Керівник Центру для дітей та сімей благодійного фонду «Карітас-Київ», дитячий психолог Наталія Сиротич в інтерв’ю УНІАН розповіла, що робити педагогу, якого діти не слухають та нахабно лають, як потрібно діяти і спілкуватися між собою вчителю та батькам агресивної дитини, та що провокує агресію у сучасних дітей.
Останнім часом в ЗМІ частенько з’являються сюжети, присвячені випадкам дитячої агресії в шкільних стінах. Наскільки важлива взаємодія батьків та вчителів у таких ситуаціях, і що робити вчителю, якщо батьки не вірять його словам про агресію дитини, мовляв, вдома дитина «шовкова»?
Передусім, мені здається, не буває такого, що дитина «шовкова» вдома, а в школі зовсім інакша. Адже агресія – це вже накопичувальний наслідок гніву. Про «шовковість» дитини вдома, яка поводиться агресивно в школі, можуть казати тільки батьки, які не спостерігають за своєю дитиною. Коли ми говоримо про спілкування батьків та вчителів, то як на мене, перший крок – це перестати звинувачувати батьків у всьому. Ми маємо намагатися більше говорили про їхні сильні сторони та про позитивні сторони дитини, навіть якщо мова йде про дитину-агресора. А у нас, зазвичай, відбувається як? – Вчитель, перейнятий нещодавньою бійкою, перебуває в нестабільному емоційному стані, викликає батьків у школу і «кидає» у них результат бійки. Така розмова матиме мало шансів на успіх. Вчителю, в першу чергу, треба заспокоїтися. А в розмові можна користуватися всім відомими принципом «гамбургера». Спочатку кладемо «булку» – дякуємо батькам: «Дякую, що довіряєте свою дитину. Вона чудово малює чи, наприклад, завжди має свою думку, а це риса майбутнього лідера». Тобто треба знайти позитивну сторону. Далі кладемо «начинку», говоримо щось на кшталт: «Можливо, я помиляюсь, але мені здається, що в дитини є проблема з такою-то рисою її поведінки». І це не просто фраза, адже ми справді можемо помилятися і не розуміти глибини проблеми. Крім того, ми ніколи не говоримо, що це саме дитина – агресивна, неправильна чи зла. Ми чітко відділяємо, що ось є чудова, розумна дитина, і ось є її руйнівна та неправильна поведінка. Потім кажемо батькам про те, що бачимо, як їхня дитина б’ється, чуємо образливі слова, помічаємо якісь підступні фрази. «Як думаєте, що могло спричинити таку поведінку?» – питаємо ми їх. І дуже важливо завершити розмову знову позитивом. Пояснюємо, що без них ми не впораємося, адже вони найкраще відчувають власну дитину: «Допоможіть, давайте разом це зробимо, бо мені важливо, щоб ваша дитина влилася в колектив».
Як думаєте, чи потрібно нам на загальнодержавному рівні впроваджувати методику взаємодії батьків та вчителів – як саме вчитель має говорити з батьками, коли мова йде про дитячу агресію?
Вона вже давно введена. Про це говорять в педагогічних навчальних закладах, психологи. Підходи та методики є різні, але важливо пам’ятати про сильні сторони таких розмов. Адже коли ми просто нападаємо на батьків, відповідно, з їхнього боку йде захист: «Я працюю до ночі, що ви від мене хочете…». Насправді, коли ми ведемо розмови з батьками про те, що відбулося недоброго, що треба міняти в поведінці їхніх дітей, – ми ніколи не запитуємо у них, а чи мають вони сили та ресурс для цих змін. А нині багато батьків відчувають емоційне вигорання. Шалений темп життя, купа справ на роботі. Для них о дев’ятій вечора зробити якусь шкільну саморобку – це надзавдання. Я не говорю про те, правильно це чи ні, просто такими є факти. Коли у батьків немає ресурсу, вони не мають часу не тільки на себе, але і на дитину. Дуже часто діти сьогодні також не мають ресурсу, бо і вони не мають зайвої хвилинки відпочити, просто побайдикувати. Фахівець стверджує, що батьки мають бачити задатки дитини та десь її спрямовувати.
