* зняти заслону, яка захищає сина чи доньку від безпосереднього контакту з дійсністю, її законами і вимогами, ознайомити дитину з тими об’єктивними умовами, що їх вона мусить виконати, щоб досягти успіху;
* уникати ситуацій, в яких дитина сприйматиме дійсність уже “профільтрованою”, тобто крізь призму батьківських поглядів, що можуть пом’якшувати тони, змальовувати й представляти речі й справи таким чином, щоб усе виглядало менш болісно або ж не вимагало праці;
* уникати того, щоб зіткнення дитини з дійсністю завжди супроводжувалися посередництвом когось із батьків, який усе полегшує, обходить гострі кути, підсолоджує, припасовує до смаків дитини так, щоби її життя, наскільки це можливо, не вимагало ні зусиль, ні активної участи;
* таким чином знайомити дитину з “серйозними” аспектами життя, щоб у неї не склалося враження, що з нею не може статися нічого по-справжньому поганого, що можна уникнути розплати за власні помилки.
Педагогічна цінність страждання й поразки
Болісне падіння, до якого призводить таке ставлення до життя, часто є єдиним способом, котрий змушує дитину усвідомити відмінність між тими законами, які діють у сім’ї й суспільстві, та тими, котрі керують її особистою долею. Отож, не завжди слід оберігати дітей від суворих уроків, які неминуче даватиме їм життя.
Уникати ситуацій, в яких дитина може на власній шкурі відчути, що таке болісні невдачі й поразки, означає не дозволяти їй усвідомити правду про себе.
Коли особа уникає зіткнень з дійсністю, вона може думати, що є дуже відважною, діяльною, здатною зробити будь-що, “якщо тільки захоче” (ідеалізоване уявлення про себе), розвиваючи невизначену й непевну ідентичність, оскільки ніколи не “випробовує” себе, долаючи життєві виклики й труднощі. Її образ самої себе, таким чином, позбавлений основного відчуття: чого вона “насправді варта”. Їй бракує міцного підґрунтя для позитивної самооцінки. У цьому сенсі не варто незмінно підтримувати в дитини переконання, що вона “може досягти в житті всього, чого забажає”, не допомагаючи їй сприймати чергові вироки дійсности як указівки, які регулюють її поведінку й обмежують можливості вибору.
Що стосується самовизначення, то поразки й відкриття власних обмежень так само корисні, як перемоги й підтвердження власних здібностей.
Якщо дитина не зазнає болю, то вона не здатна жити справжнім життям, приймати обмеження (щодо здоров’я, вроди, грошей, здібностей), які завжди в ньому присутні. Життя перетворюється на нездоланну проблему для тих, які не схильні пристосовуватися, задовольнятися малим, бути терплячими, відмовлятися від чогось, витримувати те, що неминуче. Бо все це ті поведінкові реакції, які дають змогу примиритися з тим фактом, що дійсність є недосконалою, а також із самим собою та иншими людьми.
Як навчити дитину цінувати те, що вона має
Якщо пуповину не буде перерізано, в дитини зберігатимуться претензії щодо того, щоби її безконечно продовжували “годувати” инші, внаслідок чого створюються психологічні умови для виникнення “ненаситности” особи, яка постійно хотітиме дедалі більше й більше, ніколи не задовольняючись тим, що має, й не надаючи значення тому, чим володіє (не дбає про свої речі, ніколи не знає, де їх залишила, забуває свої книжки в школі, регулярно й безтурботно губить свій мобільний телефон тощо). Згідно з такою концепцією життя, щастя (тобто повне задоволення всіх потреб) є правом, яке життя (та батьки як його представники) мусить гарантувати. Праця батьків є чимось очевидним, а ту користь, яку вона приносить синові чи доньці, дитина сприймає як своє право, а не як щось, отримане від когось. Дитина ігнорує той факт, що це “право” базується винятково на добрій волі батьків, які добровільно погоджуються з ним. Тому дитина не просить, а вимагає, вважає, що це все їй належить, і навіть не намагається зрозуміти глибокого значення того, що вона отримує.
