоді комплекс неповноцінності переростає у «комплекс зверхності» та хизування своїми успіхами. І справді для своїх батьків вона найкраща, а для Бога є унікальним творінням Його любові, але все одно знайдеться той, хто буде ліпший за неї у чомусь одному або навіть у всьому загалом. І тоді цей «обман батьківської турботи», що ти, мовляв, найкращий з часом переросте у заздрість або відчуття, що я не досягаю марки першості, а отже гірший за інших.
Ніка Турбіна почала писати вірші у юному віці, її визнали генієм світочі радянської поезії, проте коли виросла стала звичайною дівчиною, яка втім не втратила свій дар до поезії. Та на жаль, вона не змогла змиритися зі статусом однієї з багатьох і покінчила життя. Тоді почуття неповноцінності – це не завжди бути гіршим за інших. Це інколи означає не бути кращим за нормальних.
-
Бажання звернути на себе увагу.
Джерелом комплексу неповноцінності часто-густо є брак належної або повна відсутність уваги взагалі з боку батьків до дітей. Цю прогалину вже у дорослому віці вони намагаються заповнити і роблять усе, щоб їх не забули і їхнє життя було топ-темою розмов оточення. Зокрема це проявляється вигляді «емоційного ексгібіціонізму, коли цілеспрямовано чи ні, кожна деталь, почуття чи факт з особистого життя виноситься на публіку, щоб підігріти інтерес до власного життя. І тоді твоє існування перетворюється на шоу “за склом”. У нашому випадку «за монітором», адже у епоху соцмереж нагадувати про власне існування набагато простіше. Бо неповноцінними відчуваємо себе через невпевненість у власних силах і переконання, що є гіршими від інших, а отже постійно потребуємо схвалення нашої нормальності. Навіть, коли норма не є нормальною. Це особливо помітно у соцмережах. Користувачі замість того, щоб бути собою і радіти життю, намагаються привернути за будь-яку ціну до себе увагу та отримати якомога більше переглядів і лайків. Тобто шукають свою цінність в увазі оточення, а не у власній гідності. А це вже ознака описуваної проблеми. З одної сторони ми хочемо привертати до себе увагу, але з іншої не виділятися із загальної течії, щоб нас не вважали білою вороною, іншим або гіршим. І варто комусь запустити якийсь тренд у фс (наприклад, рамки у вигляді ЛГБТ-кольорів), як вже тисячі фотографій будуть світитися через призму гей-культури. Можливо помиляюся, але самий принцип соцмереж формує колективний розум, такий собі інформаційний вулик, де думають одиниці, а всі інші наслідують їхню поведінку. І як ви думаєте ким легше керувати: сформованими повноцінними людьми, що не бояться думати, а якщо треба – захищати свою думку і погляди, чи особистостями, що залежні від думки більшості, навіть якщо та буде божевільною.
-
Прагнення щось довести.
Коли підсвідомо відчуваєш себе гіршим, то свідомо намагаєшся переконати світ у протилежному. Що тобі навпаки все вдається і ти щось досягнув, навіть коли пишатися нема чим. У чоловіків це проявляється численними золотими прикрасами, дорогими авто на показ, оточенням привабливих дівчат і взагалі всім тим, що в народі називається «понти». Тобто коли не відчуваєш упевненості у собі, то намагаєшся компенсувати це зовнішніми речами. Інколи і своїм інтелектом чи завченими науковими термінами, щоб або вразити, або принизити інших. Думаю, що ніколи не втратять своєї актуальності слова св. Йоана Павла ІІ:
«Людина є великою не завдяки тому, чим володіє, але – ким є, і не через те, що має, але чим ділиться з іншим».
На цьому шляху справжньою революцією є відкриття, що я є Божою дитиною і що Отець любить просто так. Таким яким я є з усіма комплексами і гріхами. Мені не потрібно щось Йому доводити. Це навпаки, Господь фактами з Біблії і з мого життя постійно доводить мені своє милосердя і ласку. Це Його любов спонукає мене приймати себе таким яким я є і завдяки Його благодаті ставати кращим вже сьогодні.
Ми звикли вірити в Бога, але нам важко повірити в Бога, який так само вірить в нас. Адже дивлячись на бруд наших гріхів, Він бачить не болото, а глину для нового святого. І головне – це дозволити Майстру почати свою роботу.
PS: Неповноцінність є лише в нашій уяві, але для нас вона є реальністю. За моїми спостереженнями вчителя, люди мають здатність передавати комплекси у спадок своїм дітям.
Але завжди треба пам’ятати, що Бог кожного створив на Свій образ і подобу, а отже ми вже зараз всі чудові і прекрасні. І Бог нас любить вже такими. А можемо стати і божественними, якщо будемо наслідувати Творця і отримаємо нову природу любові Ісуса Христа. Бо чим більше ми любимо і прощаємо інших, тим більше розквітає життя у нас самих. А ближнього треба любити і приймати, як себе самого – з усіма комплексами і проблемами.
