Церква на межі зникнення: історія падіння Англіканської Церкви

Англіканська Церква сьогодні є однією з найбільш ліберальних християнських конфесій, яка поблажливо ставиться до абортів, має у своїх рядах жінок єпископів і активних священиків геїв, впровадила обряд для трансгендерів та благословляє одностатеві зв’язки. Як сталося, що конфесія, яка ще до 30-х років минулого століття зберігала традиційні християнські принципи у сфері моралі та сім’ї, так піддалася секуляризації та духові світу, нині стоїть на межі зникнення.

Все почалося з контрацептивів

Не можна забувати, що на шостій Ламбертській конференції (регулярні десятирічні зібрання англіканських єпископів, які мають лише рекомендаційний характер¹) 1920 року було постановлено виступити

«проти використання неприродних засобів для уникнення зачаття, маючи на увазі важливі загрози – фізіологічні, моральні та релігійні, які є їхніми наслідками, а також того зла, на яке наражає людство поширення цієї практики», водночас пригадуючи, що першочерговою ціллю шлюбу є підтримання людського роду через дар дітей ².

Однак вже на наступній сьомій конференції було зроблено деякі винятки з цього правила. Так, підкреслюючи вагу батьківства як «слави подружнього життя» 193 голосами проти 67, було прийнято наступний пункт:

«Коли існує виразне відчуття морального зобов’язання до обмеження або уникнення батьківства,  вибір методів має бути заснований на християнських засадах. Перша і очевидна – це утримання від зближення (так довго, як це буде необхідно) у силі Святого Духа. Однак, якщо існують чіткі моральні зобов’язання щодо уникнення або обмеження батьківства, а водночас істотні моральні чинники,  які виключають повне сексуальне утримання, то Конференція виражає згоду на застосування інших методів, з умовою зберігання тих самих християнських засад».

Варто зазначити, що англіканські єпископи водночас категорично засудили використання будь-якої форми контролю народжуваності через власний егоїзм, прагнення до багатства чи звичайного комфорту. Проте фактом залишається, що Англіканська Церква – це перша у світі християнська конфесія, яка офіційно ( варто зазначити, лише у деяких винятках) дозволила контрацепцію. У дискусіях зазначалося, що причинами її застосування можуть бути загроза для життя і здоров’я жінки від вагітності, а народження чергової дитини унеможливлювали їй нормального виконання материнських обов’язків щодо родини або змушували її на життя у стражданні. І хоча основним способом було статеве утримання, інші варіанти після іспиту сумління у Божому світлі, розважливого та обережного розпізнання та компетентної, духовної та медичної консультації, теж були допустимими.

Навіть тодішні прихильники зміни вчення серед англіканських богословів вважали, що ці винятки були повним відходом від традиції, хоча й вмотивовані прогресом у науці, зокрема психології, а постанови 1920 року були занадто «вузькими» для віруючих і не враховували всіх життєвих реалій.

У своєму відомому тексті проти контрацепції Оксфордський єпископ Чарльз Гор (Charles Gore) застерігав, що винятки можуть створити ситуацію подвійного стандарту – одного для досконалого (монастирського) життя, а іншого – нижчого стандарту для чоловіків та жінок, які живуть у світі. Він продовжує:

“…ніщо не може так суперечити вченню Христа, ніж думка про два еталони – одного, яким захоплюються, а іншого, який терплять”.

Він продовжує, що ми «всі однаково, неважливо у якому сенсі, є Його учнями, і повинні вийти на шлях через браму і ступати вузькою дорогою»³.

І хоча спочатку єпископи говорили лише про крайні винятки, вже під час дев’ятої за рахунком Ламбертської конференції 1958 питання використання контрацептивів залишено на розгляд сумління кожної подружньої пари ( п. 115)¹. На сьогодні, Англіканська Церква не ставить жодних обмежень для використання будь-яких видів контрацептивів.

З історії відомо, що англіканська Церква виникла через бажання англійського короля Генріха VIII розлучитися з Катериною Арагонською і одружитися вдруге на Анні Болейн. Проте в очах англіканських богословів і єпископів йшла мова не про розлучення у сучасному значенні цього слова, а у визнанні недійсним самого шлюбу, який нібито не був законним через те, що першим чоловіком Катерини був брат Генріха – Артур, який помер 1502. р. Після цього вона вдруге вийшла заміж і у них народилася дочка Марія Тюдор. Проте Катерина так і не подарувала Генріху довгоочікуваного сина. Не отримавши бажаного рішення з Риму, король проголосив англійську Церкву незалежною, а себе її главою. Однак, незважаючи на історію виникнення, Церква Англії цілком негативно ставилася до факту розлучень, підтверджуючи нерозривність християнського шлюбу.

