Запитай себе сам: ми, віруючі, хіба вільні від самоїдства? Від того, що породжує в нас внутрішнє невдоволення, відчуття незадоволеності і змушує скаржитися на життя? Одне чіпляється за інше, як петельки. І треба зловити потрібний кінець нитки, щоб розпустити весь виріб.
Невдоволення життям з’являється, коли людина не задоволена, коли вона дозволила своєму внутрішньому світу забруднитися настільки, що заплуталася повністю. І дуже важко розплутати цей «візерунок», бо думаєш: «Якщо я почну розплутуватися при інших, наді мною сміятимуться; мене відштовхнуть, проженуть, у мене не буде друзів».
Так, це дійсно трагедія. Адже поруч з Христом ми ніби як повинні звільнятися від гріха. Тобто ставати вільніше і спокійніше. Так, ми грішники. Але – спокійні грішники. Спокійні тому, що наша душа відкрита і прозора. «Отче, я згрішив, я вкрав. І я не пишаюся, а каюсь. Прости, Господи». А ми, глибоко пригнічені своїми почуттями, тримаємо всі страхи і проблеми всередині. Як в такому випадку людина може покаятися на сповіді?
Скажу тобі і ще дещо.
Іноді ми проявляємо надмірну нетерпимість до гріхів інших. «Не можу цього чути! Це нестерпно!» і т.п. Наче гріх, про який ми дізналися, – неймовірне зло і найстрашніший злочин у світі. Ну, спасибі велике. Знаєш, до чого призводить така наша реакція? Людина настільки лякається, що починає думати: «Пресвята Діва! Збережи мене від цього гріха. А якщо я все-таки зроблю його, то й і від необхідності розповідати про нього. Я не витримаю!”
Будемо чесні перед собою. Хіба не всі ми – грішники? Грішники всіх країн, єднайтеся! Станьмо на коліна перед Голгофою, не дивлячись один на одного, тому що, якщо ти подивишся на того, хто поруч, – хто знає, що ти побачиш… Адже твій ближній – такий же, як і ти. Ідеальних немає. Всі ми – і хороші, і грішні; і пристрасні, і чисті. І кожен носить все це в собі. Думаєш, ти в бруді, а інший – досконалість?
Один чоловік розповів мені: «Коли я поїхав на гору Атон, то побачив там безліч людей святого життя. І я знав, що в порівнянні з ними я – нікчема, грішник, погана людина, що здійснює тільки погані вчинки».
Коли я вчився в університеті, то на лекціях з педагогіки нам говорили, що з дітьми потрібно поводитися так, ніби ти ніколи не помиляєшся. Чому? Тому що, пояснювали нам, в іншому випадку ти перестанеш бути для дітей зразком.
Добре, але хіба це не фальш? Та й я – той, кого ти вважаєш за зразок – періодично падаю, а потім каюсь. А це хіба не може бути зразком? Зразком покаяння.
А якщо всередині тебе міцно сидить переконання «інші люди ніколи так не роблять – ніколи так не думають – не відчувають таких почуттів», то це означає, що ти зробив свою уяву фальшивою. І думаєш, що ось воно – справжнє християнство. Але ж на землі ніколи не було більш щирої, більш відкритої, чесної і земної людини, ніж Христос. Настільки приземлено Він поводився. До такої міри приземлено, що одного разу сів і, забруднивши Свої руки в багнюці, став креслити літери на землі. Поки всі навколо дивилися на грішну жінку, Його руки торкалися землі. І Христос ніби говорив: «Ось, я спокійно ставлюся до брудної землі, а поруч зі мною знаходиться інша земля – жінка, яку ви готові змішати з брудом! Ви, хто вдаєте себе переді Мною безгрішними, ви думаєте, що Я заздрю вашій праведності і не помічаю цієї брехні? Навіщо брехати?»
Тому і немає змін у твоїй родині, тому і у дитини такі проблеми, тому і твоє життя все ускладнюється. Ти хочеш здаватися іншою людиною – не тим, хто ти є насправді. Зовні ти така, а насправді – зовсім інша. А це – хаос.
Особисто мені дуже подобаються такі люди, з якими я можу бути самим собою. Звичайно, це не означає, що в такому випадку нам не треба боротися зі своїми пристрастями і слабкостями, зовсім ні! Але постійно бути фальшивим неможливо.