До речі, чи часто агресія має шанс проявитися у дитини, в якій батьки прагнуть втілити власні нездійснені мрії, віддаючи на безліч гуртків, конкурси й таке інше?
Якщо батьки лікують свою самооцінку за допомогою успіхів дитини, це справді часто може викликати дитячу агресію через нереалізовані потреби. В даному випадку, в дитини є нереалізовані потреби, адже гурток обирала не вона, а батьки. Я не говорю про те, що дитина в чотири-п’ять років може знати, чого саме вона хоче. Дійсно, батьки мають бачити задатки дитини та десь її спрямовувати. Але ми помиляємося, якщо постійно націлюємо дитину лише на перемогу: «Ти мусиш стати чемпіоном, кращим…» Знаєте, якщо чесно, більшість сучасних дітей взагалі цього не розуміють. У них інші уявлення про цінності. Покоління Z (народжені між ранніми 90-ми та серединою 2000-х, – УНІАН) зорієнтоване на те, щоб зробити світ щасливим, мирним, добрим. Вони всі налаштовані на соціальні проекти. А от батьки часто «живуть» цими перемогами, бо легше й простіше розпланувати дитині день погодинно, аніж придумати для неї щось нестандартне. Наприклад, дозволити не піти до школи, щоб здійснити якусь давню мрію – на це ж треба мати силу і ресурси. Діти дуже швидко змінюються. Сьогодні вони можуть бажати займатися боксом, а завтра – танцями.
У свою чергу, батьки дуже часто переконані, що краще знають, чого хоче їхня дитина. Але коли ви останній раз у дитини про це запитували?
З минулого року ми в нашому центрі почали проводити групи, на яких батьки та діти разом роблять багато різних вправ. Елементарних, але важливих. Наприклад, одна вправа, коли вони на аркушах відповідають на прості питання про улюблений колір чи страву спочатку про себе, а потім один про одного. З двадцяти учасників групи, можливо, три-п’ять відповідей збігаються. Це свідчить про те, що ми не знаємо своїх дітей, а діти не знають своїх батьків. Бо ми мало часу присвячуємо спілкуванню.
Існує думка, що агресія у сучасних дітей пов’язана, зокрема, з демократизацію освіти, наразі можна спостерігати відсутність якоїсь поваги до вчителя, тобто вчитель перестає бути авторитетом. Чи згодні ви з цим?
Я думаю, що на це вплинула не демократизація, а, на жаль, зміна і переворот у цінностях. Нині дуже багато акцентується на матеріальному та зовнішніх аспектах. А якщо ми самі орієнтовані тільки на те, щоб купити/заробити, то, відповідно, навчаємо цього дітей. Але людина створена, щоб бути в гармонії з собою, з іншими, з Богом. Зараз важко говорити про гармонію, всі знервовані, кудись поспішають. Якби ми видихнули, і просто подивилася на своє призначення, чим можемо бути корисним світу. Я думаю, що навчити цього неможливо. Це випливає зі здатності батьків вирішувати конфлікти та труднощі між собою, формується у щоденному співжитті. Це залежить від того, чи вміє вчитель вибачитися перед дітьми. Сказати: «Слухайте, я реально зірвався, несправедливо це сказав». Такого вчителя хочеться поважати. Коли вчитель демонструє правильні цінності, він виростає в очах сучасних дітей. Покоління Z – це дуже креативне покоління. Єдине, чого їм дуже не вистачає – чітких правил, дисциплінованості… У психології є така методика «світлофору». Завжди має бути те, що ми не дозволяємо робити – «червона зона». «Зелена зона» – це коли дитина може обирати. І дуже важливо давати їм цю можливість. В школі – можливість обрати домашнє завдання. Вдома – вирішувати, йти на майданчик чи в гості. Бо що б ми не говорили, часто у дитини немає цієї «зеленої зони», адже у нас все по годинах розписано, бо ми ж наче знаємо, як їй краще… Також має бути «жовта зона», яка дозволяє відійти від правил. Це коли ми не є батьками чи вчителями, які «закручують гайки». Наприклад, ваша дитина зазвичай лягає спати о 9-й, але ви розумієте, що сьогодні прийшли друзі, їм класно разом, і ви дозволяєте лягти о 12-й. Втім, від завтра – знову о 9-й. Чи коли вчитель може сказати дітям: «Я бачу, що ви не виспалися, тож контрольної сьогодні не буде». Діти дивляться іншими очима на таких дорослих і розуміють, що вони теж живі люди.
