І все було б нормально, якби із збільшенням популярності свято не перетворювалося на пропаганду вільної любові, вседозволеності у стосунках і навіть боротьби за права секс-меншин. Комерціалізація і вульгаризація стали супровідниками дня, який судячи з назви, мав би бути днем пам’яті святого, тобто церковним святом.
На жаль, навіть закохані про самого святого Валентина у цей день згадують дуже рідко, частіше поминають поганських божків Купідона або Амура, малюнки з якими є на більшості вітальних листівок.
Чи це ефект глобалізації, чи наслідок тотальної моди на все зарубіжне – сказати важко. Проте виглядає якось дивно, що на українській землі, на якій, до речі, зберігаються мощі святого Валентина, все більш популярним стає таке свято. А молоді люди, замість того, щоб подякувати Богу за свою половинку чи попросити про неї, вибирають стильні вечірки, на яких править далеко не святий Валентин.
Корені свята
Історично корені цього свята сягають ще передхристиянського періоду, а саме двох найбільш аморальних язичницьких свят. Перше – Lupercalia (луперкалія), запозичене у стародавніх римлян свято на честь Лаприкуса, бога достатку і землеробства, захисника стад і урожаїв, могутнього мисливця, особливо на вовків. Воно ще знане як фестиваль статевої вседозволеності, який відзначали в середині лютого. Друге – свято, присвячене богині любовної лихоманки, жінок і одруження Juno Februata (лат. febris (фебріс) – «лихоманка»). Під час фестивалів на її честь, які відзначали у всьому Римі, був звичай: у коробку класти маленькі клаптики папірусу, на кожному з яких було написане ім’я молодої дівчини. Хлопці ж із закритими очима витягали клаптик – так утворювалися пари, що брали участь у статевих ігрищах на цьому ж святі.
Звісно ж, з прийняттям християнства Церква намагалася боротися з цими традиціями, проте це було не так легко. Тоді вирішили на цей день призначити інше, але вже християнське свято. Папа Геласій перейменував фестиваль Juno Februata на свято очищення Діви Марії (потім дата святкування була перенесена з 14 лютого на 2), зараз воно знане у нас як Стрітення Господнє. Однак це майже нічого не змінило. Тоді в 496 році той самий папа переніс це язичницьке свято з 15 лютого на 14 і спробував ввести інші звичаї відзначення, трохи його «християнізувати».
Тепер, замість покладення імен дівчат, у коробку клали імена святих, і потім їх тягнули як хлопці, так і дівчата. Після цього кожен мав обов’язок цілий рік наслідувати життя того святого, якого він витягнув.
Легенда про єпископа Валентина, який нібито загинув 14 лютого через те, що проти волі імператора вінчав солдатів із їхніми коханими, з ‘явилася значно пізніше, аж у 1493 році в Нюрнберзьких хроніках. Проте це передання зовсім непідтверджене та невизнане Вселенською Церквою. Мабуть, тому 14 лютого ні в Східній, ні в Західній Церкві не згадується пам’ять святого з ім’ям Валентин.
Східна Церква у своїх богослужіннях згадує про трьох подвижників з ім’ям Валентин, які мученицьки закінчили своє життя у III столітті. Пам’ять кожного з них зокрема Церква відзначає 12 серпня, 19 липня і 7 травня.
Щодо Західної традиції, на яку посилаються шанувальники цього святого, то, за «Новою католицькою енциклопедією», Західна Церква знає принаймні двох святих Валентинів, які були обезглавлені в часі переслідування Християнства в один день: 14 лютого 270 року. Один був римським священиком, інший – єпископом Терні, поселення, розташованого за 60 миль від Рима (у Східній Церкві їх пам’ять, відповідно, – 19 липня і 12 серпня). Але, читаючи офіційне житіє цих святих, ми не зустрічаємо практично нічого подібного з тим, що звикли чути про святого Валентина.
Звісно, це не означає, що від свята потрібно відмовитися. Святкувати день святого Валентина – не гріх. Але все залежить від того, як проводити цей день. Якщо присвячувати його своїм коханим і дарувати їм знаки уваги – це ж чудово, але, якщо все зводити до інстинкту чи статевості, – то варто задуматися, хто від цього виграє.
“У Західній Церкві св. Валентин офіційно вважається не покровителем закоханих, а покровителем людей, які страждають на нервові захворювання: ікони часто зображують Валентина в одязі священика або єпископа, який оздоровлює юнака від епілепсії. За церковними переказами, на могилі св. Валентина один юнак, хворий на епілепсію, довго молився – і видужав. Під час реформи церковного календаря 1969 року в часі II Ватиканського Собору покровитель закоханих був вилучений із календаря святих як такий, чию історичність взяли під сумнів. В календарі УГКЦ на цей день, 14 лютого, св. Валентина також немає. Вважається, що день св. Валентина у християнські часи замінив язичницьке свято луперкалій (на честь бога Фавна; за іншою версією, на честь богині кохання Юнони), який відзначався щороку 14 лютого. Ця заміна сталася 496 року за розпорядженням папи Римського Геласія І для усунення неморальних звичаїв цього дня. Християнство по своїй суті кожного дня має «свято любові», про яке повинен пам’ятати кожен християнин у своєму щоденному житті. Маємо дві заповіді любові: 1) Люби Господа Бога твого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всією думкою своєю. 2) Люби свого ближнього, як себе самого (-у).
Спосіб святкування дня св. Валентина, який ми бачимо в суспільстві, часто розходиться з тими заповідями. На жаль, ми стаємо свідками, як любов та гідність людини підмінюється пристрастю і пропагуванням сексу, відірваного від подружжя, а саме свято перетворюється на комерцію і гонитву за зиском. Гідність чоловіка і жінки розтоптують, зводячи людину до предмету маніпулювання і до об’єкта чуттєвої насолоди, а вірність і взаємна пошана висміюються.
Приймаючи свято закоханих, будьте свідомими свого вибору! Що святкуємо? Чисту і вірну любов чи тілесну хтивість, до якої підштовхують ті, хто зацікавлені в наживі за будь-яку ціну?
(отець Остап Гнатів, УГКЦ).
