Американське бюро EWNT опублікувало англійську версію листа Бенедикта XVI, в якому він широко представляє підґрунтя кризи, що торкнулася Церкви в сексуальній сфері. На думку папи-емерита до причин нинішніх скандалів потрібно віднести між іншим відкинення традиції задля «нового розуміння Церкви» та ідеї сексуальної революції 60-тих років, котрі проникли в структури Церкви. Бенедикт XVI вказує також на проблему гомосексуальних сітей, котрі утворилися в деяких семінаріях. Ось зміст цього листа:
З 21-го по 24-е лютого на запрошення папи Франциска у Ватикані зібралися головуючі конференцій єпископів світу, щоб обговорити сучасну кризу віри та Церкви; кризу, що охопила ввесь світ після шокуючих викриттів зловживань, вчинених духовними особами по відношенню до неповнолітніх.
Масштаби та серйозність засвідчених інцидентів глибоко засмутили священиків, а також світських, і в багатьох викликали сумніви щодо самої віри Церкви. Необхідно було передати рішуче нагадування і знайти новий початок, щоб наново повернути Церкві вірогідність як світла народів і сили в служінні проти руйнівних сил.
Так як я особисто служив на цій посаді як пастор Церкви під час публічного прояву кризи та в період, що їй передував, я був змушений поставити собі запитання—хоча як емерит вже безпосередньо не несу відповідальності—що я зміг би дати новому початку.
Тому, після оголошення зустрічі головуючих конференцій єпископів, я приготував нотатки, завдяки яким міг би внести одне або два зауваження, щоб допомогти в цей важкий час. Після зустрічі із Секретарем Стану, Кардиналом [П’єтро] Пароліном та самим Святішим Отцем [Папою Франциском], здавалося правильним опублікувати цей текст в „Klerusblatt” [щомісячнику для духовенства в більшості баварських дієцезій].
Мої зауваження можна поділити на три частини.
У першій частині я мав на меті представити більш широкий контекст суспільного питання, без якого неможливо зрозуміти саму проблему. Я намагаюся показати, що в шістдесятих роках ХХ століття сталася важлива безпрецедентна подія світового значення. Можна сказати, що протягом 20 років, з 1960 по 1980 рік, повністю розпалися попередні нормативні стандарти щодо сексуальності й з’явилася нова нормальність, яка досі залишається предметом наполегливих спроб руйнації.
У другій частині я маю намір показати вплив цієї ситуації на формування священиків та їхнє життя.
Нарешті в третій частині я хотів би розвинути деякі перспективи відповідної реакції зі сторони Церкви.
І.
(1) Справа починається із рекомендацій та підтримки зі сторони держави в питаннях введення дітей та молоді в природу сексуальності. У Німеччині тогочасна міністр охорони здоров’я пані Кете Штробель ([Käte] Strobel) замовила фільм, в якому все, що раніше не допускалося до публічного показу, включаючи статевий акт, тепер демонструвалося в освітніх цілях. Те, що на початку задумувалось виключно для сексуальної освіти молоді, в результаті було широко прийняте як життєздатна альтернатива.
Подібні наслідки викликав “Sexkoffer”, опублікований австрійським урядом [контроверсійний “чемоданчик” матеріалів про сексуальне виховання, які використовувалися в австрійських школах наприкінці 1980-х років]. Еротичні та порнографічні фільми стали настільки поширеним явищем, що їх демонстрували в кінохроніках [Bahnhofskinos]. Досі пам’ятаю, як одного дня йдучи вулицями Реґенсбурґу, я побачив натовпи людей, що стояли в черзі перед великим кінотеатром; щось подібне ми бачили лише під час війни, коли можна було сподіватися спеціального розподілу. Я також пам’ятаю, як, приїхавши до міста в Страсну П’ятницю в 1970 році, я побачив, що всі рекламні щити були обклеєні плакатами із двома абсолютно голими людьми в тісних обіймах.
Серед вольностей, до яких у своїй боротьбі змагала революція 1968 року, була ота універсальна сексуальна свобода, що більше не приймала жодних норм.
Психічний занепад також був пов’язаний зі схильністю до насильства. Ось чому еротичні фільми вже не допускалися для перегляду в літаках, це бо становило загрозу вибуху насильства серед невеликої спільноти пасажирів. І оскільки одяг на той час так само провокував до агресії, директори шкіл також намагалися ввести шкільну форму з метою створення відповідної атмосфери для навчання.