Даючи дитині змогу здобути болісний досвід, пов’язаний з обмеженнями, батько створює умови для емоційного дозрівання сина або доньки. Воно полягає в тому, що дитина перестає диктувати умови життю й домагатися (а не лише бажати), щоб усе було так, як вона цього хоче. Емоційна зрілість проявляється також у тому, що дитина припиняє “підминати” під себе дійсність, викидаючи різні коники, вдаючись до вередування, впертости, помсти, хитрощів або ж викликаючи почуття вини в осіб, які не хочуть дати того, чого дитина вимагає; одне слово, – коли дитина відмовляється від претензій на те, щоби “світ крутився навколо неї” й щоб усі виконували її забаганки.
Якщо дитина не зречеться цих незрілих аспектів характеру, це неминуче призведе до розчарування й конфліктів з життям, яке “винне” в тому, що не цілком відповідає бажанням і вимогам дитини. У результаті в дитини формується негативне й песимістичне бачення життя, яке вона сприймає головним чином крізь призму того, чого не було, чого не отримала чи навіть уявних кривд, котрих зазнала. Внаслідок такого підходу до життя “людина завжди залишається невдоволеною”, як зізнався один хлопець. І справді, того, що було одержано в результаті висунення претензій і вимог, ніколи не буває досить, воно не задовольняє апетиту так, як цього можна було б сподіватися, бо все те, що отримано, стає “річчю без душі”, позбавленою свого основного значення: те, що ми отримали, вдавшись до примусу, а не з доброї волі, перестає бути даром, який дозволяє нам відчути, що нас люблять. Річ, якої ми домоглися, є лише тріумфом нашої волі й здатности примусити когось виконати наші бажання. Це – хліб, який не вгамовує емоційного голоду.
Батько демонструє, як розпізнати отриману любов
Не піддаючись незрілим і егоцентричним претензіям дитини, батько досягає того, що вона починає розуміти, що її право отримувати щось залежить не від власної сили, а від доброї волі батьків, від любови, яку вони відчувають до неї. У результаті дитина усвідомлює, що привілеї, якими вона втішається, не здобуто (хоча їй могло так здаватися), а отримано.
Дитина, яка продовжує вважати, що найліпшою життєвою позицію є вимагати, висувати претензії, розуміє життя й стосунки між людьми поверхово й викривлено, не усвідомлюючи того, що те, що вона отримує, є, головним чином, подарунком, знаком і демонструванням батьківської доброти та їхнього бажання, щоби вона була щасливою. Вважаючи все це очевидним, дитина не усвідомлює “ціни” того, що одержує, не помічає любови, яка криється за вчинками батьків, і не може також відкрито тішитися нею.
Емоційна зрілість дитини означає відмову від претензій, що її потреби – це кредит, який слід сплачувати, її прагнення – зобов’язання инших людей, а її воля рівнозначна законові, котрий світ мусить виконувати.
Це також означає, що дитина, – окреслюючи це звичайними, але надзвичайно влучними психологічно словами, – відкриває для себе, що того, що має, може їй вистачити й вона може задовольнитися цим; що може перестати вередувати й витрачати енергію на протести чи опір, що може змиритися з тим, що не має всього, що хотіла б мати. “Таким чином, – зізнається одна дівчинка, – почуваюся сильнішою, здатною забути про багато речей і відмовитися від того, що здається мені неможливим”.
У глибшому сенсі, відмова веде до підведення риски під минулим, до примирення з власною історією, в якій, найімовірніше, не завжди все було гаразд.
Характеризуючи почуття зрілости, людина може сказати таке: “Того, що я отримав, мені може вистачити; те, що инші люди змогли мені дати, навіть якщо цього було небагато або воно було недосконалим, вважаю прекрасним і цінним; і хочу, хоча б частково, відплатити їм тим самим, бо, незважаючи на все, життя було до мене поблажливим”.
