“Я побувала в одному будинку. І хочу тобі про нього розповісти. Прочитай до кінця. Там не все так просто…
Будинок великий, просторий, двоповерховий. Але він не для сім’ї – в ньому живуть безхатченки похилого віку. Ну тобто людині ніде жити, він інвалід, похилого віку. Ну або у нього щось сталося, і він залишився без даху над головою. Або просто у нього немає документів. Або його привіз сюди син.
Уже чотири роки в Дніпрі, Тополина, 9, є будинок, Будинок милосердя, куди безхатченки похилого віку приходять переночувати, поїсти, пожити. Хтось там і вмирає … Молодих немає. Від 50-ти до 80-ти – їхній вік.
Я приїхала на зйомки до них. Ну, знаєте, така собі тітка-журналістка. А коли зайшла в будинок, не змогла залишитися журналістом. Ледве в купу себе зібрала, півгодини як зомбі по дому пленталась, поки Сергій знімав відео в кімнатах, кухні, коридорах…
З одного боку, я не очікувала, що їх буде там так багато. Вісімдесят чоловік. Розумієте? Вісімдесят одиноких літніх і зламаних життям людей. І у кожного свій характер, своя історія. Вони мовчазні. Хтось на ліжку в кімнаті сидить, хтось в коридорі стоїть. Дуже тихо. Хтось переодягається. Хтось дивиться телевізор з маленьким екранчиком. Зі своїми сусідами дивиться.
У мене подих перекривало від відчуття їхної самотності…
Обід. Уже друга година. Зараз їдять ті, хто вдень працює. Порції величезні. Перше, друге, третє.
– Агов, ти не будеш їсти з нами, ти не працював сьогодні, – чую чийсь голос.
– Нехай їсть, – говорить Артур, він тут за старшого.
Але чоловік, років 60-ти, тихо йде.
А у мене клубок у горлі від виду цієї згорбленної фігури чоловіка, який мовчазно і повільно йде з кухні, тягнучи ноги за собою.
– Вони злі. Коли вже в такому віці, злі, – пояснює мені Артур. – Вони не хочуть служити один одному. Штовхнути можуть. Вдарити сил немає, але штовхнути можуть…
– А влада міста допомагають тобі?
– Що? Хто? – перепитує. Мовчить. А потім каже раптом:
– Ми мріяли раніше, щоб допомагали. Зараз ні.
– Як же ви живете?
– Бог допомагає.
– Бооог? – не стрималася я. – Як?
Оренда будинку в місяць 12 тисяч. На харчування чотириразове в день йде 2-2, 500. А їм же і медична допомога потрібна, і ліжко, і подушки, туалетний папір – мільйон за все.
Артур розповідає, як господар будинку ставиться з розумінням, якщо не оплатять оренду вчасно, як дніпряни приходять і гроші дають на їжу, на медикаменти. Як він, коли взагалі не було грошей, свої віддав до церкви, пожертвував. Заради цих людей. Вірив, що Бог про них подбає. І таки подбав.
Дивлюся на нього і не розумію, що спонукає його чотири роки служити цим людям? Любити їх?
А він уже розповідає, що їм пощастило – у них машинка пральна є. Рік уже… Працює весь час…
– У нас і кіт живе. Важкий. Хочете потримати?
Закінчилися зйомки. Сергій складає апаратуру.
Вийшли на вулицю. Стою і мовчу. Не знаю, що сказати Артуру.
– Чому ти все це робиш? – питаю.
– Мене Бог врятував. Я був таки же… наркоман… Якби на мене не звернули увагу, я б не зміг звернути ні на кого увагу…
– Слава Богу, – відповідаю і я, і їду до себе додому, в свою квартиру, до своїх близьких…”
