У XX столітті Україна переживає національне відродження й активізацію боротьби за українську державність. Українська православна і греко-католицька церква не стояли осторонь визвольних змагань. Духовенство не тільки здійснювало виховний вплив на українське суспільство і еліту, але й безпосередньо брало участь у політиці.
Насамперед, почнемо з людини, яку по праву можна назвати духовним батьком української нації. У буремний час Митрополит УГКЦ Андрей Шептицький відіграв функцію духівника і беззаперечного морального авторитету для українського народу. Він був виразником національних прагнень українців, водночас, намагався попередити патріотичний рух від шовіністичних крайнощів і надати йому християнського змісту. У своїй праці «Як будувати рідну хату?» Митрополит звертає увагу своїх співвітчизників на необхідність повернення до простих біблійних істин, які мають потенціал стати фундаментом «української державної хати». Не буде перебільшенням сказати, що роль Галичини у становленні української національної ідентичності у XX столітті була визначальною і це, в значній мірі, завдяки Андрею Шептицькому.
Іван Огієнко – це людина, яка якнайкраще сполучила в собі духовність і політичну активність. Він був вченим, політичним, громадським діячем, митрополитом Української Автокефальної Православної Церкви, працював міністром освіти та міністром віросповідань в уряді УНР. Найбільш наближений до оригіналу переклад Біблії на українську мову був здійснений саме ним. На посадах міністра освіти та міністра віросповідань в уряді УНР Іван Огієнко відзначився політикою активного впровадження української мови в освітній процес і церковне життя.
Інший перекладач Біблії на українську мову, професор теології Іван Хоменко, до того, як стати ченцем встиг попрацювати у міністерстві закордонних справ Української Народної Республіки, дипломатом посольства у Відні. Там він підтримував контакт з видатними українськими політиками Євгеном Коновальцем та Андрієм Мельником, провідниками українського національного руху. Саме закордоном він познайомився з Андреєм Шептицьким і під його впливом зайнявся вивченням теології, ставши найкращим учнем Митрополита. Після закінчення дипломатичної кар’єри Іван Хоменко повністю присвятив себе перекладу Біблії.
У кінці 30-х років XX століття українці Чехословаччини намагалися добитися від празького уряду визнання політичної незалежності. І 15 березня 1939 року було проголошено самостійність українських земель. Президентом Карпатської України обрано Августина Волошина – греко-католицького священика, лідера Української народно-християнської партії. Але вже 18 березня 1939 року Угорщина за підтримки гітлерівської Німеччини окупувала Карпатську Україну. „Карпатська Січ” – військове формування молодої української держави, продовжувало спротив до травня 1939 року. Голова держави був змушений емігрувати до Чехословаччини, де в 1945 році був ув’язнений каральними органами СРСР і перевезений до московської Бутирської в’язниці. У цьому ж році, не витримавши тортур російських спецслужб, Августин Волошин помер.
Зовсім незвичною є життєва історія канадця, який закохався в Україну і присвятив себе роботі на духовній ниві. Мовиться про Жана Йосафата-Івана, який перейшов в греко-католицький обряд і був рукопокладений на священика. Він вивчив мову, українську історію та органічно інтегрувався в тогочасний український політикум. У період ЗУНР був перекладачем державного секретаря закордонних справ Степана Витвицького та особистим секретарем Президента ЗУНР Євгена Петрушевича. Також активно допомагав УНР в зовнішньополітичній діяльності. Після закінчення етапу визвольних змагань повернувся до Канади. Автор спогадів «Моє служіння Україні».
Симон Петлюра – людина, яка в період Української революції 1917-1921 проявила себе в ролі державника. Його постать не бездоганна, але безперечно видатна на фоні інших діячів УНР – безликого Грушевського і Винниченка. Майбутній Головний отаман війська УНР та Голова Директорії УНР походив з козацьких і священицьких родин, а також навчався в Полтавській духовній семінарії. Важко оцінити глибину його християнської віри, але однозначно він є уособленням національної боротьби українців в цей історичний період. Не випадково, радянська ворожа пропаганда таврувала всіх українських патріотів «петлюрівцями», поки не з’явилися «бандерівці». Варто звернути увагу, що звинувачення стосовно його антисемітизму аргументовано спростовані українськими істориками.
Федір Матушевський – народився в родинні священика, закінчив Київську духовну семінарію і продовжив в ній викладання. Він був багатогранною постаттю, йому належать численні публіцистичні та історико-літературні нариси. Але, напевно, найбільший внесок він зробив в українську політику, коли був активним діячем Товариства українських поступовців, згодом Української демократично-радикальної партії, членом Центральної Ради. А у 1919 р. — послом УНР у Греції.