Ви чимало кажете про креативність сучасного покоління, якому вчитель має демонструвати правильні цінності, аби заслужити їхню повагу. А що робити вчителю, якого матюками нахабно обкладають… Як в цій ситуації зарадити?
Звісно, нам з вами зараз дуже легко говорити про таке. Але вчитель, який почув щось подібне, звичайно, не перебуває в спокійному стані. Плюс, він же класу не залишить і не піде попити води чи подихати повітрям, тож має вирішити ситуацію тут і зараз. Плюс, за його реакцією спостерігають тридцять пар інших очей. Тому я б відмовилася від використання фрази: «Я тебе розумію». Діти вже давно не вірять цій фразі. Найперше, що варто в такій ситуації сказати: «Мені неприємно це чути, я не дозволю такого говорити на мою адресу». Цим вчитель і себе захистить, і навчить інших дітей реагувати на агресію. Перша словесна реакція: «Я не дозволю, мені неприємно, образливо», – дуже важлива. Далі вчитель має проговорити те, що він бачить та відчуває. Може сказати дитині, зокрема: «Я бачу, що тобі хочеться встати, чую неприємні слова, мені страшно, адже я не знаю, що з цим робити далі, бо не можу повірити, що така чудова дитина може робити такі речі». Важливо – і для вчителя це обов’язково – говорити не про те, що дитина якась не така, а саме про її поведінку. Якщо дитина б’ється, нападає, вчителю важливо з внутрішнім спокоєм перемикнути її увагу. Щось показати, або попросили дитину про допомогу. Момент, коли вона дуже агресивна, треба пережити, дати конструктивний вихід цій агресії, щоб дитина «видихнула» і тоді вже з нею поговорити: «Що відбувається, які наслідки твоїх дій можуть бути? А якби так до тебе ставилися?» Якщо дитина не припинила своїх дій, ситуація продовжується, однозначно треба обговорювати це після уроків. Говорити з соціальним педагогом, психологом, директором. До речі, золота фраза, яку можуть говорити дитині вчителі чи батьки: «У нас в класі так не заведено, у нас в сім’ї так не заведено». Бо це вказує на конкретну спільноту. Також має бути якась система наслідків за порушення правил в кожній школі, в кожному класі.
Що стосується агресії до інших дітей, словесної, дуже підступної, є важливий момент, на який я би попросила батьків звернути увагу: не вчіть дітей давати здачу. Це дуже заважає роботі вчителів, психологів. Справа у тому, що дуже часто батьки, навіть не аналізуючи ситуацію, не поговоривши з дітьми, кажуть: «Ну, дай здачу». Вони не запитують у дитини, а чому твій кривдник так зробив, а що ти відчував, а що він відчував, як думаєш? Насправді діяти треба не так. Дітям треба, наприклад, пояснити, що, коли тебе ображають, в першу чергу, скажи про це дорослому (вчителю, батькам). По-друге, якщо розумієш, що вже стає небезпечно, тебе вже б’ють – голосно кричи, верещи, шукай дорослого. А якщо вже немає нікого, то тоді вже бий. Наші ж батьки дуже часто починають одразу з третьої сходинки – бий, дай здачу.
Поясніть принципову різницю між авторитетністю та авторитарністю вчителя. Як вчителю не переступити цей кордон, адже дитина має поважати його, а не боятися?
Ви самі відповіли на своє питання… Все дуже просто. Авторитет – це повага, а авторитарність – це страх. Вміти сформувати здоровий авторитет до вчителя – це насправді мистецтво. Найперше, що потрібно, володіти педагогічною майстерністю, якої навчають у педагогічних вищих навчальних закладах. Комусь треба пригадати, що педагог – це той, хто веде за руку.
Для покоління Z вчитель вже не є тим, хто просто транслює інформацію (вони можуть знайти її в інтернеті).