Проте вже на згаданій сьомій конференції у Ламберті 1930 р. була висунута теза допущення до Причастя окремих розлучених у нових цивільних зв’язках. Мова йшла про випадки, коли цнотливий чоловік чи жінка вступає у новий законний шлюб і прагне отримати Святе Причастя. Єпископи на конференції вирішили передати вирішення цієї справи на індивідуальний розгляд місцевого єпископа із збереженням провінційних правил (п. 11)⁵ для духовного добра самих віруючих та уникаючи скандалу та згіршення спільноти (пункт 9, Ламберт 1948) ⁶. Проте тоді як і на засіданнях 1938 та 1948 рр. все ж залишалася у силі заборона церковного вінчання розлученого чоловіка чи жінки, якщо його законна половина була ще жива. Так, у 1957 р. англіканські єпископи в Акті Кантенберійської провінції ще раз підтверджували, що з Божої волі, шлюб по своєму істинному принципу є особистим союзом… нерозривним, за винятком смерті.. і як наслідок повторний шлюб після розлучення протягом життя колишнього подруга є завжди відходом від принципів дійсного шлюбу і тому вінчання не може надаватися людям у таких ситуаціях⁷ Це стало предметом палких дискусій всередині Англіканської Церкви. Так, Синод у червні 1981 року визнавав, що попри те, що шлюб завжди має пожиттєві обов’язки, існують обставини, при яких розлучений може мати вінчання у Церкві за життя колишнього партнера з міркувань пастирської турботи. Для розлучених у громадянських зв’язках у 1985 році була запроваджена спеціальна літургічна молитва. Подальша лібералізація вчення відбулася у 2002 році, коли був випущений документ «Шлюб в церкві після розлучення». У ньому йшлося, що хоча згідно англіканської доктрини «шлюб – це урочистий, публічний та пожиттєвий союз чоловіка та жінки, проте мусить визнати, що деякі шлюби на жаль терплять невдачу, і що Церква турбуючись про пари у таких ситуаціях, при обмежених обставинах дозволяє церковне вінчання розлученому за життя колишнього чоловіка чи жінки. Питання урочистого характеру вінчання у храмі чи каплиці має бути прерогативою особистого розпізнання священика. Заборона має стосуватися лише тих осіб, які стали причиною краху першого подружжя. Проте навіть у цих випадках за церковним служителем залишається останнє слово⁸. Того ж року було скасовано заборони Йоркського та Кентерберійського Синодів щодо використання звичайного літургійного обряду шлюбу для таких випадків. Щодо рукоположення священиків, які одружені на розлучених, то воно до сих пір заборонене. Хоча служитель англіканської церкви вже після висвячення може розлучитися і вступити у повторний шлюб або одружитися з розлученою особою. Хоча зробити винятком з цього має право Архієпископ Кентебернійський. Нині всередині Англіканської Церкви активно ведуться дискусії щодо зрівняння одностатевих відносин до подружжя і їхнього вінчання у Церкві. А у документі «Чоловіки та жінки, які перебувають у шлюбі» (2013) року згадується, що «компроміси були прийняті особливо щодо екзогамії та моногамії, але ці компроміси, як правило, обмежені. Можна перебільшити культурну відносність форм шлюбу. Існувало багато відмінностей, але вони навряд чи становлять суттєвий виклик цим структурним фундаментам (§19).⁹

Церква з вірусом СНІДу

Так, охарактеризував Англіканську Церкву історик Пол Джонсон, адже ця Церква несе в собі дуже заразливу єресь» ЛГБТ-ідеології¹⁰.

Попри очікування Синод Англіканської Церкви у Ванкувері, цього року не змінив визначення подружжя як союзу чоловіка та жінки. Хоча за зміни виступала більшість у палаті духовних та мирян, але забракло потрібних 2/3 голосів серед єпископів. Водночас було прийнято рекомендації, що кожна дієцезія сама визначатиме чи вінчати гомосексуальні пари та визнавати їх подружжями чи ні¹¹.