Частиною фізіономії революції 1968 року було також діагностування педофілії як чогось допустимого та доречного.
Для молодих людей в Церкві, але не тільки для них, з багатьох причин це був дуже важкий час. Я завжди дивувався, як молоді люди в такій ситуації можуть прийти до священства і прийняти його з усіма його наслідками. Загальний крах наступного покоління священиків у ті роки і дуже велика кількість секуляризації були наслідком розвитку усіх цих подій.
(2) Водночас, незалежно від розвитку цих подій, занепаду зазнало католицьке моральне богослов’я, що зробило Церкву вразливою на ці зміни в суспільстві. Спробую коротко накреслити траєкторію цього розвитку.
До ІІ Ватиканського Собору католицьке моральне богослов’я головним чином основувалась на природному праві, а зі Святого Писання лише наводилися цитати для контексту або обґрунтування. У соборовій боротьбі за нове розуміння Одкровення опцію природного права було в значній мірі відкинуто, натомість подано моральне богослов’я, що повністю основується на Біблії.
Я все ще пам’ятаю, як єзуїтський факультет у Франкфурті формував дуже талановитого священика (Бруно Шюллера (Bruno Schüller), з метою опрацювання моральності, повністю основаної на Святому Писанні. Прекрасний трактат отця Шюллера представляє перший крок до побудови моральності, основаної на Святому Писанні. Після цього отця Шюллера відправили в Америку для подальшої освіти, і він повернувся, розуміючи, що не можливо подати систематичну концепцію моральності тільки на основі Біблії. Згодом він спробував створити більш прагматичну моральну теологію, нездатну надати відповідь кризі моральності.
Врешті-решт це була головним чином гіпотеза про те, що мораль повинна визначатися виключно цілями людської діяльності. Хоча стара приказка: “мета виправдовує засоби”, – не підтвердилась у цій грубій формі, то її спосіб мислення став остаточним. В результаті вже не було нічого, що могло б являти собою абсолютне благо, як і нічого, що було б принциповим злом; [могла бути] лише відносна оцінка цінності. Вже більше не було [абсолютного] добра, тільки те, відносно краще в залежності від часу та обставин.
Криза обґрунтування та представлення католицької моральності досягла драматичних розмірів у 80-х і 90-х роках. 5 січня 1989 року була опублікована «Кельнська декларація», підписана п’ятнадцятьма професорами богослов’я. Вона звертала увагу на різні кризові моменти у відносинах між єпископським магістеріумом і завданням богослов’я. [Реакції на цей текст], які на початку не виходили за межі звичайного рівня протестів, дуже швидко перетворилися на крик проти Учительського Уряду Церкви і досягли, виразно та наглядно, потенціалу глобального протесту проти очікуваних доктринальних текстів Івана Павла II (пор. D Mieth , Kölner Erklärung, LThK, VI3, стор. 196) [LTHK – Lexikon für Theologie und Kirche, німецькомовний «Лексикон богослов’я і Церква», редакторами якого між іншими були Карл Ранер (Karl Rahner) і кардинал Вальтер Каспер (Walter Kasper)].
Папа Іван Павло ІІ, який дуже добре знав ситуацію морального богослов’я і уважно за нею стежив, доручив розробити енцикліку, яка б наново поєднала ці речі. Вона була опублікована під назвою Veritatis splendor 6 серпня 1993 року і викликала жорстоку опозицію з боку деяких моральних богословів. Перед цим вже “Катехизм Католицької Церкви” переконливо та систематично представив мораль, яку проголошувала Церква.
Я ніколи не забуду, як провідний на той час німецький моральний богослов, Франц Бекле (Franz Böckle), повернувшись до своєї рідної Швейцарії після виходу на пенсію, оголосив – маючи на думці можливі рішення енцикліки Veritatis splendor – що, якщо енцикліка визначить, що існують дії, які завжди й за будь-яких обставин повинні бути класифіковані як погані, він поставить її під сумнів, використовуючи всі доступні йому засоби.
Милосердний Бог завадив реалізації його рішення; Бекле помер 8 липня 1991 року. Енцикліка була опублікована 6 серпня 1993 року і по суті містила твердження, що існують дії, які ніколи не можуть стати добрими.