Ці діти дуже поважають, коли вчитель є інтелектуально-глибокий. Тобто вчителям треба цікавитися сучасними відкриттями, бути на боці дітей. Бо діти зараз можуть дуже багато знати, навіть того, чого можуть не знати вчителі.
Вчитель є вчителем незалежно від віку, адже для справжнього покликання це не має значення. Щоб формувати довіру дітей, треба намагатися впродовж уроку помітити кожного учня. Це буде непросто, особливо, коли їх багато в класі, але треба намагатися. Когось запитати на уроці, комусь просто посміхнутися, комусь подякувати: «Дякую, що прийшов, дякую, що прибрав телефон без мого нагадування, значить ти мене почув минулого разу, мені приємно». Важливо випереджати негативну поведінку дітей позитивною оцінкою. Насправді, дітям дуже комфортно, коли їм добре, коли вони відчувають безпеку. В такому випадку вони й навчаються гарно. Якщо вчитель майже не говорить з дітьми протягом уроку, не помічає дітей, вважаючи, що простіше просто дати завдання на цілий урок – це може призвести до дитячої агресії? Запросто. Знову ж таки, треба пам’ятати, що сучасні діти дуже ініціативні. Якщо вони хочуть розповісти, наприклад, про якесь дослідження, то підіймають руку. Вони не мовчать. А вчителі, на жаль, часто можуть сказати у відповідь дитині: «Так, не розказуй мені тут, ми зараз про інше…». Так робити не можна. Якщо навіть у вчителя немає часу, треба все одно вислухати дитину. Нехай це буде наприкінці уроку чи на наступному уроці, чи сказати: «Слухай, це дуже цікаво, розкажи мені про це на перерві». Все-таки працювати вчителем треба за покликанням. Часто ми просто товчемося на одному місці, бо не завжди вчитель готовий щось змінювати. Нині ми маємо по тридцять-тридцять п’ять учнів в класі (тоді як в ідеалі для роботи в психологічних групах – п’ять дітей на одну особу) – це вже є фактором агресії. Адже коли дітей багато, дуже легко приховати свої почуття, штурхнути когось, щоб це не помітили. Звісно, треба враховувати потреби й можливості самих вчителів. Нещодавно я була на освітній конференції, де буквально лунав «крик» вчителів. Справа у тому, що кожна робота передбачає можливість відпочинку. Ми з вами можемо вийти на вулицю, попити чаю. Якщо працюєш за комп’ютером, можна на декілька хвилин закрити очі. У вчителів після уроку є перерва, але вона не передбачає їхнього відпочинку. Бо на перерві діти можуть стукнути один одного, проявити агресивну поведінку, бо вони дуже довго знаходяться в обмеженому просторі, їхнім емоціям немає куди виходити, тоді як ефективний метод для виходу емоцій – це фізична дія. Тим часом, вчителі мають пильнувати за дітьми замість відпочинку. І як цьому запобігти? Як дати можливість вчителю відпочити на перерві? Як на мене, мають бути окремі люди, які б займалися саме створенням позитивної атмосфери на перервах. Грали б з дітьми в спільні ігри, кричалки, розважалися, жартували, створювали добру атмосферу в класі. Наприклад, є така вправа, коли дитина, яка має поганий чи агресивний настрій, стає в центр кола, а весь клас навколо неї. І кожен має сказати їй щось приємне: у тебе гарні очі, класно граєш в теніс, маєш крутий спортивний костюм… Такі вправи дуже допомагають. Адже сучасні діти особливо залежать від суспільної оцінки. Також, певно, треба давати дітям можливість вибирати собі вчителя. Звісно, треба дуже добре подумати, як це зробити, щоб не було маніпуляцій, і діти не обирали, наприклад, не такого суворого. Можливо, треба зробити розподіл як в університеті – розділити лекції й практичні заняття. При чому, щоб лекції читали не лише педагоги, а реальні фахівці з різних галузей. Наприклад, прийшов менеджер успішної компанії та розповів дітям про основи економіки. Діти будуть в захваті, бо розумітимуть, що це реальні історії з життя, а не просто вчитель прочитав підручник і перефразував зміст.
