Тренер – Петро Гусак, доцент кафедри філософії, кандидат філософських наук, Ph.D., директор Інституту Родини і Подружнього Життя Українського Католицького Університету.
Далі – перша частина лекції.
Петро Гусак
“У цій лекції поговоримо коротко про основні змісти документів католицької церкви про сім’ю у період з кінця 19 століття і донині.
Зокрема, зосередимо увагу на книзі «Вибрані документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю. Від Лева ХІІІ до Бенедикта XVI», перекладену Інститутом Родини і Подружнього Життя Українського Католицького Університету та видану видавництвом «Колесо» у 2008 році.
Варто зупинитися і на документі теперішнього Папи Римського Франциска «Amoris Laetitia» [«Радість (Веселість) любові»], який зачіпає фактичне сімейне подружнє життя. Книга видана у 2008 році, і, відповідно, на час виходу книги цього документу ще не існувало.
Це ті матеріали, які перекладені українською, за ініціативи Інституту родини і Подружнього Життя у видавництві «Колесо». Це друге видання, доповнене.
Спробуємо прослідкувати Вчення католицької церкви від початків, які простежуються з кінця 19 ст.
Насамперед хочу зупинитися на певних інтелектуальних, доктринальних, чи швидше, філософських передумовах, які сприяли кристалізації формулювання Вчення католицької церкви про шлюб і сім’ю протягом усієї історії.
Окрім біблійних поглядів на сімейне життя, старозавітних і євангельських, Церква, (ставши легальною установою після міланського едикту 313 року, а тим більше, коли стала державою-структурою, державою-релігією у Римській імперії після Першого Нікейського Собору у 325 році), аж ніяк не опинилася у порожнечі тільки із старозавітніми чи новозавітніми тезами у руках.
Інтелектуальна і наукова атмосфера тогочасного світу була позначена певними філософськими течіями, які тяглися ще з античності. Без сумніву, усі освічені люди, які навчалися у тодішніх навчальних закладах, всмоктували, наче з повітрям, платонізм, стоїцизм, або їхні елементи, часто чітко проголошені, часто повністю не усвідомлені. І ці передумови, взяті із цих філософських систем та деяких інших, впливали на бачення певних реалій, зокрема, тіла, подружнього життя, подружнього співжиття і т.д.
Зупинимося на кількох із них.
Платонізм.
У системі Платонізму існує праєдність, єдине (абсолютна праєдність, з якої все буття випромінюється, з лат. emanatio — «випромінювання» вищими формами буття нижчих). Куди ця еманація прямує?
Існує другий принцип – це Хаос, хаотична матерія. Єдине, поступово сходячи, випромінюючи із себе, дорогою творить Ум, Душу світу, Душі людей, тіла людей, всі живі і неживі істоти, планети. І аж гасне та іскра еманації у Хаосі. Форма, порядок є тільки тут, поміж цими двома принципами. Тут можна говорити про впорядковане буття, яке греки назвали Космос. Матерія – це безлад, і вона є, згідно із вченням Платона, є першим злом. Чому матерія є злом? Бо у ній існує безлад. Пропіфагорейська система, яка бачила світ у гармонії, у числах, впорядкованості, звучить у Платона так: все те, що не впорядковане, негармонійне і не може бути передане числами, все це є злом, безладом. І так як тіло людини – матерія, то воно несе у собі печать зла. І тому у Платона не йдеться про душу людини. Тіло – в’язниця для душі. Душа повинна постійно з ним боротися. Тіло матеріальне, у ньому є безлад, пристрасті матерії, які не дають душі практикувати філософські чесноти. Завдання філософа Платона – постійно боротися з тілом, звільнитися від тілесних пожадань, щоб потім душа могла з’єднатися з добрим богом і більше не воплочуватися у матерію (уникнути переселення душ, реінкарнації). Матерія оригінальна у своїй крайній несформованості. Тіло сформоване, але сутність його – матеріальна.
Стоїцизм.
Стоїки визнавали всесвітній Логос, Розум, який діє у світі. Душа людини є шматком, відломком Всесвітнього Логоса. Тому завдання людини, особливо мудреця-стоїка – жити згідно з Логосом. Мій власний Розум є уламком вічного всесвітнього логоса. Що не дає жити згідно з логосом? Пристрасті, які беруться з матерії. Завдання апатеї (з гр. свобода від пристрастей) – подолати пристрасті, адже коли вони опановують людину, то не дають змоги об’єднатися з творцем. Пристрасті – це сила, яка володіє людиною ззовні, а це суперечить ідеалу стоїків щодо повного володіння собою. Найяскравіші пристрасті, які опановують людиною – сексуальні. Сексуальність – найбільш наочний вид пристрасті.