Треба відмовитися від претензій і домагань, навчитися отримувати й бути вдячним навіть лише за те, що без жодних заслуг з нашого боку доля вберегла нас від багатьох прикрощів і болю.
По суті, життя нікому нічого не винне, й усе те, що маємо, якщо глибше замислимося над цим, власне, є отриманим дарунком, оскільки навіть якщо обставини склалися так, що ми змогли щось отримати завдяки власним діям, то з таким самим успіхом могло б статися й по-иншому.
Емоційна зрілість, якої дитині допомагає досягти батьківське почуття, спонукає її до щирішого ставлення до дійсности, до більшої вдячности, до подолання жалю з приводу недосконалости світу. Дитяче почуття всемогутности, якого дитина не осмислила в контексті власного виховного досвіду й, відповідно, притаманних їй обмежень, призводить до того, що вона не здатна оцінити отриманого добра й любови, котру проявляють до неї, внаслідок чого не може відчути й зрозуміти життя в його найглибших позитивних проявах.
Перерізання пуповини: умови й наслідки
Та все ж, що відчуває той з батьків, який наважується перерізати пуповину? Чому це так важко зробити? Цей вирішальний крок слід розглянути також у контексті психологічних зв’язків і конструкцій, притаманних не лише дитині, а й батькам.
Щоб змогти перерізати пуповину, той з батьків, хто це робитиме, мусить сам пройти процес формування здатности розрізняти власну й дитячу відповідальність, обмежуючи свої тенденції до того, щоби бути повністю “вплетеним” в її життя, оскільки він наділений вирішальною силою впливу на поведінку дитини, а тому схильний відчувати провину за її можливі помилки. Одна мама розповіла, що успішно пройшла цей процес за допомогою твердження, яке стало для неї зворотним пунктом, бо після цього вона почала зовсім по-иншому реагувати на незліченні прикрощі й турботи, пов’язані з поведінкою дитини. Після чергового зауваження, яке дитина, як завжди, проігнорувала, мама, як сама сказала, “відчула якийсь імпульс” чи, точніше, потребу заявити: “Щиро кажучи, думаю, що не заслуговую того, щоб мати таку дитину, як ти!” Це дивне й несподіване твердження стало чимось на зразок визволення, як пізніше сама зізналася. Визволення від того, що раніше було її мовчазним принципом: що поведінка дитини (безпосередньо) пов’язана зі способом життя матері. Жінка була переконана в цьому до тієї міри, що неправильні вчинки дитини сприймала як власні виховні помилки й поразки. “Тепер можу сказати сама собі, що я допускала помилки, але, в основному, це не моя вина, що син поводиться не так, як повинен”, – урешті зізналася вона собі.
Саме в цьому полягає аспект звільнення, яке настає після перерізання пуповини, з погляду матері. Воно звільняє її від обов’язку “керувати життям дитини”, нехтуючи її власну волю, а також від почуття, що вона цілковито відповідальна за дитину. Ця психологічна операція звільняє і батьків, і дитину, і стає реальністю в той момент, коли вони досягають згоди щодо межі, яка розділяє їхню взаємну відповідальність. Коротше кажучи, батьки не приписують відповідальности дитині, а просто визнають її. Це означає, що вони бачать і шанують недоторканну межу власних обов’язків, визнаючи при цьому, що не можуть, не мають сили змінити дитину, якщо вона сама цього не захоче, чи “вберегти” її від помилок, котрих вона сама не бажає остерігатися.
Відмова від претензій до власної (ілюзорної) всемогутности доволі складна й важка з психологічного погляду, а якщо вона ще й не відбувається природно та поступово, паралельно з розвитком дитини, то обов’язково проходитиме драматично, супроводжуючись зіткненнями з невідповідними й бунтівними реакціями підлітка, який не слухатиме жодних зауважень чи погроз і не зважатиме на будь-які спроби “врятувати” його від того, чого він сам ще не вирішив уникати.