Михайло Корчинський – ще один діяч української революції 1917-1921 років, який походив з родини священика, закінчив духовне училище та духовну семінарію, а зрештою пов’язав свою долю з політикою. Він був членом Центральної Ради, але найвищою кар’єрною вершиною стала посада Державного секретаря Ради народних міністрів УНР доби Директорії.
Маловідома для більшості, але видатна постать бандуриста і священика Миколи Сарми-Соколовського. Йому не пощастило народитися в буремний час, тому, крім творчості й духовних справ, священику Української Автокефальної Православної Церкви довелося займатися політикою. Він належав до підпілля ОУН, тому був заарештований кагебістами і 13 років провів в радянських таборах. Попри нелегкі випробування Бог відвів Миколі 91 рік життя, йому пощастило побачити незалежну Україну і долучився до її становлення через діяльність первинних організацій Української республіканської партії, Народного руху України. Помер 2001 року.
Збройна боротьба на Західній Україні розпочалася на Волині, де під керівництвом отамана Тараса Бульби-Боровця діяла УПА «Поліська Січ» (згодом перейшла під контроль ОУН-УПА С. Бандери). Соратник отамана Борис Симонович на короткий час очолив Олевськ — столицю однойменної української повстанської республіки. Він народився в сім’ї священика та закінчив духовне училище.
Крім діячів зображених в інфографіці, варто перелічити ще цілу плеяду діячів Української Народної Республіки, які належали до духівництва (здебільшого УАПЦ) або мали теологічну освіту:
Іван Симонович Паливода — міністр пошти й телеграфу УНР; Петро Відибіда-Руденко — заступник міністра фінансів УНР; Микола Безсонов – директор департаменту в середнього шкільництва в уряді УНР, Григорій Вовкушевський – державний і громадський діяч УНР; Павло Погорілко, Опанас Петрович Ляхно, Микола Біляшівський, Олександр Степаненко, Андрій Іванович Пащенко-Пасько – члени Української Центральної Ради; Микола Любинський, Володимир Темницький, Володимир Чехівський, Костянтин Мацієвич – генеральні секретарі міжнародних справ УНР; Олександр Жуковський – військовий міністр УНР; Петро Климович – міністр фінансів в уряді УНР, Овксентій Корчак-Чепуркі́вський – міністр народного здоров’я УНР; Іван Липа – міністр віросповідань УНР; Олександр Саліковський – міністр внутрішніх справ Директорії УНР; Ісаак Мазепа – керівник уряду УНР періоду Директорії ; Олександр Лотоцький – державний контролер УНР.
На керівних позиціях в лавах ОУН-УПА, крім згаданого Миколи Сарми-Соколовського, було чимало діячів з духовною освітою чи священицьким саном – це Михайло Андрійович Мочурад, Степан Павлович Янішевський, Роман Дмитрович Рахманний, Микола Фриз, Михайло Блозовський, Дмитро Казван.
Теж визначальну роль в історії України відіграли державні діячі, які були синами священиків. Їх світогляд формувався під впливом батьків, які виховували їх у самостійницькому дусі, оберігали національні традиції та мову. Українське духівництво було в той час однією з найосвіченіших і національно свідомих суспільних верств.
Не випадково, що фундаторами ідеї самостійності України стали сини священиків – Юліан Бачинський та Микола Міхновський. Уперше сформулював і розвинув цю ідею член Української радикальної партії Юліан Бачинський в книзі «Україна irredenta» («Україна поневолена») 1895 року. Він обґрунтував потребу створення української соборної держави (щоправда, з лівих ідеологічних позицій) під девізом: «Вільна, велика, політично самостійна Україна, одна, нероздільна від Сяну по Кавказ!». Микола Міхновський – харківський адвокат і на початку своєї політичної діяльності член Революційної Української Партії, він не поділяв автономістські погляди своїх однопартійців і виступав проти панівної серед української інтелігенції компромісної позиції в національному питанні. Його брошура «Самостійна Україна» видана 1900 року (навіть була на певний час програмою РУП) стала маніфестом українських самостійницьких прагнень. Він почав об’єднувати довкола себе людей самостійницьких поглядів, і як наслідок була утворена Українська народна партія, яка поставила собі за мету боротьбу за державну незалежність.
Один з найвпливовіших полковників Армії УНР Петро Болбочан не тільки народився в родині священика, але й сам закінчив Кишинівську духовну семінарію. Він увійшов в українську історію, насамперед, військовим діячем, який успішно стримував більшовицьку агресію. Втім Болбочан не був позбавлений політичних амбіцій: його популярність в армії була дуже високою, тому він дозволив собі назвати керівництво держави в особі Винниченка і Петлюру дрібними авантюристами. Річ у тому, що Петро Болбочан був противником всіляких перемовин і компромісів з більшовиками і виступав за повну державну незалежність УНР.