Папа Римський на той момент повністю усвідомлював значення цього рішення і знову звернувся за консультацією щодо цієї частини тексту до провідних фахівців, які не брали участі в редагуванні енцикліки. Він знав, що не може бути жодного сумніву в тому, що моральний вимір для забезпечення відповідності благ повинен враховувати встановлені межі. Існують блага, котрі ніколи не можуть бути предметом компромісу.
Існують цінності, від яких ніколи не можна відмовитись задля більшої цінності, і які навіть стоять понад збереженням тілесного життя. Існує мучеництво. Віра в Бога – це більше, ніж просто фізичне виживання. Життя, яке можна було б купити за ціну зречення Бога, життя, яке б основувалося на остаточній брехні, це не-життя.
Мучеництво – це основна категорія християнської екзистенції. Той факт, що мученицька смерть більше не є морально необхідною відповідно до теорії, яку пропагує Бекле та багато інших, показує, що на карту поставлено саму суть християнства.
Однак у моральному богослов’ї назріло ще одне питання: широкого визнання здобула гіпотеза про те, що Учительський Уряд Церкви повинно мати остаточну компетенцію (“непомильність”) тільки в питаннях, що стосуються виключно віри; (відповідно до цієї точки зору) моральні питання не повинні потрапляти в сферу безпомилкових рішень Церковного Учення. Ймовірно, в цій гіпотезі є дещо слушне, що вимагає подальшого обговорення. Проте існує мінімальний набір моральних принципів, які нерозривно пов’язані з фундаментальним принципом віри і які повинні бути захищені, якщо віра не зводитися тільки до теорії, а визнається її зв’язок з конкретним життям.
Усе це показує, наскільки суттєво ставиться під сумнів авторитет Церкви в питаннях моралі. Ті, хто не визнають за Церквою остаточної компетентності у цій сфері, змушують її мовчати саме тоді, коли існує загроза зникнення межі між правдою і брехнею.
Незалежно від цього питання в багатьох колах морального богослов’я висловлювали гіпотезу про те, що Церква не має і не може мати своєї моралі. Це аргументувалося тим, що всі моральні гіпотези повинні мати паралелі в інших релігіях, і тому християнська мораль не може існувати. Однак на питання унікальної природи біблійної моралі не відповідає той факт, що на кожне окреме твердження також можна знайти паралель і в інших релігіях. Навпаки, вся біблійна мораль сама по собі становить щось нове та відмінне від окремих її частин.
Унікальність моральної доктрини Святого Писання остаточно підтверджує її вірне тривання перед ликом Бога, її віра в одного Бога, який об’явив Себе в Ісусі Христі і жив як людина. Декалог – це застосування біблійної віри в Бога до людського життя. Образ Бога і моральність становлять цілісність, і як результат відбувається конкретна зміна християнського ставлення до світу і людського життя. Окрім того, християнство від самого початку називалося словом hodós [у грецькій мові – дорожній знак, яке часто використовується в Новому Завіті в розумінні шляху розвитку].
Віра – це подорож і дорога життя. У первісній Церкві катехуменат був створений як середовище на противагу деморалізованій культурі, в якому практикувалися, а одночасно захищалися від загальнопоширених, характерні та нові аспекти християнського способу життя. Я вважаю, що подібні катехуменальні спільноти необхідні й сьогодні, аби християнське життя могло себе проявити.
II.
Перші церковні реакції
-
Процес розпаду християнської концепції моральності, який готувався протягом довгого часу й давно відбувається, відзначався – як я намагався показати –безпрецедентним радикалізмом у 60-х роках ХХ століття. Цей розпад морального авторитету навчання Церкви мав неминучий вплив на різні сфери її життя. У контексті зустрічі головуючих конференцій єпископів з усього світу з Папою Франциском особливе значення має питання священичого життя, а також питання семінарій. Що стосується проблеми підготовки до священичого служіння в семінаріях, то насправді ми маємо справу з далекосяжним крахом попередньої форми цієї підготовки.