Такою є інтелектуальна атмосфера, у якій опинилася церква вже тоді у часи свого легального існування. Практика усіх культур показувала (міфи, старозавітні історії), що сексуальність – руйнівна сила, яка простежується у різних культурах. Усі ці знання були відомими.
Аврелій Августин Гіпонський
Основоположником вчення про подружжя у церкві був Аврелій Августин Гіпонський, знаменитий автор «Сповіді». Це післяантичний світ, усі філософські системи якого Августин знав, бо був платоніком. Він доволі успішно християнізовував Платона, його навіть називають християнським платоніком. Стоїцизм ще свіжіше, аніж платонізм як філософська течія, був знаний у пізньоантичному світі через римських еклектиків. Августин мав свою власну життєву практику, він пише у «Сповіді», як у молодечому віці під час навчання вільно жив у сексуальному плані. Потім у нього відбулося навернення. І знаючи усі ці міфічні історії, а також особисту практику, що він не міг собі дати ради із власною сексуальністю, його кидає в інший бік – живе у повній стриманості. Уже будучи християнським учителем та єпископом, він змушений був давати відповіді на виклики часу, зокрема, на питання про подружнє життя.
Перед тим Августин прийняв вчення маніхеїв. Маніхеї – це один із варіантів гностичної секти, які робили синтез зороастризму, неоплатонізму, юдаїзму, християнства. Маніхеї вважали, що зверху до пояса людина створена добрим богом, а від пояса до низу – злим. Тому прогресивні маніхейські вчителі відмовилися від сексуального життя, вважаючи його негідним, ницим, нечистим. Августин провів серед маніхеїв 9 років. Але в своїй доктрині маніхеї вважали тіло злом, а на практиці вони вільно жили у сексуальному плані, вважаючи, що це не я, це – моє тіло.
Маючи такий досвід і борючись з ним як у доктрині, так і на практиці, Августин відобразив його у своїх творах про подружжя. Три відомі твори Августина – «Про добро у подружжі», «Про подружжя і пожадливість» і цілі пасажі у «Сповіді».
Августин у питанні подружжя робить кроки вперед до все чіткішого усвідомлення, чим насправді воно є. Августин робить серйозний поступ у тому, що він вважає подружжя добром, бо у гріховному стані після гріхопадіння воно слугує продовженням людського роду. Подружжя, за Августином, існує у потрійному розумінні – продовження людського роду (після гріхопадіння), вірність (нерозривність досмертна), таїнство (джерело благодаті). І це є благом. Статеве співжиття позначене хтивістю. Усі ці філософські системи, які були тоді спільним надбанням + власний досвід боротьби з власним тілом, невпорядковане статеве життя до навернення, це все показувало йому, що сексуальність пов’язана з хтивістю, яка є, власне, пристрастю. Значить, розмноження людського роду пов’язане з хтивістю, яка сама по собі є злом. Але подружжя, на противагу до маніхеїв, Августин виразно стверджує, є добром.
Як це поєднати? Хоча сама по собі хтивість є злом, то це зло хтивості виправдовується благами, які дає: вірність, продовження роду, таїнство. Так в Августина зароджується вчення про виправдовувальні блага (які виправдовують зло статевої хтивості). Помилка вчення Августина у нерозрізненні статевого потягу (природної даності) від хтивості. Статеве бажання – це нормальна природна фізіологічна дійсність.
Хтивість – це бажання задовільняти себе, використовуючи для цього іншу особу. Хтивість входить у людину з гріхом. Це – усвідомлене, санкціоноване свобідною волею рішення використати особу для власного задоволення, що принижує іншу особу (це – гріх). Сексуальне бажання в Августина фактично дорівнює хтивості, а хтивість виправдовується благами дітородження, вірності і таїнством.
