“…І спізнаєте правду, і правда визволить вас” (Йн 8, 32).
А власне, що таке правда і про яке визволення йдеться?
Грецькою мовою правда це aletheia, що означає “відкрити” або ж “нічого не приховувати” [1]. Вже саме значення слова підказує, що правду можливо осягнути, що вона завжди відкрита і доступна для кожного, хто її шукатиме. Натомість гебрайською правда то emeth, що значить “постійність”, “незмінність”, “точність” [4]. Таке визначення вказує на непроминальну цінність правди, котра є чимось, чому можна довіряти, в чому можна бути цілковито впевненим.
Святий Папа Йоан Павло ІІ в енцикліках “Veritatis splendor” та “Fides et ratio” дає вичерпні відповіді на питання правди і свободи, вказує на їх нерозривний зв’язок і застерігає перед можливими небезпеками, які зводять на манівці людські пошуки.
Людина невпинно шукає правду (істину!), навіть якщо не усвідомлює цього. Ці пошуки мають багато виразів — від численних питань про сенс речей і власне існування до якоїсь просто інтуїтивної здатності вловлювати універсальні принципи життя (пор. FR, 1). Тож видається малоймовірним — або й узагалі неможливим, — щоб пошуки правди, так глибоко вкорінені в людському серці, були цілком позбавлені мети і сенсу. І справді, хіба могла б людина шукати щось, про що вона нічого не знає і що вважає цілковито недосяжним? Але варто придивитися до щоденного життя — і побачимо, що кожен із нас ставить перед собою певні фундаментальні питання і водночас має в серці принаймні приблизні відповіді на них. Що цікаво, ці відповіді істотно не відрізняються від тих, до яких дійшли чимало інших людей (пор. FR, 29). Ці знання наче є “імпліцитними”, завдяки чому кожна людина має відчуття, що їй відомі ці відповіді, хоча б лише у вигляді загальному та неусвідомленому (пор. FR, 4).
Ба більше, розум людини за своєю природою спрямований до істини і наділений усіма засобами для її досягнення (пор. FR, 49). Проте серед різноманітності течій, поглядів і звичайних людських суджень як знайти те, що істинне, а отже, універсальне і абсолютне, не обмежене рамками часу й культури, щось, що можна пізнати в історії, але водночас щось, що історію переростає (пор. FR, 95)? Видається, що сьогодні людство, як ніколи досі, з великою недовірою ставиться до тверджень універсального й абсолютного характеру, доходячи навіть до переконання, що істина є наслідком домовленості, а не визнання розумом об’єктивної реальності (пор. FR, 56). Проте очевидно, що істина може бути лише одна (пор. FR, 79), і то “сам Бог прищепив людському серцю прагнення до пізнання істини, остаточною метою якого є пізнання Його самого, щоб людина, пізнаючи й люблячи Його, могла осягнути повноту істини про себе”, – читаємо на самому початку “Fides et ratio”.
Переконання, що саме Об’явлення вносить у нашу історію певну універсальну і досконалу істину (пор. FR, 14), і саме це Об’явлення, яке ми знаходимо в Ісусі з Назарету, дає змогу кожному відкрити таємницю власного життя (пор. FR, 15), Церква здобула не на шляху власних самостійних роздумів, а отримала з Божого слова, прийнятого з вірою (пор. 1 Сол 2, 13). Саме Церкві було довірене послання, яке походить від самого Бога (пор. 2 Кор 4, 1-2), адже “сподобалось Богові, в Своїй доброті й мудрості, об’явити Себе Самого й подати до відома таїнство Своєї волі (пор. Еф. 1, 9), яким люди через Христа, Слово, що стало тілом, у Святому Духові мають доступ до Отця і стають учасниками Божої природи” [3] і Бог, Який дозволяє Себе пізнавати, авторитетом Своєї абсолютної трансцендентності засвідчує достовірність об’явлених Ним істин (пор. FR, 13). Бог перший виходить назустріч людині з цілковито безкорисливою ініціативою, дозволяючи пізнати Себе як джерело Любові, а пізнання Бога людиною надає повноти будь-якому іншому істинному знанню про сенс її власного існування (пор. FR, 7), та навіть більше — пізнання Бога і є метою існування людини (пор. Йн 17, 3).