У різних семінаріях були засновані гомосексуальні кліки, які діяли більш або менш відкрито й суттєво змінили їх атмосферу. В одній із семінарій у південній Німеччині разом мешкали кандидати до священства й кандидати до світського душпастирського служіння [Pastoralreferent]. Клерики та світські душпастирі разом споживали їжу, одружені з числа мирян у товаристві своїх дружин і дітей, а час від часу і своїх дівчат. Клімат у цій семінарії не міг забезпечити належної підтримки для підготовки до священичого покликання. Святий Престол знав про такі проблеми, не володіючи, однак, детальною інформацією. Першим кроком стала організація апостольської візитації до семінарій Сполучених Штатів Америки.
Оскільки після ІІ Ватиканського Собору змінилися критерії вибору і призначення єпископів, відносини єпископів з їх клериками також були дуже різними. Крім того, критерієм призначення нових єпископів тепер була «соборність» (koncyliarność), під чим, звичайно, можна розуміти різні речі.
По суті в багатьох частинах Церкви цю соборність розуміли як критичне або негативне ставлення до існуючої до цього часу традиції, котру тепер слід було замінити новими, радикально відкритими відносинами зі світом. Один з єпископів, який раніше був ректором семінарії, організував показ порнографічних фільмів для семінаристів, нібито з метою таким чином зробити їх стійкими до поведінки, що суперечить вірі.
Були – і не тільки в Сполучених Штатах Америки – окремі єпископи, які відкидали католицьку традицію в цілому і прагнули започаткувати нове, сучасне “католицтво” у своїх дієцезіях. Можливо, варто згадати, що в багатьох семінарах студенти, яких зловили на читанні моїх книг, вважалися непридатними до священства. Мої книги ховалися, як погана література, і читалися тільки під партою.
Проведені візитації не принесли нового розуміння ситуації, мабуть тому, що різні сили об’єдналися, аби приховати реальну ситуацію. Було дано розпорядження провести другу візитацію, й вона дала набагато більше інформації, але загалом не досягла жодних результатів. Проте, починаючи з 1970-х років ситуація на семінарах в цілому покращилася. Однак не зважаючи на це, були лише окремі випадки нового посилення священичих покликань, в той час як загальна ситуація складалася в зовсім по-іншому.
(2) Наскільки пам’ятаю, питання педофілії не загострювалось аж до другої половини вісімдесятих років. Тим часом, у Сполучених Штатах Америки воно вже стало публічною справою настільки, що єпископи шукали допомоги в Римі, оскільки канонічне право у тому вигляді, в якому воно викладено в новому (1983 р.) Кодексі, здавалося недостатнім для вжиття необхідних заходів.
Рим та римські фахівці з канонічного права спочатку мали з цим труднощі; на їхню думку тимчасового усунення від священичого служіння мало бути достатнім, аби забезпечити очищення та вияснення справи. Американські єпископи не могли з цим погодитись, бо священики, таким чином, залишаючись на службі в єпископа, могли сприйматися як ті, які [й надалі] безпосередньо з ним пов’язані. Відновлення та поглиблення зумисне вільно побудованого кримінального права нового Кодексу починало поволі набирати форми.
До того ж існувала фундаментальна проблема в розумінні кримінального права. Лише так званий “гарантизм” [свого роду процесуальний протекціонізм] все ще вважався “соборним”. Це означає, що перш за все слід забезпечити права обвинуваченого настільки, що це фактично виключало будь-яке засудження. Як противагу часто неадекватним засобам захисту, доступні обвинуваченим богословам, їхнє право на захист через гарантизм було поширене настільки, що засудження було практично неможливим.
Дозвольте мені на цьому етапі зробити короткий екскурс. У світлі масштабів злочину педофілії знову звернено увагу на слова Ісуса, що говорить: «Хто ж спокусить одне з цих малих, що вірують, – краще було б такому, якщо б йому повішено на шию жорновий камінь та вкинено в море» (Мк 9,42).
Слово «малих» на мові Ісуса означає звичайних віруючих, які можуть бути спантеличені у своїй вірі інтелектуальною зарозумілістю тих, хто вважає себе розумним. Отже, Ісус захищає депозит віри суворою загрозою покарання тих, хто завдає їй шкоди.
Сучасне використання цього речення як таке не є помилковим, але воно не повинно приховувати первинного змісту. У цьому сенсі стає зрозумілим, всупереч будь-якому гарантизму, що не тільки право обвинуваченого важливе й вимагає гарантій. Великі блага, такі як Віра, однаково важливі.