Тома Аквінський
Десь приблизно на цій основі розвиває своє вчення Тома Аквінський, але вносить певні позитивні зміни і йде ще далі вперед. Аж до другого Ватиканського собору його вчення про подружжя стає знаковим. Він приймає Августинове вчення про блага, які виправдовують сексуальне пожадання, трохи модифікує їх. У нього блага, які виправдовують сексуальне бажання, звучать так: діти, взаємодопомога, лік від пожадливості (Кор.1, 7). У Посланні апостола Павла до Коринфян йдеться про те, що для уникання розпусти кожен чоловік нехай має свою жінку, і кожна жінка нехай має свого чоловіка. У якому контексті це сказано? Місто Коринф було потужною грецькою колонією, яка своєю потугою, торгівлею та розкішшю перевищувала Афіни. У І столітті до Різдва Христового, коли римляни зайняли материкову Грецію, Коринф був знищений, а пізніше внаслідок його доброго положення і колишньої слави був знову відбудований. І функціонував як санаторій для ветеранів римської армії, які на старості могли там заслужено відпочивати. Одним із основних видів відпочинку, окрім вина, для солдата, були послуги повій. Коринф був містом повій. І в той час, коли апостол Павло пише до тієї громади, у місті на кожному розі стояла повія. Ознакою коринфської повії було розпущене волосся. Оскільки атмосфера у місті була насичена сексуальністю, то апостол Павло звертається до коринфян з рекомендацією, як запобігти розпусті – нехай кожен має свою жінку.
Тома Аквінський приймає цю пораду в рамках виправдовувальних благ. У чому полягає крок вперед Томи Аквінського у вченні про сім’ю?
Він визнає, що любов є amor (ерос). Про Ерос пояснюється у міфі Арістофана. Ерос є сином багатства і бідності. Оскільки він – син багатства, у нього є пригадка про повноту, а оскільки – син бідності, йому завжди чогось не вистачає. Але це однаково ерос, бо існує потреба сповнити себе, свій брак, порожнечу, нестачу у будь-чому: у тілесних справах, філософії, у спогляданні краси у її чистоті та ін.
Любов – подружня – теж бажання сповнити себе.
Любов – пристрасть. Любов є силою пожадливості, тож і подружня любов є пристрасною. Але Тому Аквінського це не лякає, адже він сприймає на загал арістотелівську етику, де взагалі все добро є об’єктом пожадання у тій мірі, за якої допомагає сповнити себе. Цю ж схему він накладає аж на християнську модель спасіння (найвище добро для християнина – блаженство, яке полягає у спогляданні Бога, а все що я роблю у християнському житті, є засобом досягнення мого блаженства і спасіння, для сповнення себе).
Тома Аквінський звертається до тієї ж динаміки еросу, яка присутня і в Арістотеля – добром, усім, що має сенс добра, може бути тільки те, що допомагає мені самого себе сповнити.
І так само з любов’ю подружньою – це є пожадливість, пристрасть, що допомагає самого себе сповнити. Але Тома Аквінський не бачить у цьому проблеми. Питання в антропології. Арістотелівська антропологія каже, що душа є формою тіла, відповідно, людина є цілісна. За Арістотелем, перша матерія – хаос, не існує реально, це лише межове, філософське поняття, до якого філософи можуть додуматися. Але позитив є в тому, що людина – це не є душа, ув’язнена в тілі і яка покликана постійно з тим тілом боротися (за Платоном), а є цілісною з душею і тілом.
Звідси випливає формула, яку дотепер має католицька церква – Людина є душею і тілом єдина. Відповідно усі динамізми, які у собі людина відчуває, є добрими. У такому випадку пожадливість для Томи Аквінського не є страшною – за умови благ, які її вибачають. Пристрасть – є тілесною структурою людини, а сама людина є цілісною. Але сама по собі пристрасть як тілесний динамізм не містить в собі нічого страшного, вона є нейтральною залежно від того, на що вона скерована: на добро (посилює доброту), чи на зло (посилює зло).
Аквінський позбавляє пристрасті тавра зла. Це і є та основа вчення, яка бере свій початок з кінця 19 ст., до другого ватиканського собору і далі до сучасного католицького вчення про шлюб і сім’ю.
Водночас потрібно ці блага від статевого співжиття очолити до вищої цілі і кращої, аніж любов у подружжі. І про це йдеться у вченні Павла (І Кор, 7), який говорить, що шлюб – це добре, але без нього краще, бо позбавляє пожадливості (у подружжі вона є, але вибачається благами, які несе).
Енцикліка Папи Лева XIII «Таємниця Божественної Премудрості» (1880).
Папа Лев XIII відомий своєю боротьбою з марксизмом, адже жив у час розквіту матеріалізму і марксизму. Ще одним тлом для цього документу є книга Ф.Енгельса «Походження сім’ї, приватної власності і держави».