Ось ви щойно описали чудову вправу для підвищення дитячої самооцінки, але ж ті самі підлітки навряд візьмуть участь у подібному в школі. Що з ними робити? Найперше, згадаємо про те, а що важливо підлітку?
– Спілкування. Як би ми з вами не старалися, створюючи «ідеальні умови», вони почнуть бунтувати, якщо ми не дамо їм середовище їхніх однолітків. Адже якщо ця шапка сподобалася їхнім одноліткам, вони будуть в ній ходити, а якщо сподобалася мамі – не будуть. І це важливо поважати, адже ми говоримо про потреби. Для підлітків важливо, щоб соціум їх прийняв. Тому треба давати їм можливість виразити себе. «Перехворіти» підлітковою модою, походити в дірявих джинсах. Дорослим не треба намагатися все забороняти, якщо мова не йде про якісь страшні речі. Щодо школи, то підліткам важливо, щоб у них був мудрий авторитет вчителя. Ми маємо дослухатися до них і чути їхню думку. Тому для них найкраще – це будувати уроки на інтерактивних методах навчання. Наприклад, не просто сказати: «Діти, нумо, поговорімо про те, що таке дружба…» А дати великий ватман і запропонувати їм самим написати формулу дружби. Повірте, вони стільки всього викладуть… Підліткам важливо бути однією соціальною масою в однакових шапках, кросівках, кофтах.
Ви самі кажете, що підліткам важливо, щоб їх прийняв соціум. А що робити з дитячою агресією, як наслідком бажання приєднатися до певного соціального кола? Тобто, якщо дитина отримує «завдання» від однокласників: доведи вчителя до сліз і будемо з тобою дружити.
Зазвичай, це починається у дітей, які не помічають своєї неповторності, особливих талантів, умінь, творчості. Дитина, яка будь-яким чином хоче заробити увагу класу, робитиме все, що їй сказав клас. А якщо дитина відчуває дуже сильну сімейну спільноту, вона до такого ставитиметься легше. Впевнена у собі дитина ніколи не робитиме таких речей. Це – перший момент. Другий момент – особливість віку. Підліткам важливо бути однією соціальною масою в однакових шапках, кросівках, кофтах. Це важливо поважати. Наприклад, якщо дитина хоче поїхати з однолітками в боулінг, немає сенсу їй говорити: «А я в твоєму віці…». Це їхній світ, це їхнє зараз, і якщо проблема не в грошах – нехай їде. Тоді не буде таких проявів агресії, бо їй дозволили зробити бажане. Звичайно, мають бути і певні обмеження: «Маєш прийти о п’ятій, зателефонувати». Але якщо з боку дорослих є постійний спротив, дитина вирішує звернутися до тих, хто її розуміє: «Я буду таким, буду вдягатися так, я робитиму все, щоб належати до якоїсь спільноти, щоб вони мене розуміли». Читала, що в 90-х роках в столичних школах була справжня «дідівщина» – старші відбирали гроші у менших і таке інше.
Чи така проблема зберіглася до сьогодні? Які ще проблеми актуальні нині?