Отже, виважене канонічне право, що відповідає цілому посланню Ісуса, має не тільки гарантувати права обвинувачених, пошана до яких є законним благом. Воно повинно захищати Віру, яка також є важливим законим здобутком. Тому правильно сформоване канонічне право повинно надавати подвійну гарантію: правовий захист обвинуваченого, правовий захист блага, що знаходиться під загрозою. Якщо сьогодні хтось висуває цю по суті чітку концепцію, вона, як правило, проходить повз вуха, коли йде мова про захист Віри як правового блага. У загальному розумінні закону Віра більше не становить благо такого ступеня, котре вимагає захисту. Це тривожна ситуація, яку треба враховувати і до якої пастирі Церкви повинні серйозно поставитися.
Тепер до цих коротких спостережень щодо ситуації священичої формації під час публічного початку кризи я хотів би додати декілька зауважень щодо розвитку канонічного права в цьому питанні.
По суті за розслідування вчинених священиками злочинів відповідає Конгрегація у справах Духовенства. Але оскільки на той час у цій ситуації значною мірою домінував гарантизм, я погодився з папою Іваном Павлом II, що у випадках подібних злочинів доцільно було б передати повноваження Конгрегації доктрини віри під назвою Delicta maiora contra fidem.
Ця домовленість також дозволила накласти максимальне покарання, тобто виключення з духовенства, яке не могло було накладене відповідно до інших правових положень. Це не було хитрістю задля накладання максимального покарання, але це значення важливості Віри для Церкви. Насправді, важливо бачити, що таке порушення з боку духовенства в кінцевому результаті нищить Віру.
Такі злочини можливі тільки там, де Віра більше не визначає дії людини.
Суворість покарання, однак, також передбачає наявність чітких доказів злочину; цей аспект гарантизму залишається в силі.
Іншими словами, для накладання максимального покарання відповідно до закону повинен відбутися справжній кримінальний процес. Але і дієцезії, і Святий Престол були приголомшені такими вимогами. Тому ми сформували мінімальний рівень кримінальних судочинства і залишили відкритою можливість, аби сам Святий Престол міг провести судовий процес там, де дієцезія або адміністратор митрополії не в стані цього зробити. У кожному випадку процес повинен був перевірятися Конгрегацією доктрини віри, щоб гарантувати права обвинуваченого. Врешті-решт, у Feria IV (тобто на зборах членів Конгрегації) ми створили апеляційну інстанцію для забезпечення можливості оскарження.
Оскільки все це фактично виходило за межі можливостей Конгрегації доктрини віри, а також з огляду на затримки, яким слід було запобігти у зв’язку з характером цього питання, Папа Франциск провів подальші реформи.
III.
(1) Що потрібно зробити? Можливо, ми повинні створити іншу Церкву, щоб все почало працювати? Ну, вже був такий експеримент і вже провалився. Тільки послух і любов до нашого Господа Ісуса Христа можуть вказати шлях. Отже, спершу спробуймо заново і зсередини [самі] зрозуміти, чого хоче Господь і чого очікує від нас.
По-перше, я хотів би запропонувати наступне: якби ми дійсно хотіли коротко викласти зміст Віри, що міститься в Біблії, ми могли б зробити це, сказавши, що Господь розпочав історію любові з нами і хоче об’єднати в ній все творіння. Протистояння злу, що загрожує нам і всьому світу, в решті-решт може полягати лише в тому, що ми входимо в цю любов. Це істинна сила, що протидіє злу. Міць зла походить з нашої відмови любити Бога. Той, хто довіряє себе Божій любові, отримує відкуплення. Те, що ми не відкуплені, є наслідком нашої нездатності любити Бога. Отже, навчитися любити Бога – це шлях відкуплення людини.
Тепер давайте спробуємо привідкрити цей суттєвий зміст Божого одкровення ще трохи. Тоді ми можемо сказати, що першим фундаментальним даром, даним нам Вірою, є впевненість в тому, що Бог існує.
Світ, позбавлений Бога, може бути лише світом позбавленим сенсу. Бо тоді звідки все це походить? У будь-якому випадку воно не має духовної мети. Воно якимось чином існує, але не має ні мети, ні сенсу. У такому випадку не існує жодних норм добра чи зла. У такому випадку лише сильніший може стердити свою позицію. Отже, влада становить єдиний принцип. Істина не береться до уваги, її насправді не існує. Тільки якщо речі мають духовний початок, призначення і задум – тільки якщо існує Бог Творець, який є добрим і бажає добра – людське життя також може мати сенс.