Що більше батьки почуваються відповідальними за життя дитини й що наполегливіше намагатимуться заблокувати дію будь-яких негативних наслідків, які виникатимуть, то більше дитина старатиметься продемонструвати відсутність зацікавлення зі свого боку й пасивний опір.
Що частіше мама каже синові чи доньці купатися й перевдягатися, то менше, як здається, дитина цікавиться своєю особистою гігієною.
Що більше мати турбується про те, щоб вилікувати дитину, й пропонує їй різні ліки, то більше остання сприймає її як набридливу зануду.
Що частіше мама наполягає, щоб дитина вчилася й добре закінчила школу, то виразніше відчуває, що та зовсім не прислухається до її порад.
Що частіше мама кричить на сина, намагаючись добитися того, щоби він нарешті почав розсудливо мислити, то більше їй здається, що хлопець зовсім не зважає на здоровий глузд.
* * *
Ця динаміка розвивається невипадково; надмірна активність матері (часто про таку ситуацію кажуть, що “мати думає за дитину”), спрямована на полагодження наслідків усіх помилок дитини, на прийняття на себе зусиль й відповідальности, котрих дитина уникає, на постійний “порятунок” від поразок і невдач. Таким чином мати створює умови, за яких дитина має змогу вести абсолютно безвідповідальне життя, що потім викликає в батьків незадоволення й скарги.
Підліток може довести батьків до повного безсилля, торпедуючи всі їхні спроби змусити його поводитися розсудливо. Щоби самоутвердитися, дитина зводить нездоланний бар’єр, який захищав би її від батьківського впливу. Волею-неволею батьки будуть змушені погодитися з тим, що неможливо “пояснити дитині, що вона помиляється” й спонукати її робити правильні речі аж доти, доки вона сама того не захоче й не прийме такого рішення.
Підліток воліє почуватися вільним і допускати помилки, ніж робити під примусом те, що є правильним.
Якщо помилку дитини батьки переживають згідно з філософією “я не міг її переконати й змусити думати”, не сумніваючись і не розглядаючи у відповідному контексті свого відчуття, що “якщо вона діє таким чином – у цьому винен я”, то це радикально заперечує волю дитини, її здатність розуміти й робити вибір. Такий досвід (характерний для материнських почуттів) дуже вигідний дітям, які таким чином почуваються звільненими від тягаря відповідальности, але водночас дуже обтяжливий, майже нестерпно важкий, як самі вони нерідко зізнаються.
Відмову від позиції батьківської всемогутности дуже точно відображено в такому типово батьківському висловлюванні: “Якщо він не хоче, то нічого не можу з цим вдіяти”. Добитися того, щоб у дитини сформувалися доросліші й відповідальніші поведінкові реакції, батьки можуть, лише пішовши (до розсудливої межі) на ризик. У протилежному випадку дитина не зможе продемонструвати, що є “дорослою”, здатною приймати рішення, відповідальною.
Тільки після того, як батько чи мати по-новому починають ставитися до свого переконання, що вони є незамінними (“без мене все завалиться, без мене не дасть собі ради”), дитина може віднайти в собі почуття відповідальности, навіть у формі елементарного страху за наслідки власних учинків.
Незаперечною правдою є те, що жоден з батьків не може безконечно й цілковито оберігати дитину від болю, поразок чи нещасть у житті.
“Мені здається, що відбулися певні зміни, – зізнається один з батьків, – оскільки тепер я навчився сприймати його як незалежну особу, а не як «свою дитину»; і від цього моменту наші стосунки значно поліпшилися”.
