Не секрет, що однією з центральних проблем у вихованні ми вважаємо непослух. «Не хочу одягатися / їсти овочі / робити уроки!» – Батьки часто скаржаться на те, що діти не слухаються. Насправді, діти не слухають і не чують нас, а ми – їх. Як змістити наш звичний фокус з відносин підпорядкування на відносини взаєморозуміння? Відповідь в книзі дитячого психолога Лілії Дубинської «Дитина НЕ слухає. Що робити? »
Змішана стратегія
Це коли інколи забороняють і «муштрують по струнці», а інколи дозволяють дитині все, що тій забагнеться. Дитина взагалі перестає дослухатися до адресованих їй вказівок і прохань. Адже практика засвідчила: дорослі самі не впевнені, на чому треба наполягати. А отже, дитина робить висновок, що не варто до цих слів прислухатися. Немає потреби їх виконувати. Навпаки, можна диктувати дорослим свої бажання. І раптом виявляється, що вся родина опинилася під владою маленького деспота. Він і сам не знає, чого хоче, бо він справді ще не знає, чого хоче, але воює з усіма довкола. Домагається свого криком, істериками. Батьки поступаються, бо пасують перед такими бурхливими проявами емоцій малюка. Вони почуваються розгубленими та пригніченими. Починають боятися власної дитини. І навіть тихо, не зізнаючись самим собі, ненавидіти її.
Багатослівні пояснення
Одна з причин «неслухання» звучить парадоксально: наші діти не чують нас тому, що ми все пояснюємо. Дорослі говорять із малюками мовою обгрунтованих аргументів. Розумних, логічно струнких. Ці аргументи містять увесь накопичений дорослою людиною життєвий досвід. Інколи дорослі це навіть не усвідомлюють, але саме цей досвід і намагаються передати дітям, причому весь і одразу. Самі того не усвідомлюючи, дорослі під час розповіді про гроші, начальника, звільнення, здавалося би, самі собою зрозумілі, повідомляють дитині про беззаперечні цінності свого життя. Тому й очікують на сприйняття їх дитиною, як обов`язкових до виконання. На жаль! Усіх названих батьками понять немає в дитячому життєвому досвіді. Усе, про що їм розповідають, не лише не несе для малюків жодної цінності, а й навіть сенс сказаного для них поки недоступний. Усі розумні та справедливі слова дорослих для дітей є примусом. Так батьки самі формують реакцію неслухання своїх пояснень.
Негативні оцінки дитини
А от і ще одна причина не чути батьківських прохань та настанов – негативні оцінки на свою адресу. Ігнорування батьківських прохань, настанов та закликів — це одна із стратегій, якою тепер уже дитина користується для збереження внутрішнього спокою та рівноваги. Дитина безпомилково відчуває: її звинувачують, а значить вона погана, тому вона не хоче чути цього звинувачення.
Безжальні дорослі, безжальні діти
Жорстокість — це ще одна захисна стратегія. Це спроба спинити потік негативних характеристик на свою адресу. Цю стратегію діти виробляють дещо пізніше, коли вже зневірюються в пошуках порозуміння, коли набудуть власний, специфічний досвід, що дорослі безжальні. Вони не співчувають, не реагують на знаки, які засвідчують потребу у дружбі. Не розуміють, що завдають болю. Тільки ображають і карають. Залишають наодинці з незрозумілими та болісними відчуттями. З віком діти, у свою чергу, стають безжальними до батьків.
Немає поганих почуттів
Дорослі впевнені, що дитячі вчинки мають якесь лихе начало. Тому вони постійно налаштовані на строгість, покарання, «приборкання» поганих схильностей малюка. А вбачають їх у виявах «кепських» почуттів, чомусь поділивши людські почуття на «погані» і «хороші», дозволені і недозволені. Дорослі чомусь не знають, що всі почуття, геть усі — корисні та необхідні. Так звані «кепські почуття» — злість, упертість, жадібність, норовистість, слабкість — так само природні, як і «хороші почуття». Завдання батьків полягає у тому, щоби допомогти дитині усвідомити, що важкі, болісні почуття минають, а любов і близькість залишаються назавжди.
Співчуття
Відучити дитину ображати інших — це насправді навчити співчувати чужому болю. Зробити це дуже просто, потрібно просто виявляти співчуття до нього самого.
Відповідальність батьків
Відповідальність за все, що відбувається, лежить винятково на дорослих. Якщо малюк «не такий, як хотілося б», то саме дорослі не так вибудовують із ним стосунки.
Обіцянки
У дітей не варто брати обіцянок. Це безрезультатно з точки зору керівництва вчинками малечі. Спробуйте пригадати хоча б кілька випадків, коли три-п`ятирічні дітки дотримували своїх обіцянок? Виконати дану під тиском батьків обіцянку дитина не може. Для цього в неї бракує внутрішніх ресурсів: розуміння потреби й сили волі. Не слід вимагати від дітей, аби вони щось обіцяли. Батьки мусять самі спокійно, чітко та твердо повідомляти дітям програму дій.
Правило двох повторень
Усі вимоги, які батьки адресують своєму малюкові, слід повторювати не більше, ніж двічі. Промовляти вимогу треба неголосно, але виразно. Сформульована вона має бути чітко й коротко, спочатку без жодних пояснень. Усе слід робити твердо, але спокійно й, головне, доброзичливо.
«Я-повідомлення»
Форма «Я-повідомлення» є незамінною для зниження напруги між учасниками діалогу. Вона змінює інтонаційне поле спілкування: замість звунувачення «Я-повідомлення» стає безцінним і безпечним для адресата. В такому безпечному полі дитина сприймає зміст звернених до неї слів.