Існування Бога як Творця та мірила всіх речей становить перед усім первинну необхідність.
Однак Бог, який би взагалі Себе не проявиав, котрий не дав би себе пізнати, залишається лише припущенням і, таким чином, не може визначити форму [Gestalt] нашого життя. Аби Бог був справжнім Богом у цьому продуманому створінні, ми повинні сподіватися, що Він якимось чином Себе проявить. Він зробив це багатьма способами, але, остаточно в поклику, що прийшов до Авраама, і дав людям, які шукають Бога, орієнтацію, що перевищує всі очікування: сам Бог стає створінням, говорить з нами – людськими істотами, як людина.
Таким чином, вираз “Бог є” врешті-решт перетворюється на дійсно радісне послання, саме тому що Він перевищує розуміння, тому Він створює – і є – любов. Повернення людям цієї свідомості є першим і основним завданням, яке нам доручив Господь.
Суспільство без Бога – суспільство, яке Його не знає і трактує як неіснуючого – це суспільство, яке втрачає свою міру. В наш час утвердився вислів: Бог помер. Нас запевняли: коли Бог насправді помирає в суспільстві, воно стає вільним. У дійсності ж смерть Бога в суспільстві також означає кінець свободи, бо те, що вмирає, по суті становить мету, яка забезпечує орієнтацію. Таким чином зникає компас, що вказує нам правильний напрямок, навчаючи відрізняти добро від зла. Західне суспільство – це суспільство, в якому Бог відсутній у публічній сфері й не має нічого, що міг би цьому суспільству запропонувати. Саме тому це суспільство поступово все більше і більше втрачає міру людськості. В окремих випадках несподівано виявилося, що те, що погане й руйнує людину, стало нормою.
Так було з педофілією. Ще донедавна її законність була лише теорією, а сьогодні вона поширюється все більше й більше. І сьогодні ми з жахом усвідомлюємо, що з нашими дітьми та молоддю відбуваються речі, які можуть їх знищити. Факт того, що це також могло поширитися в Церкві й серед священиків, повинен особливо нас непокоїти.
Чому педофілія досягла таких розмірів? Остаточна причина – це відсутність Бога. Ми, християни і священики, також воліємо не говорити про Бога, тому що такі розмови здаються нам непрактичними. Після потрясіння Другої світової війни ми в Німеччині чітко визначили нашу Конституцію як таку, що має зобов’язання перед Богом як керівним принципом. Через півстоліття виявилося, що в європейську конституцію неможливо включити зобов’язання перед Богом як керівним принципом. Бог сприймається як партійний інтерес невеликої групи і більше не є керівним принципом для спільноти в цілому. Це рішення відображає ситуацію на Заході, де Бог став приватною справою меншості.
Першочерговим завданням, яке має випливати з моральних потрясінь нашого часу, є те, що ми повинні почати знову жити згідно з Богом і Ним самим. Перш за все, ми самі повинні навчитися наново визнавати Бога як основу нашого життя, а не залишити Його в стороні як якесь неефективне поняття. Я ніколи не забуду попередження, яке великий богослов Ганс Урс фон Бальтазар написав мені на одній зі сторінок свого листа. “Не май на увазі триєдиного Бога: Отця, Сина і Святого Духу, але уприсутнюй Його!” Дійсно, в богослів’ї Бог часто сприймається як щось саме собою зрозуміле, але конкретно з Ним ніхто не має справи. Тема Бога здається так нереальною, так далекою від речей, які нас стосуються. Однак все змінюється, коли хтось не має на увазі Бога, але уприсутнює Його. Не залишити Його десь якось на задньому плані, але визнати Його як центр наших думок, слів і вчинків.
2) Бог став для нас людиною. Людина, як Його творіння, настільки близька Його серцю, що Він поєднався з нею й таким дуже практичним способом увійшов в історію людства. Він розмовляє з нами, живе з нами, страждає з нами, а також прийняв на себе смерть за нас. Ми детально говоримо про це в богослів’ї за допомогою вивчених слів і думок. Але саме так ми ризикуємо стати панами віри замість того, щоб пережити оновлення і дозволити вірі опанувати нас.