Хоча 1998 року тринадцята Ламберська конференція прийняла резолюцію, за якою відкидала гомосексуальну практику як незгідну з Біблією. Проте у багатьох національних Церквах гомосексуалізм вважається нормою, навіть більше – геї у активних відносинах служать священиками і єпископами. Так, ще у 2003 році англіканський єпископ Нью Гемшир Жене Робінсон (Gene Robinsona), який 14 років перед тим покинув свою дружину та двох доньок, одружився зі своїм  партнером. Хоча на його думку гомосексуалізм суперечить Біблії і Традиції Церкви, однак він продовжує перебувати у гомосексуальних відносинах і нести служіння єпископа¹².

Це викликало протест багатьох англіканських єпископів з третього світу, які бойкотували конференцію в Ламберті 2008 р. і прийняли участь у альтернативному з’їзді Глобальної Англіканської Конференції для майбутнього у Єрусалимі, яка відтоді проводиться регулярно¹³ і об’єднує консервативних англіканських єпископів.

На думку теперішнього очільника Англіканської Церкви Кантенберійського Архієпископа Джастіна Уелбі, легалізація гомосексуальних шлюбів неможлива тому, що це наражає на переслідування одновірців в Африці¹⁴. Хоча як повідомляє BBC вже в 2009 році чимало священнослужителів неофіційно вінчало геїв та лесбійок. Що говорити про «вінчання» мирян, якщо навіть всупереч заборонам англійський канонік Джеремі Перембтон (Jeremy Perembton) вже в 2014 одружився зі своїм партнером¹⁵. Хоча вже тепер Палата Єпископів Синоду Церкви Англії дозволила гомосексуальним чоловікам у тривалих одностатевих відносинах бути висвяченими на священиків та єпископів. У 2016 році вперше в Англії був консекрований на єпископа відкритий гей у цивільному зв’язку Ніколас Чамберлен ( Nicholas Chamberlain)¹⁶.

На даний момент Англіканська Церква визнає подружжям зв’язки осіб, де один із подругів під час шлюбу або на момент вінчання здійснив «гендерний перехід» за умови, що ці союзи з вигляду є різностатевими¹⁷. Також приготовлені літургічні обряди для трансгендерних осіб, що враховуватимуть сучасні досягнення у галузі психіатрії та медицини, а також суспільну реальність, яку варто прийняти. Додатково у 2017 р. також засудили терапію гомосексуальних та трансгендерних осіб, що має на меті повернути їх до гетеросекуального стилю життя¹⁸

А все розпочиналося із заклика поважати гомосексуальних осіб та їхній стиль життя. Що вони також є охрещеними, повноцінними членами Церкви і такими їх любить Бог¹⁹. Хоча варто зазначити, що ще на Ламбертській конференції 1998 року єпископи окреслили гомосексуальні акти, як незгідні з Писанням, а шлюб стверджувався як союз жінки та чоловіка. Сексуальна стриманість була правильним вибором для тих, які не були покликані до шлюбу²⁰. У відповідь на це незгідні з критикою гомосексуалізму як сперечливого Писанню англіканські єпископи зібралися в Кембріджі, де закликали уникати зневаги та насилля до гомосексуалістів, а до гомосексуалістів закликали ставитися з повагою та пошаною, адже всі люди створені рівним в Божих очах²¹. На чотирнадцятому засіданні 2008 р. англіканські єпископи закликають «навчитися слухати осіб з нетрадиційною орієнтацією», адже Святий Дух діє так само як і в Апостольський період, але по-новому²².

