Вже саме слово документи змушує насторожитись, прибрати серйозного виду і змобілізуватись, бо ж відомо: де документи – там проблеми, тяганина і майже безкінечна бюрократія. А ще документи пишуться дрібними літерами (і що ті літери дрібніші, то більше слід остерігатися), мають купу специфічних термінів та малозрозумілих слів і ховаються в них незліченні “підводні камені”, які — якщо ви не фахівець у певних питаннях — оминути годі.
І Церква також має свої документи — конституції, енцикліки, адгортації, апостольські листи… Здавалося б, та сама бюрократія, тільки церковна. Та чи та сама? І чи взагалі — бюрократія?
Мене – як конвертитку в католицизм з добрий десяток років тому – цікавило, як будувати свою віру не на емоціях, де знайти розумний і міцний фундамент, на якому цю віру можна оперти. Інтуїція спонукала звернутись саме до документів Церкви. Це щось схоже на те, якби хтось хотів довідатись про устрій певної держави і засад її функціонування, то напевно б шукав інформації в конституції, а не в кулінарній книзі з рецептами національних страв! (Хоч і та, остання, безперечно, дуже важлива).
Отже, чому документи Церкви не такі страшні, як більшість нам знайомих документів?
І перше, що спадає на думку, це те, що вони гарні! Так, саме гарні! Відкрийте будь-який — і побачите: це поезія. Пісня! Немає в них і натяку на холодну офіційність ділового стилю. Для мене, свого часу, це справді було відкриттям. Вже потім помітила, що, попри свою красу, документи Церкви не позбавлені рішучості і однозначності в проголошенні Правди, вони “проповідують, наполягають, картають, погрожують і напоумлюють” (пор. 2 Тим 4, 2), але не втрачають своєї поетичності і якоїсь просто пісенної витонченості та мовної вишуканості. Особливо важливим це здається в наш час, коли мова спілкування стає все простішою, якщо не сказати убогішою, почуття заміняють смайлики, комунікація спрощується і сплощується…. А найгірше те, що ми, здається, вже звикаємо до цього примітивізму і починаємо мислити (а, отже, й жити?) його категоріями. Відтак, документи Церкви можуть не лише значно розширити богословський словниковий запас, а й підвищити загальний рівень мовної культури того, хто їх читатиме.
Але естетичне і лінгвістичне задоволення це далеко не все, що можна почерпнути з такого читання. Власне, на цьому, першому пункті, не варто довго затримуватись. Те, до чого взиває Бог, це “виплисти на глибінь” (пор. Лк 5,4), де пригода лише починається.
Саме документи Церкви допоможуть знайти відповіді на важливі і найважливіші питання. Ким є Бог? Хто така людина? Яке місце християнина в сучасному світі? Що таке любов? Яким повинно бути християнське подружжя? Як молитися? Що робити, щоб бути щасливим вже тут, на землі, і осягнути життя вічне?.. Документи Церкви навчать, як варто ставитись до різних подій і явищ. Будуть орієнтиром, дороговказом, “світлом на стежці” (пор. Пс 109, 105), допоможуть сформувати згідні з Євангелієм внутрішні постави, мислення і особисту християнську — і навіть суспільно-політичну — позицію, бо ж Церква навчає не лише принципам моралі, а й дає оцінку явищам суспільного порядку і взагалі будь-яким людським вчинкам (див. ККЦ 2032), а тому у її навчанні кожен може знайти відповідне світло і керівництво у власних пошуках, сумнівах, смутках і радостях, адже радість і надія, смуток і тривога сучасних людей є радістю і надією, смутком і тривогою самої Церкви (пор. GS, 1).
Не менш важливим аспектом є також інтелектуальний розвиток, адже релігійні звичаї, обряди, традиції, безперечно, важливі, але не достатні для того, щоб зробити когось насправді зрілим християнином, бо, як навчав святий Папа Йоан Павло ІІ, віра, позбавлена підтримки розуму, схильна більше зосереджуватися на почуттях і переживаннях, і врешті може опуститися до рівня міфів або забобонів (пор. FR 48). Якщо вже було згадано ім’я видатного Папи, то тут спадає на думку один парадокс: нерідко буває, що хтось захоплюється особою котрогось Папи (наприклад, відкритістю і простотою Франциска), пишається тим, що є його співвітчизником (наприклад, Папи Йоана Павла ІІ), притому ніколи не читавши жодної з його енциклік, а, по суті, не слухаючи і не знаючи того, що цей Папа говорить і чого навчає!
Цікаво те, що документи Церкви адресуються не лише єпископам, священникам, монахам і монахиням, а й усім вірним!
Звичайно, є такі, в яких Церква звертається до конкретних груп осіб (наприклад, до подружжів або богопосвячених), але не бракує і таких, які Церква скеровує до усього народу Божого! То чому б не поцікавитися, що Церква говорить особисто мені? Чого хоче навчити? Від чого застерегти? Яку дорогу вказати?
А ще документи Церкви, здається, краще, ніж будь-яка інша лектура, вчать духовного життя, допомагають пізнавати Бога. Ба більше, це глибоко містичні твори! Ризикну сказати, навіть більш містичні, ніж твори найвизначніших святих Католицької Церкви. Тож перш ніж поринути в “Темну ніч” святого Йоана від Хреста чи об’явлення якоїсь відомої містички, можна сміливо сягнути, скажімо, по документи Другого Ватиканського собору!
Звичайно, трапляється й таке, що з документами Церкви можна не погодитись, власне суб’єктивне мислення може видаватися переконливішим, а особисті погляди ближчими. І тут потрібно пам’ятати, що Церквою безпомилково керує Святий Дух, і — просити Його про покору і світло для себе. Зрештою, наука Христа не є для власного тлумачення, і саме Церкві — і лише їй — належить інтерпретувати Святе Письмо і Традицію.
Скорочення:
ККЦ – Катехизм Католицької Церкви
FR – Йоан Павло ІІ. Енцикліка “Fides et ratio”.