Одного разу, коли ми їхали на машині, водій увімкнув радіо. Передавали якусь сучасну музику. Але через деякий час водій вимкнув радіо і сказав мені:
– Отче, якби зараз в машині замість тебе був би хтось інший, я б не включив цю музику. А зараз я радий, що тільки що був самим собою. Я – це я, і нехай я іноді слухаю таку ось музику, але це я. А якби на твоєму місці сиділа якась інша шанована людина, я б не зробив цього.
Я відповів йому:
– Напевно, ця інша людина просто надихала би тебе на молитву, створюючи особливу духовну атмосферу. А я викликаю бажання світських розваг.
– Ні, справа не в цьому. Я б не молився. Я б їхав і боявся включити музику, тобто боявся б бути самим собою. І в такому випадку я був би вже кимось іншим.
– Не можу сказати тобі за всіх інших людей, – відповів я йому, – але особисто мені в будь-якому випадку подобається, що ти не боїшся бути собою. І мені сподобалося, що ти вимкнув радіо, коли в пісні стали звучати дурні і безглузді слова.
А ось що пише о. Єпіфаній Теодоропулос: «Я люблю, коли людям затишно поруч зі мною».
Іншими словами, коли люди, які поруч, можуть бути самими собою в моїй присутності. Однак це зовсім не означає, що, коли нам затишно, ми можемо бути грубими. Або брехливими.
Ми постійно обманюємо себе, коли висловлюємо невдоволення з приводу одного, а насправді хочемо сказати зовсім інше. Розумієш? Наприклад, чоловік кричить на дружину, тому що йому не сподобалася приготована нею страва, але ж проблема не в їжі. Їжа – це тільки привід – те, що на поверхні. А що легше побачити, за те легше і зачепитися. Або, наприклад, сперечаєтеся ви з чоловіком з приводу грошей. Але самі гроші тут ні до чого. Справа в чомусь іншому, що вам соромно обговорювати один з одним. Ви не можете відкритися один одному, розповісти про те, чого кожному з вас бракує, чого б ви хотіли, що ви відчуваєте, чому вам боляче.
Зазирни в себе і запитай: «Що зі мною? Чого я хочу насправді?» Точно так само допомагай і ближньому бачити і визнавати помилки, але не картай його після того, як він розповість тобі про них.
У цьому – велич і краса нашого зв’язку з Богом.
А якщо подивитися на те, як ми, люди, зазвичай сприймаємо Бога, то виходить, що Він – дуже добрий, але одночасно і дуже злий. Але цей бог, якого ми собі уявляємо, не має нічого спільного з Істинним Богом.
Але ти береш і ототожнюєш своє уявлення про Бога (тобто свою фантазію) з Реальністю, яка вище будь-якої фантазії. Тому ти і кажеш: «Бог ось такий, я собі Його уявляю саме таким». Так, ти уявляєш собі Його таким, але Він – не такий. І Бог ніколи не сердиться на тебе.
Я кажу тобі все це тому, що ти написала мені цей лист. У ньому ти говорила про почуття провини, яке повністю захоплює тебе в найнесподіваніший момент і душить тебе.
Ні, моя дитино! Дихай! Звільнися! Будь собою, стань такою, якою ти є, і перестань скаржитися на життя. Зроби це!
Одна людина (тепер він чудовий митрополит), коли була молодою, прийшла до свого духівника і сказала:
– Я більше не можу!
Ось як добре він зробив – просто прийшов і сам визнав це.
– Більше не можу!
– Чого не можеш?
– Не можу більше так жити! У мене жахлива спокуса.
– І чого ж тобі хочеться?
– Я хочу грішити!
Він думав, що духівник скаже: «Ні, не треба!». А священик подивився на нього і сказав – дуже просто і спокійно:
– Ну, тоді згріши!
– Що-о-о? – перепитав молодий чернець.
– Ну а чого тобі хочеться? Бути хорошим через силу? Хіба ти не вільний?
– Але Ви берете на себе сміливість…
– А що поробиш? Адже тобі не подобається, що я змушую тебе бути хорошим.
І в той же самий час, коли духівник сказав: «Ну, тоді згріши!», ця думка вмить вилетіла з голови його духовного чада.
Тиск, який ми застосовуємо на самих себе, дуже підступний. Він викликає в нас злість, напругу, тривогу, ремствування…
Не дави на себе.