Жіноче священство: від дияконес до єпископес

Нині близько третини всіх священнослужителів у Церкві Англії – це жінки. Хоча перші англійські жіночі рукоположення відбулися лише у 1994 році. А в 2014 р. Синод дозволяє їх висвячувати на єпископів. А цього року Анджела Бернес-Уолсон була обрана першою чорношкірою «єпископесою» в Англії. Вперше про розширення ролі жінок заговорили на Конфренції в Ламберті 1920 р. Там пропонувалося затвердити функції жінок співпрацівниць (women workers) та умови їхньої зайнятості²³. І хоча жінок дияконес призначали ще з 1862 року, жодна Ламбертська конференція не згадувала про офіційне визнання їхнього служіння, а самий жіночий дияконат відрізнявся від чоловічого (дияконеси мали дбати тільки про духовну чи матеріальну допомогу жінкам без служіння під час здійснення Євхаристії²⁴). Запроваджючи це, Англіканські ієрархи завжди уточнювали, що це єдина форма жіночого служіння, яка має апостольське походження. Перше рукоположення дияконеси Флоренс Лі Тим в священики відбулося Гонг-Конзі у 1944 р на пропозицію Південно-Китайської дієцезії Англіканської Церкви і мотивувалося нестачею священиків у повоєнний період для місійної діяльності та носило експериментальний характер. Проте Ламбертська Конференція 1948 засудила це рішення як суперечливе Писанню та церковній традиції, що може негативно вплинути на відносини між різними національними англіканськими спільнотами²⁵. Проте вже на зібранні єпископів 1968 року відбувся революційний прорив і голосуванням 221 «за» і 183 «проти» жіночий дияконат був повністю зрівняний у правах і обов’язках з чоловічим²⁶. В той же час в пункті 32 рекомендувалося тим провінціям, де ще немає інституційного жіночого дияконату, залучати жінок до служіння проповіді, хрещення, на літургії і допомозі у роздаванні Святого Причастя. Вже через 10 років рішення про визнання жінок повноцінними дияконами ставало обов’язковим для всіх членів Англіканської Спільноти, які були зобов’язані провести відповідні літургічні і формальні зміни для подальшого запровадження жіночого дияконату (варто уточнити, не дияконес²⁷). Період з 1968 по 1978 деякі Церкви –члени Англіканської Спільноти (США, Гонк-Конг) вже запровадили жіноче священство, а також обговорювався дозвіл на служіння вже рукоположених священиць у провінціях, де це ще не було дозволено²⁸. Умовою була пастирська необхідність при відсутності священиків та за згодою місцевого єпископа. У 1978 році було формально дозволено місцевим провінціям висвячувати жінок на єпископів, хоча це і викликало значні дискусії, адже єпископи були символом загальноангліканської єдності²⁹. На конференції 1988 рок це рішення фактично вже було остаточно затверджено і обговорювалося лише, що робити з незгідними з цими нововеденнями національними церквами. Їм рекомендувалося поважати рішення інших провінцій і зберігати єдність всередині Англіканської Спільноти³⁰. Варто зазначити, що з 2009 по 2015 р. на чолі Єпископальної Американської Церкви, що входить до Англіканської Спільноти Церков стояла Кетрін Джеффертс Шорі (Katharine Jeffers Shori), яка благословляла одностатеві подружжя,  аборти та контроль народжуваності. За її каденції з канонів Єпископальної Церкви було вилучене визначення шлюбу, як союзу чоловіка і жінки, а сам обряд вінчання відтоді має два варіанти: для різностатевих і одностатевих пар ³¹

PS: Досвід показує, що лібералізація Англіканської Церкви проходила малими кроками при мовчазній згоді більшості ортодоксальних і консервативних єпископів і мирян, які вважали, що зміни були не такими суттєвими і їх вони не будуть стосуватися. Але як бачимо, винятки ставали нормою, і врешті решт обов’язковим правилом для всієї спільноти. І кожне нове ліберальне нововведення торувало шлях ще більш радикальній зміні християнського морального вчення, аж поки від нього не залишилася хіба що назва. Ліберальні зміни не принесли у Англіканську Церкву весну, навпаки – Церква з кожним роком все зменшується і постає питання про її цілковите зникнення з Туманного Альбіону. За словами генерального секретаря Синоду Англії Вільяма Нея (W. Nye): головним завданням є просто «протриматися у перспективі декількох років»³². У цілій Англії на богослужінні у недільній месі бере участь близько 739 тис. осіб (що на 14 % менше, ніж 10 років тому). Постійно скорочується кількість шлюбів, хрещень, і похоронів (останніх зменшилося на 39 % з 2009 по 2019 р)³³.

Адже Церква, яка піддалася духові часу і втратила цілющу сіль Євангелії, вже нікому не цікава і не потрібна. А все починалося з таких дрібниць, як дозвіл користуватися презервативами і Причастя для розлучених деяких винятках. Так, що у нас є чому у англіканців вчитися…