За ідеологією марксизму, щоб позбутися експлуатації людини людиною, відчуження людини від неї самої, треба знищити приватну власність. Спостереження Маркса правильні, бо тоді капіталізм справді експлуатував людей, але вони призвели до теорії, що людина творить себе своєю працею. А це – неправильне твердження, адже щоб працювати, людина вже мусить бути людиною. В еволюційному плані творення себе з тваринного стану в процесі праці, означає, що людина себе об’єктивує в продуктах своєї праці. Для того, щоб прогодуватися, людина продає себе тому, хто має засоби виробництва, приватну власність. Капіталіст, власник на засоби виробництва, відчужує людину від неї самої, забирає в неї її саму. Це – експлуатація. Щоб знищити відчуження людини від неї самої, потрібно знищити приватну власність. Ось тут плече підставляє Енгельс. Де є перша інстанція приватної власності? Перша інстанція приватної власності – це виникнення власності чоловіка на жінку. Щоб знищити приватну власність, яка породжує експлуатацію людини людиною, треба знищити першу інстанцію приватної власності – сім’ю.
Це ті роки, коли ідеологічні механізми починають бути дієвими у суспільстві. І на це Папа Лев XIII реагує енциклікою «Таємниця Божественної Премудрості». В цілому, Енцикліка спрямована проти секуляризму і проти спроб секуляризації подружжя, проти спроб представлення подружжя за Енгельсом, суто як продукту еволюційного розвитку, як продукту суспільних відносин, санкціонованого потім спільним договором і легалізованого в тій чи іншій державній формації тим чи іншим законодавством.
І на противагу до того йдеться про християнське бачення. Христос надав усім речам нової форми («Ось творю все нове», Одкр. 21:5). З приходом Христа, Його смертю і Воскресінням весь людський рід отримав новий ступінь гідності, а отже, і державної формації, зокрема, і сама сім’я.
А початком сімейного союзу є подружжя. Тому Папа звертається проти тих, які хочуть пригасити світло правди про подружжя. Каже: що Бог злучив, людина нехай не розлучає (Мат.19,6). Цей союз, відповідно до Божого задуму, має дві властивості: єдність, тривала, нерозривна, подружжя існує як одне тіло. І цей зв’язок, поєднаний Богом, неможливо роз’єднати.
Очевидно, що протягом історії подружжя зазнало багатьох негативних впливів і багато в чому було зіпсоване (багатоженство серед юдеїв, розвідний лист, занепад моралі у подружньому житті в період імператорського Риму), тож повинна бути відновлена до того задуму, який бачить Бог.
Імператорський Рим – період занепаду подружнього життя. За римським правом особи, підпорядковані правом іншого – неповнолітні діти, жінки, мами. Фамілія – це сукупність famule (гр. гурт слуг).
Доки дитина є неповнолітньою, вона належить до фамілії (гурту слуг), і вона нічим не відрізняється від раба. Батько фамілії мав повну владу над нею аж до знищення.
В Енцикліці Папа Лев XIIІ уже не згадує ті блага, які пробачають сексуальності життя.
Це є першим кроком вперед. В основі його вчення – 3 елементи Августина є присутні, але він не називає їх благами, які виправдовують подружнє співжиття.
Другим кроком вперед є те, що в 11 параграфі він згадує про взаємну любов. В Августина теж йдеться про взаємну любов, але це загальна любов, яка мало відрізняється від тієї християнської любові, яка має бути між чоловіком і жінкою. В Августина нема чіткого формулювання того, що подружнє тілесне співжиття може бути мовою любові.
Конкретний статевий акт може бути виразом любові. Так, Лев XIII говорить вже про взаємну любов, яку повинні плекати подружжя. Папа цитує Флорентійський Собор, де йдеться про чистоту подружнього ложа. Як розуміти ту чистоту? Як відмову від статевого життя. У Лева XIII чистота подружнього ложа означає взаємну вірність при тілесному співжитті. Він називає подружжя образом воплочення Божого слова, воно є чимось світлим і релігійним, яке міститься у самій природі речей і, посилаючись на своїх попередників, каже, що подружжя як таїнство існує як серед віруючих, так і серед невіруючих. Не можна сказати, що таїнство виникає тільки у християн. Подружжя існувало завжди, навіть у дохристиянські часи, бо воно з природи речей випливає.