Про «дідівщину» мені складно сказати, але знаю, що сьогодні є серйозна проблема кібер-атак. Коли дітей «тролять» в соцмережах за те, хто як виглядає і таке інше. Все це посилює агресію, і, на жаль, ці проблеми в соцмережах і віртуальному світі, певно, складніші для вирішення. Мені доводилося чути твердження, мовляв, «сучасні діти стали більш агресивними, не знають емпатії», чи є тут зерно істини? Щоб дитина володіла мистецтвом емпатії, тобто, щоб вона могла співпереживати, мають бути створені для цього умови. Якщо дитина перебуває в шаленому графіку, у неї немає живого спілкування, про яку емпатію говоримо? Якщо говорити про те, що емпатія починається з емоційного інтересу, то насправді, сучасні діти дуже багато говорять про емоції та почуття. Це не ми, яким довгий час було незручно відповісти на питання: «Що ти відчуваєш». Та й хто нас про таке у дитинстві запитував? Вони ж про почуття говорять і пишуть. Це – їхнє. Месенджери заповнені смайликами з різними емоціями, тож вони мають чималий спектр емоцій, емоційний фон для вибору дуже великий… …Але ж смайлики – це лише імітація емоцій. Так, але я наразі кажу про палітру емоцій. Про те, що ми надаємо інтелектуальної характеристики емоціям. Дитина сьогодні розуміє, які є почуття, які є емоції. Тобто, сказати, що вони не вміють співпереживати, ми не можемо. Інша справа, що у них немає для цього тренажера – ми не пропонуємо їм можливостей в прямому значенні. Вони не бачать бабусь, яким сумку треба піднести. Вони не їздять у заклади до дітей з особливими потребами, не бачать їх. Навіть наші торговельно-розважальні центри спрямовані тільки на те, щоб повеселити та розважити їх. Щодо агресії, то ми маємо кілька факторів, які можуть її провокувати у дітей – сім’я, школа та телебачення. У дітей вмикається захисна реакція, коли мова йде про агресивну поведінку батьків, причому, як відкриту, коли вони кричать, так і приховану, коли одного погляду вистачає, аби дитина залізла під стіл. Також – коли в сім’ї вседозволеність «роби що хочеш», або занадто сильний контроль… Необхідно балансувати. Вчителям варто більше говорити з дітьми. Якщо в школі немає доброзичливої атмосфери, дитину постійно ображають – це також фактор агресії. При чому, в таких випадках ми часто кажемо: «Не звертай увагу». Але не усвідомлюємо, що стукнути кривдника набагато легше, ніж не звертати увагу. Щоб не звертати увагу на агресора треба мати неабияку внутрішню силу… Аби вирішити такі проблеми треба дуже багато розмовляти, робити психологічні вправи, працювати з дитиною. Передусім, все-таки прибрати роздратованість та нарікання вчителів, батьків, близького оточення. Бо це також «полив» для дитячої агресії. Я не говорю, що життя ідеальне, воно непросте. Але ми маємо давати дитині іншу модель світосприйняття. Починати треба з того, що питати в неї: «Чим ти можеш замінити свої нарікання? Що в твоєму житті є доброго, за що ти можеш подякувати?». Коли ми усвідомлюємо, що в нашому житті є дуже багато добрих речей, то з цього проростають квіти вдячності, на фоні яких бур’ян агресії в’яне. Вчителям варто більше говорити з дітьми, позбутися кліше щодо оцінювання. Мовляв, з одного предмета у дитини погана оцінка, значить, і я таку поставлю. Я не знаю, як це глобально вирішити, але знаю, що коли ми постійно порівнюємо дітей, мовляв, є «кращі та гірші», це провокує агресію. «Гірші» завжди будуть агресивніші, бо вони не відчувають у собі сильних сторін. Дитину треба порівнювати тільки з нею ж самою, і не забувати, що діти, які провокують, звертають на себе увагу – найбільше потребують нашої допомоги та посмішки . І третій фактор, який може провокувати агресію – телебачення. Сильний вплив медіа може бути навіть при ідеальній картинці в сім’ї. Втім, дивитися телевізор не забороняти, а треба дивитися його разом з дитиною та обговорювати, висловлюючи своє ставлення до негативних чи позитивних моментів. Адже якщо просто заборонити, дитина все одно знайде шлях, де подивитися. Краще вже нехай біля вас.
А відеоігри з насильством можуть бути фактором дитячої агресії?
Однозначно, вони і є фактором, причому досить сильним. Достатньо просто подивитися на очі дітей, які грають в такі відеоігри. Розумієте, мозку, насправді, байдуже – відбувається це реально чи ні. Вбив на екрані чи в реальності – сформувалися певні нейронні зв’язки, ти отримав досвід, який наклався на нестійкий досвід маленької дитини. Плюс, у відеоіграх вони є переможцями, крутими. Там екран, який все стерпить. Там відчуваєш себе дуже класно. Вони в ейфорії. І потім батьки питають: «А що ж робити, вимкнути комп’ютер?». Я перепитую: «А ви знаєте, що буде після цього?». «Так: він почне мене бити», – відповідають. Тому що відеоігри для цих дітей – це вже як наркотик. Те, що батьки дійсно можуть зробити – замінити силу відчуття, яке заряджає від відеоігор, чимось іншим в реальному житті дитини. Влаштувати сімейний пікнік чи поїхати кудись на відпочинок.
