Одного разу, я прочитала цитату, яка мене вразила. Не пам’ятаю дослівно, але загальний сенс був такий: «По людині дуже помітно, чи долюблена вона батьками протилежної статі. Те захоплення, яке дівчинка читає в очах батька, закладає її самооцінку, і вона розуміє, що прийшла в це життя як подарунок. Його захоплення робить її сильною і невразливою».
Я ніколи не усвідомлювала, а в той день розгледіла в собі дуже чітко: це тато вселив в мене базову довіру до світу. Мені завжди здавалося, що зовсім неважливо, любить мене хтось чи ні, адже я і так люблена найголовнішою людиною на землі. Його любов допомагає мені випливати на поверхню, дихати, продовжувати жити в самих різних і складних ситуаціях.
Тільки через багато років я задумалася, яким чином тато навчив мене відчуттю, що я – «подарунок», адже я не була розбещена батьківською ніжністю. Прийняттям, довірою, повагою – так, але не тактильним проявом любові. Та й захоплення в його очах не пам’ятаю, пам’ятаю тільки свою впевненість в тому, що люблена. Звідки ця впевненість виникла, я не знала, поки мені не знадобилося терміново знайти щось в книжковій шафі. На верхній полиці лежав мій пошарпаний, дитячий альбом, незаслужено забутий років сто тому. Відкриваю, а там під кожною фотографією – вірші або потішки, присвячені мені чоловіком, чиї обійми я пізнала першими. Папа, напевно, був такий молодий, що навіть не підозрював, яким луною вони відгукнуться в мені, дорослій. До сих пір відчуваю себе на його колінах.
Мабуть, батьківство незаслужено знаходиться в тіні материнства. Заколисуючи дочку, тато тримає на руках чиюсь майбутню маму. Її досвід першої любові не повинен бути нещасним …