Папа Лев XIII виступає проти спроб секуляризації подружжя – відокремлення шлюбного договіру від служіння християнського Таїнства. У сучасному обряді вінчання в римо-католицькій церкві обоє молодят підписують на вівтарі шлюбний контракт. Це підписання шлюбного контракту намагалися у той час ввести винятково в органи держави (те, що ми зараз називаємо РАГС) і відокремити його від служіння Таїнства. І натомість, як стверджує Лев XIII, в християнстві цей подружній контракт невіддільний від Таїнства. Але він не може бути легітимним без того, щоб не бути водночас Таїнством. Також багато параграфів в Енцикліці присвячені злу розлучення. Вперше в європейському просторі розлучення у цивільному плані стало можливим після Французької революції. Церква обстоює нерозривність шлюбу і, відповідно, держава мала би теж його обстоювати.
Енцикліка Папи Пія XI «Про гідність непорочного подружжя» (1930).
Поняття чистоти, яка в основному, означала неодружений стан (стан дівоцтва), Пій XI тепер вживає до подружнього життя, називаючи чистим подружжя.
Подружжя як Таїнство існувало завжди як серед віруючих, так і серед невіруючих, бо воно з природи речей виходить. Чи можна вважати подружжя, яке не має Таїнства Шлюбу, християнським?
Усе залежить від того, з яким наміром укладалося подружжя. Пій XI говорить, навіть якщо подружжя не християнське, але у ньому і чоловік, і жінка не планують розлучення, а мають твердий намір жити разом, то це вважається подружжям, а не конкубінатом (співжиття чоловіка та жінки без укладення шлюбу, з лат. Concubina, наложниця).
Якщо ж воно від початку укладалося з наміром в майбутньому його розірвати, то це не подружжя, а конкубінат. Намір щодо подружжя визначає, чи воно буде легітимним, чи ні.
У ті часи у соціал-демократичних колах ширилося поняття євгеніки (термін ґрунтується на уявленні про хороший рід і означає рух за поліпшення природи людини).
Серед представників євгеніки – Г.Уельс, Г.Маркузе, Б.Шоу, В.Райх та багато інших. Із тих соціал-демократичних кіл беруть свій початок євгенічні рухи з метою витворити удосконалену расу, яка би мала втішатися благами цивілізації і природними багатствами, а всіх недостойних треба було скоротити. Маргарет Зангер, учениця Емми Гольдман почала в Америці процес скорочення темношкірих та іспаномовних, переконуючи пасторів та католицьких священиків у темношкірих парохіях, щоб вони вмовляли свою паству мати менше дітей. Адже священики – це найдієвіший інструмент поширення інформації.
У більшовицькій Росії поширювачкою цих поглядів була Олекса́ндра Коллонтай. Вона була пропогандисткою «вільного кохання», нічийних дітей та легалізації абортів.
Отже, уже в 30-ті роки з євгенічних мотивів пропагується контрацепція.
У тих умовах пише свою енцикліку «Про гідність непорочного подружжя» Папа Пій XI, наголошуючи на необхідності науки про нерозривність і святість християнського подружжя, говорить про дві дороги – таїнственне подружжя, або незайманість задля Царства Небесного. Подружжя – є природнім правом, і жоден закон не може забрати у людини природного права одружуватися, або якимось чином обмежити принципові цілі подружжя. Це той час, коли вже йшлося про обмеження кількості дітей, де вже поширювалося серед середніх прошарків суспільства ідея, що багато дітей – це прерогатива бідних, робітників та селян. Це часи небезпеки для подружньої вірності. Наприклад, у ці роки, 30-ті роки проституція у Польщі була легалізована. Пій XI також обґрунтовує, що подружжя є таїнством супроти тих тенденцій, які намагалися розірвати та перенести цей шлюбний контракт лише на рівні державних установ.
Найгіршу, найбезсоромнішу практику поступово, маленькими кроками можна вивести у сферу публічності, потім у сферу пристойності, а потім у сферу владного примусу.
У 30-роки, коли писалася Енцикліка, публічним ставало питання, що робити у випадках, якщо вже у внутрішньоутробному розвитку дитини виявлено вади. Ці питання публічно обговорювалися і виносилися пропозиції про легалізацію абортів. У Росії аборти були дозволені після Жовтневої революції у 1920 році.