ІІ Ватиканський собор навчає, що “Богові, Який Себе об’явив, треба віддати “послух віри”” [4]. При цьому цей послух ні в чому не порушує автономії і свободи людини, навпаки — зв’язок між свободою та істиною досягає тут своєї вершини, завдяки чому ми можемо вповні зрозуміти значення слів Христа: “І спізнаєте правду, і правда визволить вас” (Йн 8, 32) (пор. FR, 15).
Через віру людина виражає свою згоду прийняти це Боже свідчення. Це означає, що вона цілком і повністю визнає за істинність усе, що було їй об’явлене, оскільки сам Бог є для неї гарантом істинності. Саме тому акт ввірення Богові Церква завжди розуміла як момент фундаментального вибору, який охоплює особу цілковито і в якому найповніше реалізується її особиста свобода. Отож свобода є не тільки складовою віри — вона є її неодмінною умовою. Ба більше: саме віра дозволяє кожному якнайповніше виразити свою свободу. Інакше кажучи, свобода не реалізується у виборі, що спрямований проти Бога. Бо як можна визнати справжнім виявом свободи відмову особи прийняти те, що робить можливою її самореалізацію (пор. FR, 13)?
Здавалося б, усе просто: прийняття Божого Об’явлення, виявлення послуху віри ведуть до осягнення людиною повноти власної свободи, відкриття найглибшого сенсу та мети свого існування і, врешті, — до щастя. Та, як виявляється, цей послух не завжди є легким. Внаслідок первородного гріха, сліпої пихи, яка зродила у наших прабатьків помилкове переконання, що вони можуть бути самостійні і незалежні, людина постійно підлягає спокусі відвернути свій погляд від живого і правдивого Бога, змінюючи „Божу Правду на неправду” (пор. Рим 1, 25); таким чином — через відвернення від Того, Хто є джерелом і першопочатком істини — затьмарюється людська здатність пізнання істини і послаблюється воля підпорядкувати себе їй, тож людина починає шукати ілюзорної свободи поза самою правдою. Отже, моральне зло — найтрагічніша форма зла — є раною, завданою самою людиною, яка невпорядковано виражає свою свободу (пор. FR, 22; VS 1).
Проте — навіть попри рану, завдану первородним гріхом, — людина не може заперечити, що в глибинах її моральної свідомості (інакше кажучи, совісті) живе певний закон, який вона не дала собі сама, але якого повинна слухатися (пор. VS 54).
Інша річ, що сумління може помилятися, як через непоборне незнання, так і через те, що людина не намагається пізнавати правду і добро, і тоді сумління сліпне, усе більше схиляючись до гріха (пор. VS 62). Також сучасні суспільні, економічні, політичні і наукові виклики спричиняються до того, що сумління людини втрачає орієнтири (пор. FR, 98).
І тоді на зміну ідеї універсальної правди, яку може пізнати людський розум, приходить ідея індивідуального сумління, відповідно до якої кожен має свою власну правду, яка може відрізнятися від правди інших. І вже індивідуальному сумлінню надається привілей незалежного визначення критеріїв добра і зла, відповідно до яких відбувається формування поведінки. Тоді індивідуальне сумління набирає статусу найвищої інстанції в моральних судженнях, яка категорично й непомильно вирішує, що є добре, а що зле (пор. VS 32). Людина наче сумнівається в Божій мудрості, а відтак в тому, що існують універсальні норми моралі, абсолютна правда, яка зобов’язує в усіх без винятку ситуаціях, незалежно від історичного часу і культури.
Саме це і є релятивізм — позиція, яка виходить із того, що усі можливі моральні норми та критерії оцінки цілком відносні й рівноцінні, оскільки не існує абсолютної системи моральних норм чи абсолютного критерію. Згідно з цим підходом, не існує ніякого абсолютного, універсального добра і зла, існують лише відносні та локальні, в рамках конкретних суспільств та історичних періодів, системи моралі. Усі вони нічим не кращі й не гірші одна за одну, оскільки не існує критерію, за допомогою якого їх можна було б оцінювати, адже усі критерії самі є релятивними [5].
Проте вже саме твердження про те, що “правда відносна”, є внутрішньо суперечливим, навіть абсурдним. Адже якщо це твердження беззаперечно правдиве, то значить, що беззаперечна (абсолютна) правда все ж існує, а отже, твердження заперечує те, що саме проголошує [6].