Подумаймо про це, звертаючи свою увагу на центральне питання – святкування Святої Євхаристії. Наше ставлення до Євхаристії може лише викликати неспокій. Другий Ватиканський Собор слушно приділив увагу тому, щоб повернути це Таїнство присутності Тіла і Крові Христа, присутності Його Особи, Його Страстей, Смерті та Воскресіння в центр християнського життя та самого існування Церкви. Частково це дійсно вдалося, і ми повинні бути дуже вдячні за це Господеві.
Однак, усе ж таки превалює зовсім інша позиція. У більшості переважає не нове почитання присутності смерті й воскресіння Христа, а такий спосіб поводження з Ним, що нищить велич Таємниці. Скорочення вірних, що беруть участь у святкуванні недільної Євхаристії показує, як же мало ми, сучасні християни, знаємо про цінування величі дару, що полягає в Його дійсній присутності. Євхаристія девальвується до звичайного церемоніального жесту, коли прийнято вважати, що ввічливість вимагає офірувати Його під час родинних свят або при нагоді весілля чи похорону всім, хто був запрошений за сімейними обставинами. Спосіб, яким люди часто просто приймають Святе Таїнство в Причасті, сам собою показує, що багато хто сприймає Причастя як чисто церемоніальний жест. Тому, коли хтось думає про те, які дії потрібно зробити в першу чергу, цілком очевидно, що нам не потрібна інша Церква власного дизайну. Натомість те, чого найбільше потребуємо, – це відновити віру в реальність Ісуса Христа, даного нам у Пресвятому Таїнстві.
У розмовах з жертвами педофілії я глибоко усвідомив цю першу та головну необхідність. Молода жінка, яка [раніше] служила біля вівтаря, розповідала мені, що священик, головуючий при службі вівтаря, завжди ініціював вчинені ним по відношенню до неї сексуальні домагання словами: “Це моє тіло, яке за вас видається”.
Очевидно, що ця жінка більше не може слухати слова консекрації, знову і знову не переживаючи жахливого страждання вчиненого над нею насильства. Так, ми повинні наполегливо благати Господа про прощення, і, перш за все, ми повинні свято в Нього вірити і просити Його навчити нас абсолютно нового розуміння величі Його страждань, Його жертви. І ми повинні зробити все можливе, щоб захистити дар Святої Євхаристії від зловживань.
(3) Врешті-решт маємо Таїнство Церкви. Вигук, яким майже сто років тому Романо Гвардіні висловив радісну надію, що пробудилася в ньому і в багатьох інших, залишається незабутнім: «Розпочалася подія неоціненного значення; Церква пробуджується в душах».
Цим він хотів сказати, що Церква більше не сприймалася як тільки зовнішня структура, котра входить у наше життя як різновид влади, але що вона почала сприйматися як уприсутнена в людських серцях – як щось не тільки зовнішнє, але й те, що внутрішньо рухає нас. Приблизно через півстоліття, роздумуючи над цим процесом і споглядаючи на те, що сталося, я мав спокусу змінити цей вислів: «Церква вмирає в душах».
Дійсно, сьогодні Церква широко сприймається як різновид політичного апарату. Про неї говорять майже виключно в політичних категоріях, і це стосується навіть єпископів, які формулюють ідеї Церкви майбутнього майже виключно в політичній термінології. Криза, викликана багатьма випадками зловживань з боку духовенства, спонукає нас сприймати Церкву як щось майже неприйнятне, що ми повинні негайно взяти в свої руки і переробити. Але самотужки збудована Церква не може бути надією.
Сам Ісус порівняв Церкву з неводом, в якому добра риба від поганої буде остаточно відділена самим Богом. Існує також притча про Церкву як поле, на якому росте добре зерно, посіяне Богом, а також бур’яни, які таємно на ньому посіяв «ворог». Дійсно, бур’ян на Божому полі, Церкві, видно дуже добре, а погана риба в неводі також демонструє свою силу. Проте поле залишається Божим полем, а невід – Божим неводом. І ввесь час наявні не тільки бур’ян і погана риба, а й Божі посіви і добра риба. Наполегливе проголошення як одного, так і іншого, – це не фальшива форма апологетики, а доконечне служіння Істині.