«Життя матері, як і дитини від початку – святе. І ніхто не має права його відібрати, навіть державна влада» – йдеться в Енцикліці. Нeoбxiднo зaсудити ту згубну прaктику, якa безпосередньо заторкує прирoдне прaво людини одружуватися, також зачіпає і благо дiтeй. Тому що дexтo, зaнадто дбaючи прo євґеніку, нe обмежується лишe корисними пoрaдaми зі сфери гігієни для крaщoгo забезпечення здoрoв’я тa життєвої сили мaйбутнix дiтeй – щo само по собі нe суперечить здoрoвoму глуздові, – a ставить євґеніку понад цілі вищoгo пoрядку та домагається, щoби влaдa зaбoрoнилa вступaти в шлюб усiм тим, xтo, навіть будучи здатним до подружнього життя, міг би, згідно з нормами та припущеннями цієї “науки”, через свою спaдкoвість привести на світ нeпoвнoцiнне потомство. Навіть бiльшe, приxильники тaкoї прaктики бaжaють, щoби цi люди в зaкoннoму пoрядку i бeз їxньoї згoди шляxoм хірургічного втручaння були пoзбaвлeнi тієї природної [рeпрoдуктивної] здaтнoсті. I цe вони пропонують не як накладення влaдoю важкого покарання зa скоєний злoчин, ані нe як запобіжний засіб проти мaйбутніх злoчинів, a прoти усякого права – Божого та людського бажають нaдiлити державну владу тaкими повноваженнями, яких вoна нiкoли нe мaла i в жодному разі нe мoже мaти зaкoннo. Усi, xтo дiє тaким чинoм, важко помиляються, зaбувaючи, щo сiм’я священніша вiд дeржaви, a передовсім, щo люди рoдяться нe для зeмлi тa для чaсу, a для Нeбa тa вiчнoстi. Також нe можна звинувaчувaти здатних (у всіх інших відношеннях) до подружжя людeй, так, неначе би вони, уклавши подружжя, вчинили злочин, навіть якщо пeрeдбaчaється, що нeзвaжaючи нa усi заходи та старання, вoни мaтимуть нeпoвнoцiнниx дiтeй. Краще у тaкиx випaдкax відраджувати їх від одруження. (ІІ 1,17-18)
Держава не має прямої влади над тілами громадян. Якщо немає ніякого злочину, влада не має права порушувати цілісність тіла ні з євгенічних, ні з будь-яких інших причин.
Далі в Енцикліці Папа Пій XI говорить про нападки проти Таїнства Шлюбу, про узаконення розлучень, перенесення укладення шлюбів лише до державних органів, говорить проти неопоганства, яке називає розлучення благом, далі показує, як розлучення шкодить суспільству і самій державі.
На противагу усім тим безумним поглядам євгеніків, залишається непорушним Божий закон, який потвердив Христос («Що Бог злучив, людина хай не розлучає» (Мат.19,6).
Третій, останній розділ Енцикліки говорить про повернення до первісного Божого задуму подружжя, до послуху Церкві та вченню, а завдання Церкви – допомагати подругам, щоб вони могли виповнити Таїнство. Папа звертається проти такого перебільшеного статевого виховання в школах, коли воно спрямоване на розбещення (вчать користуватися презервативами, вивчають ерогенні зони та ін.).
«Дeякi рeфoрмaтoри пoдружньoгo життя сaмoвпeвнeнo гaдaють, щo дoпoмaгaють пóдругaм, посилено наголошуючи нa питaннях фізіології, однак вiд ниx мoжнa нaвчитися рaдшe мистeцтвa вишукано грiшити, aнiж чeснoти нeпoрoчнoгo життя» (ІІІ, 6,7)
Енцикліка Папи Пія XII «Sacra Virginitas» («Священне дівицтво»)
Папа Пій XII говорить, що незайманість не тому вища, що вона є незайманість сама по собі, а тому, що веде до Царства небесного. Отже, просто відмова від статевого життя, від одруження, не є кращою за подружнє життя. Священне дівицтво існує заради Царства Небесного. У чому суть такого священного дівицтва? У тому, що воно є безпосередньо союзом любові з Богом, до якого ми покликані у Вічності. Це дуже добре пояснив Йоан-Павло ІІ, називаючи подружжя видимим знаком невидимої Божої Благодаті.
Але рішення обрати монаше життя має бути не понадактуальним (коли згадується час від часу), а актуальним (таким, що є важливим завжди). Коли людина просто пригнічує свої статеві бажання, і вони потім якимось чином проявляються у психологічних, фізіологічних розладах та неврозах, буде краще, щоб така людина целібат не обирала. Це має бути лише покликанням. Бог діє в серці людини, тому той, хто має це покликання, той знає”.