Є стереотип, мовляв, дівчата менш схильні до агресії. Чи є взагалі взаємозв’язок між агресивністю дитини та її статтю?
Різниця є в тому, що для хлопців агресія – це спосіб діяти. Мовляв, якщо я його стукну, то він до моєї дівчини лізти не буде. Зазвичай агресія у хлопців має грубу руйнівну форму, часто некеровану. Стукнув одного, а під руку потрапив ще хтось. У дівчат агресія не така сильна, але не менш небезпечна. Дівчата швидше за хлопців навчаються контролювати свою агресію та керувати нею. Для дівчат, переважно, агресія – це спосіб висловити свої негативні емоції або знищити нерівність. «Я в тебе відібрала цю іграшку не тому, що вона мені подобається – я її зламаю, і тоді ми будемо рівними». Хлопці набили один одному носи – і ти маєш факт бійки. Агресія дівчат більш вербальна, часто нишком (погляди, образливі фрази), точкова. А отже, більш руйнівна та болюча, бо йдеться про душевний біль. Проблема ще й в чинному стереотипі, що хлопцям ми, переважно, кажемо: «Дай кривднику здачу». Дівчаткам, зазвичай, такого не радять, але й не радять нічого доброго, а вона ж теж має якось свою агресію виплеснути. Що робити в цих випадках? Знову ж таки, як на мене, необхідна заміна. Образливі слова заміняємо на позитивні, дітям, які посварилися, треба побачити один одного в групі, в роботі, на екскурсіях, у походах. Там, де б могли сформуватися дружні стосунки, щоб вони не замикалися лише в стінах одного класу.
Раніше ви вже казали, що дітям вкрай важливо давати можливість побігати, покричати, виплеснути емоції. Що ще може бути інструментом спрямування дитячоїагресії в стінах школи в «правильне русло»?
Треба давати дітям більше креативних ідей, соціальних проектів, спрямовувати їхню енергію на якісь розробки, досліди. Але важливо пам’ятати, що сучасному поколінню вже не можна «диктаторським» голосом сказати, що саме вони мають зробити. Вчитель має забезпечувати групову комунікацію: діти обговорюють, досліджують, вивчають, а він спрямовує дію в конструктивне русло. Звісно, ми маємо навчати сучасних дітей і відповідальності. Бо з цим є проблема: маю натхнення – прийшов, а не маю – ні. І будемо мати з цим проблеми в майбутньому, бо лікар, який не має натхнення зробити операцію – це проблема. Тому ми маємо поєднати їхні прагнення і певні життєві умови. Починати треба зі слів: «Ми вас дуже любимо і цінуємо, тому ми не дозволимо, щоб ви не володіли такою навичкою як відповідальність». Нині вже немає гострої проблеми з курінням, наркотиками, зараз діти орієнтовані на здоровий спосіб життя, волонтерство. Потенціал і ресурс цих дітей дуже великий. Єдине, що треба додати, це більше інтелектуальних знань, необхідність щось читати, обговорювати. В шкільних класах мають бути зони, де б вони могли розслабитися, розрядитися. Також сучасні діти дуже потребують мотивації. Якщо вони не розуміють, навіщо щось робити, вони цього не робитимуть. І вони не терплять, коли цінності не збігаються. Якщо вчитель каже: «Не кричи», а сам кричить, вони бунтуватимуть. Батькам треба проводити з дітьми більше часу. Бо дуже часто буває так, що дитина нам хоче щось сказати, про те, як її образили, а ми її на півслові перебиваємо: «Ну, сама винна, дай здачі». Треба більше розмовляти, бо тільки в комунікації буде виходити біль, сльози, накопичена агресія. І, звісно, дитині треба ставати питання не тільки про те: «Як ти сьогодні в школі?». Треба запитувати, а що сьогодні вивчали, що розсмішило, що було найцікавішим… Як на мене, ключовим питанням, яке батьки мають задавати своїм дітям щодня, має бути: «Кому ти сьогодні допоміг?». І тоді буде емпатія, а не агресія.
Ірина Шевченко, УНІАН