Якщо ж відібрати у людини істину, то будь-які спроби її визволення стануть цілковито нереальними, оскільки істина і свобода або існують разом, або теж разом марно гинуть (пор. FR, 90). От і виходить, що людина втрачає те, що боїться втратити найбільше, — власну свободу. Цей страх сягає початків людства: ще в Едемському саду за спонукою сатани, який є “брехуном і батьком лжі” (Йн 8, 44), людина повірила в те, що послух Божому закону обмежує її свободу (“Чи справді Господь Бог велів вам не їсти ні з якого дерева, що в саді?” (Бут 3, 1)). Божий закон, натомість, не звужує, а тим більше, не усуває людської свободи – він радше захищає свободу та сприяє її розвиткові (пор. VS 35). Св. Апостол Павло в Посланні до галатів, говорячи про покликання до свободи, розрізняє тих, для кого свобода стає приводом до “тілесності”, і тих, котрі “ходять Духом” (пор. Гал 5, 13-25). Перші вбачають в Божому законі ярмо, дійсне заперечення або принаймні обмеження своєї свободи. Для тих же, якими керує любов, хто „ходить Духом”, хто прагне служити іншим, Божий закон є основним і необхідним шляхом дієвого вияву любові, яку вони свобідно вибирають і практикують. До того ж, ті, котрі “ходять Духом”, відчувають внутрішню нагальність – справжню „необхідність”, а не лише примус – не зупинятися на мінімальних вимогах закону, а жити в його повноті. Саме тому не можна заперечувати зв’язку між моральним добром і сповненням власного призначення (пор. VS 18). Незважаючи на це, науку Церкви, яка виявляє твердість у захисті універсальної і постійної чинності Божих законів, часто розглядають як знак нетолерантної непохитності. В дійсності правдиве розуміння і щире співчуття до людини мусять означати любов до неї, її правдивого добра та автентичної свободи (чого, зрештою, і прагне Церква), а тому не можуть полягати в приховуванні або послабленні моральної правди (пор. VS 95).
Можна запитати, чи вимоги правди — не зависокі. Аж ніяк — у спасительному Хресті Ісуса, у дарі Святого Духа, у Тайнах, які випливають із проколеного боку Відкупителя (пор. Йн. 19, 34), віруючі завжди знаходять благодать і силу дотримування Божого закону, навіть посеред найважчих труднощів. Якщо ж людина віддаляється від правди і впадає в гріх, вона завжди може отримати прощення і втішатися присутністю Святого Духа (пор. VS 103). У цьому контексті відкривається відповідний простір для Божого милосердя щодо грішної людини, яка навертається, а також для розуміння людської слабкості. Таке розуміння в жодному разі не означає деформації або фальсифікації міри добра і зла з метою достосовування їх до певних обставин. Це цілковито людська річ для грішника визнати свою неміч і просити милосердя за гріхи, але неприйнятною є позиція того, хто свою слабкість перетворює на критерій правди про добро, почуваючи себе самовиправданим, не визнаючи потреби звернутися до Бога та Його милосердя (пор. VS 104).
Сила людини в тому, щоб визнати свою слабкість, залежність від Божої мудрості. Св. апостол Павло хвалиться своєю неміччю і з радістю проголошує: “Коли я немічний, тоді я міцний” (Кор 12, 10). Натомість різні системи прищепили людині хибне переконання, що вона сама собі абсолютний господар, що вона може сама визначати свою долю й майбутнє, покладаючись тільки на себе та на свої власні сили. Так ніколи не реалізується велич людини. Це стане можливим лише тоді, коли людина постановить собі спертися на істині, збудувати свій дім під покровом Мудрості і в ньому жити. Тільки під небом істини людина може вповні зрозуміти сенс своєї свободи та своє покликання любити й пізнавати Бога, і в здійсненні цього покликання вона в усій повноті знайде саму себе (пор. FR, 107).
Скорочення
Veritatis splendor – VS
Fides et ratio – FR
Джерела
Йоан Павло ІІ. Енцикліка “Veritatis splendor”.
Йоан Павло ІІ. Енцикліка “Fides et ratio”.
а також:
1. https://www.definitions.net/definition/aletheia
2. https://www.definitions.net/definition/emeth
3. II Ватиканський Собор. Догматична Конституція про Боже Об’явлення “Dei Verbum”, 2.
4. Там же, 5.
5. Релятивізм моральний, Тофтул М. Г. Сучасний словник з етики. – Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2014. – 416с.
6. http://www.ptta.pl/pef/pdf/r/relatywizm.pdf