Вплив батька може бути вирішальним, оскільки він врівноважує емоційну активність матері, у результаті чого вона починає переймати методи чоловіка, для яких характерна більша дистанційованість від дитини й котрі залишають більше місця для відповідального ставлення до взаємин з дитиною. Батькові легше перерізати пуповину, оскільки… сам він ніколи її не мав.
Розмежування власної відповідальности та відповідальности дитини як доказ довіри
Певне дистанціювання стосовно тих рішень, які приймає дитина, з погляду жіночої вразливости часто сприймається як форма егоїзму, браку любови й зацікавлення дитиною, як щось наближене до того, що – говорячи розмовною мовою — називають “попустити собі”, особливо коли хтось із роздратованих батьків вигукує: “Якщо не хочеш цього зрозуміти, то роби собі, що хочеш, я тобі вже більше нічого не скажу”. Навіть якщо цей вигук продиктований неприємним хвилевим настроєм, мати, побоюючись, що дитина сприйме таке твердження як справжній емоційний “розрив”, відразу ж стримує свій гнів. Це, однак, насправді не означає, що про дитину більше не турбуватимуться й не дбатимуть: у цих словах міститься лише відмова змінювати її насильно чи будь-якою ціною змушувати уникати помилок.
Очевидним є той факт, що реакції дистанціювання повинні проявитися тоді, коли звичайні способи виховного впливу (порада, заклик, умовляння, зауваження чи покарання) стануть неефективними й коли опір підлітка здасться нездоланним.
Що більше батьки відчуватимуть щирий жаль з приводу того, що дитина ризикує, зазнає кривди, яку сама собі завдає, то виразніше повинні усвідомлювати, що в певний момент слід зупинитися.
Погоджуючись на відмежування власної відповідальности від відповідальности дитини, батьки створюють умови, які дозволяють їм не почуватися винними в можливих хибних учинках сина чи доньки та переживати їхні помилки без гіркоти, не наражаючи на крах власної душевної рівноваги й спокою цілої родини. Витворення такої дистанції насправді є проявом довіри до дитини, до її розсудливости, здатности приймати рішення та робити те, що приноситиме їй добро. Такий підхід є виявом терплячої, інтелігентної любови, яка є глибшою за звичайну й перевищує рівень переконання, що дитина “марнує собі життя, бо не робить того, що я їй кажу”.
Дистанціювання від дитини не позбавляє батьків прикрощів і хвилювань, бо такі дії не є наслідком утрати зацікавлення дитиною. Навпаки, їхній біль унаслідок своєї безкорисливости стає глибшим і автентичнішим. Батьки переживають за дитину, а не за те, яким чином наслідки її вчинків можуть уплинути на їхню самооцінку. Такий біль вільний від будь-яких аспектів самоідентифікації, що дає змогу уникати роздратування й гніву, навіть тоді, коли хвилювання дуже сильне.
Готовність чекати, поки дитина зрозуміє та зміниться, – це вияв дуже великої любови.
Діти не є божищами
Так само й розчарування (у невеликих дозах) допомагають батькам поступово “сконцентрувати” власне життя на меті, якою в кінцевому підсумку є зовсім не діти: “Ми народилися не для дітей, – твердять батьки, які успішно подолали всі фази виховного процесу, – навіть якщо вони є тим найпрекраснішим і найважливішим, що трапилося з нами в житті”.
І справді, діти не можуть бути остаточною метою життя та всеосяжним сенсом усього існування. Поступове дистанціювання, що відбувається паралельно з розвитком дітей, наново підштовхує батьків, за умов більшої зрілости, до духовних пошуків, пов’язаних з їхнім власним призначенням. Знайшовши трансцендентний сенс свого життя, батьки стають спроможними надати дітям “відповідного значення”, не перетворюючи їх на “абсолютний закон”. І навпаки, той, хто втратив свого Бога (якого розуміємо тут як у буквальному сенсі, так і в сенсі найвищого й остаточного закону власного існування), ризикує перетворити своїх дітей на божища.
А божища часто бувають жорстокими.
