За тиждень у Вінниці відбудеться Всеукраїнський Сімейний Конгрес, на який прибудуть чимало гостей. Зокрема, очікується доповідь представників Європейської Федерації Спілок Католицьких Родин (FAFCE). Нам вдалося порозмовляти з Віце-Президентом Федерації, керівником Сімейного Центру у Вільнюсі, психотерапевтом Альгірдасом Петронісом (Algirdas Petronis).
– Розкажіть декілька слів про Вашу організацію?
– Федерація католицьких родин Європи була створена близько 20 років тому і Головною ціллю нашої організації є представляти і захищати інтереси сім’ї у європейських інституціях та сприяти обміну досвідом праці з родинами та подружжями між католицькими сімейними організаціями. Зокрема, організовуємо зустрічі, конференції, висловлюємо свою позицію щодо правових ініціатив та законів у Європі. Наприклад, чи голосувати за них чи ні, якщо вони прямо чи опосередковано торкаються інтересів сім’ї. Окрім групи волонтерів, маємо навіть спеціальне бюро у Брюсселі із секретарем, який займається координацією нашої діяльності. До складу нашої організації входять делегати з майже усіх країн Європи, які мають католицькі спільноти. Ми були б раді, якби представники України теж була присутні у федерації. Ми вже маємо добрі контакти і фактично українці вже частково починають брати участь у роботі Федерації.
– У своєму виступі ви говорили про потребу лобіювання сімейних цінностей організаціями та батьківськими комітетами у Європі. Зокрема про участь у розробці навчальних програм….
– Досить важливо, щоб сімейні організації та батьківські комітети у відносинах з органами влади та освітніми установами виражали свої інтереси. Бо якщо цього бракує, то виникає своєрідний вакуум, коли думка батьків ігнорується. А саме батьки несуть головну відповідальність за виховання дітей. На жаль, часто сім’я не сприймається як діючий суб’єкт з яким треба мати справу і рахуватися з родинними організаціями.
— А як складається справа з гендерною ідеологією на Вашій Батьківщині у Литві?
– Ця тема на порядку дня. Серед литовців присутні люди, які підтримують гендерну ідеологію, є й ті, які відносяться до цього з відкритим скептицизмом. На даний момент справжня дискусія здається є перманентною. Тому для нас у Литві важливо, щоб молоді люди почали думати, а не сприймати одні чи інші лозунги. Намагаємося подавати глибокий аналіз дійсності. Показувати різницю між чоловіком та жінкою і розуміння людської природи. Адже гендерна ідеологія вказує, що ніби то людина не має цієї природної складової. Нібито особа – це чистий лист, з якого можна потім все створити. Але це суперечить науковим дослідженням, зокрема антропології, яка завжди показує два компоненти виховання людини: природу і суспільство. Звичайно, що різні вчені можуть змішувати акценти як в одну, так і в іншу сторону. Проте помилкою було б вказувати на один лише вплив суспільства, а не вказувати на природній компонент, ким конкретно людина народилася. Це має бути фундаментом для обговорення і з цього можна вже ставити серйозні питання та проводити наукові дослідження. Думаю, що це буде темою для дискусії на багато років уперед.
– А як говорити про сімейні цінності у секуляризованих країнах Європи, які лише з назви є християнськими, а насправді давно вже належать до пострелігійних?
– Нам доводиться навчатися розмовляти на секуляризованій мові та використовувати аргументи світського суспільства. Важливо, щоб церковні або громадські організації, які асоціюють себе як християнські, визначилися з власною стратегією: чи вони хочуть вести публічний спосіб діяльності чи прагнуть бути професійною сімейною організацією. Адже нормально, коли активісти використовують свою риторику та специфічний метод діяльності. Натомість, ми маємо групу професіоналів, які більш-менш володіють мовою секуляризованого оточення або науковими аргументами. Вважаю, що нам варто вчитися говорити про сімейні цінності людям, які мають секуляризовану ментальність, а не лише звинувачувати їх у цьому. Наприклад, я працюю у католицькому Центрі сімї у Вільнюсі і ми розпочали програму для жінок, які з маленькими дітьми знаходяться вдома. Проводимо цикл зустрічей і там є питання про емоційну складову, самотність, їхні обов’язки. І лише невеликий відсоток стосується питань віри. Але таким чином ми відповідаємо на потребу людей, які хоча і мають секуляризоване мислення, але відчувають духовні потреби. І це є нагода залучити їх потім до участі у житті Церкви. Тому не розпочинаємо відразу з питань віри чи релігії, але спочатку навчаємо людей спрявлятися з їхніми проблемами та допомагаємо порадити з їхнім життям.