Інший військовий діяч УНР Михайло Білинський за однією з найпоширеніших версій народився в родині священика. Він був один з організаторів українського морського міністерства, контр-адміралом, міністром морських справ, міністром внутрішніх справ, організатором та командиром Дивізії морської піхоти Директорії УНР.
Євген Петрушевич – Президент Західно-Української Народної Республіки (1 листопада 1918 — 22 січня 1919), народився і виріс в родині греко-католицького священика, який виховав у сина глибоку національну свідомість.
У передвоєнні роки та під час Другої світової війни на теренах Західної України діяв український рух опору ОУН-УПА. У масовій уяві він насамперед асоціюється з діяльністю двох провідників Степаном Бандерою та Романом Шухевичем. Обидва належали до галицьких священицьких родів, які сприяли українському національному відродженню. Довкола цих постатей існує багато спекуляцій. У даному матеріалі ми не намагатимемося дати розгорнутий аналіз їхній діяльності. Тільки зазначимо, що ОУН- УПА вели оборонну війну на своїй території. Натомість агресором була Червона Армія, Німецький вермахт та Армія Крайова. На це слід постійно звертати увагу, зважаючи на війну довкола історичної пам’яті, яку провадять супроти нас поляки і росіяни Ми, як християни, маємо вибачитися за гріхи минулого, і в тому числі за військові злочини, здійснені нашими попередниками, якщо вони аргументовано доведені. Але не треба брати на себе зайвих гріхів, які приписують нам, бо це суперечить правді. Замість того, необхідно просити симетричних вибачень від німців, росіян, угорців, поляків, які теж здійснювали злочини проти мирного населення і порушували етичні приписи справедливої війни. Тільки так ми можемо стати на шлях історичного примирення.
Крім діячів, зображених в інфографіці, варто перелічити низку інших державних діячів, політиків першої половини XX століття, які виховувалися в священицьких родинах:
Ярослав Стецько, Кость Левицький, Михайло Грушевський, Микола Сімашкевич, Павло Клепатський, Богдан-Тадей Галайчук, Ніл Хасевич, Юліан-Михайло Ковальський, Сергій Качинський, В’ячеслав Прокопович, Валентин Садовський, Олександр Барвінський, Іван-Теодозій Куровець, Олександр Пісецький, Іван Мирон, Лонгин Цегельський, Олександр Рогоза, Василь Зеньківський.
Далеко не всі з перелічених вище політиків, державних і громадських діячів, були зразковими християнами, але беззаперечним є той факт, що їхній світогляд в значній мірі був сформований під впливом християнського вчення. І цьому варто завдячувати УАПЦ і УГКЦ, які виховали цілу плеяду видатних діячів першої половини XX століття. Проте якість християнського впливу могла бути й кращою.
Українська політична еліта черговий раз в історії змарнувала нагоду побудувати власну державність. Можна скільки завгодно вказувати на несприятливі геополітичні фактори, які завадили це зробити. Відповідальність за поразку в національно-визвольних змаганнях слід покладати на тогочасних діячів. Дане критичне зауваження стосується здебільшого періоду УНР, коли внутрішній розбрат, віра в соціалістичну утопію, непрофесіоналізм і комплекс національної меншовартості знищили українську державність. Прикро, але церква не змогла подолати деструктивні прояви української політичної культури, тому має нести частину відповідальності. Адже християнська церква, згідно з Великим дорученням Ісуса Христа покликана здійснювати виховний вплив на націю, формуючи її цінності, смисли, світогляд, а також виховувати політичну еліту. Якість еліти свідчить про якість самого християнства. Тут слушно процитувати Отто фон Бісмарка: «Війни виграють не генерали, а шкільні вчителі й парафіяльні священики».
Українська історія поки рухається по спіралі. Проблема незрілої національної еліти після здобуття незалежності Україною нікуди не зникла, а навіть загострилася. Можна привести чимало паралелей, скажімо, між діячами УНР і сучасними політиками. Чи розірветься це замкнуте коло, багато в чому залежить від ролі різних християнських конфесій у процесах українського державотворення.
Церква здобула значний кредит довіри з боку суспільства, яке очікує від неї конструктиву в переломний для країни час. Тому християнська суспільно-політична доктрина повинна пропонувати шлях прогресивних реформ, формувати бачення майбутнього, християнську модель патріотизму і національну ідею та впливати на виховання політичних кадрів.