У цьому контексті необхідно звернутися до важливого тексту з книги Одкровення св. Йоана. Диявол ототожнюється з обвинувачем, який звинувачує наших братів перед Богом вдень і вночі (Одкр 12, 10). Таким чином, Одкровення св. Йоана бере думку з серця розповіді книги Іова (Іов 1 і 2, 10; 42, 7-16). У цій книзі диявол прагнув показати праведність Йова перед Богом як щось зовнішнє. І саме це хоче сказати книга Одкровення: Диявол хоче довести, що немає праведних людей; що вся людська праведність – це лише зовнішні прояви. Якби тільки можна було наблизитись до людини, то її справедливість відразу би зникла.
Історія в книзі Іова починається суперечкою між Богом і дияволом, в якій Бог говорить про Іова як про істинного праведника. Тепер використаємо його як приклад, щоб перевірити, хто має рацію. Якщо забрати в нього багатство, побачиш, що від його побожності нічого не залишиться – аргументує диявол. Бог дозволяє йому на таке випробування, з якого Іов виходить у позитивному світлі. Тепер диявол наполягає далі й каже: “Шкура за шкуру! Усе, що має чоловік, віддасть за свою душу. Та простягни лиш твою руку і торкнись його костей і тіла, і побачиш, чи не лихословитиме Тебе увічі» (Іов 2,4-5).
Бог дає дияволу другий шанс. Він також може торкнутися шкіри Іова. Йому забороняється лише вбивати Іова. Для християн очевидно, що цим Іовом, який стоїть перед Богом як приклад для всього людства, є Ісус Христос. У Одкровенні св. Йоана драма людства представлена нам у всій своїй повноті.
Бог Творець стикається з дияволом, який погано говорить про все людство і все створіння. Він говорить не тільки Богу, але перш за все людям: Подивіться, що цей Бог зробив! Начебто добре створіння, але насправді повне страждань та огиди. Ця дискредитація створіння насправді дискредитує Бога. Він хоче цим довести, що сам Бог не є добрим і таким чином відвернути нас від Нього.
Актуальність того, про що говорить Одкровення, тут очевидна. Сьогодні обвинувачення проти Бога – це, перш за все, спосіб представити Його Церкву як абсолютне зло і, таким чином, віддалити нас від неї. Ідея кращої, створеної нами, Церкви насправді є пропозицією диявола, за допомогою якої він хоче відвести нас від живого Бога через оманливу логіку, якій ми так легко довіряємо. Ні, навіть Церква не складається тільки з поганих риб і бур’янів. Божа Церква існує також сьогодні, й сьогодні вона є саме тим інструментом, за допомогою якого Бог нас спасає.
Дуже важливо протистояти брехні й напівправді диявола повнотою істини: Так, в Церкві є гріх і зло. Але навіть сьогодні це свята Церква, котру неможливо знищити. І нині існує багато людей, які смиренно вірять, страждають і люблять, в яких справжній Бог, люблячий Бог, являє Себе нам. Сьогодні Бог також має своїх свідків (martyres) у світі. Нам лише потрібно бути пильними, щоб їх побачити і почути.
Слово мученик взято з процесуального права. У процесі проти диявола Ісус Христос є першим і справжнім свідком Бога, першим мучеником, за яким пішла незліченна кількість інших.
Сьогодні Церква більше, ніж будь-коли, є «Церквою мучеників» і, таким чином, свідком живого Бога. Якщо ми поглянемо навколо і уважно прислухаємося, то сьогодні зможемо скрізь знайти свідків, особливо серед звичайних людей, але також серед високопоставлених осіб Церкви, котрі стають на захист Бога своїм життям і стражданням. Це інерція серця не дозволяє нам їх розпізнавати. Одне з великих і фундаментальних завдань нашої євангелізації – наскільки це можливо – створювати середовища віри, а, перш за все, віднайти їх і розпізнати.
Я живу в будинку, в невеликій спільноті людей, які постійно відкривають для себе таких свідків живого Бога в повсякденному житті й котрі також радісно вказують на них і мені. Бачити і відкривати живу Церкву – це чудове завдання, яке зміцнює нас і змушує знову й знову радіти нашою вірою.
На завершення моїх роздумів я хотів би подякувати Папі Франциску за все, що він робить, аби все більше являти нам світло Бога, яке не зникло, навіть сьогодні. Дякую Тобі, Святіший Отче!
Бенедикт XVI
Цей документ спершу було опубліковано англійською мовою на EWTN та польською на PCh24.pl.
