Сьогодні День захисту дітей. Буде багато картинок й статей про “права” й “захист”… Часто вирваних з контексту…
Дітей треба захищати від права постійно вимагати нових прав. Бо де більшає прав, там зростає кількість обов’язків. Мати право й не нести жодної відповідальності – це як їхати на одному колесі двоколісного велосипеда. Недовго, незручно, некомфортно, іноді – небезпечно чи травматично. Ось тобі право, але й ось новий обов’язок, нова відповідальність! Право на щастя, наприклад, нероздільне з обов’язком не руйнувати щастя інших людей.
Дітей треба захищати від уседозволеності. Бо вони вимагають обмежень, вимог, меж. Вимагають розмітки й дорожніх знаків на шляху свого дитинства. Так безпечніше, зрозуміло й з відчуттям турботи до себе й інших. Діти, батьки яким дозволяють абсолютно усе, скаржаться психологу: «Вони не люблять мене. Іншим дітям інші батьки забороняють це. А мені можна… Їм “забити” на мене». Такі наче нелогічні репліки містять в собі нестримне прагнення дітей відчувати біля себе батьків-опору, батьків-зрілість, батьків-мудрість. Батьків, які забороняють, тому що люблять. А не батьків, які міняються з дітьми ролями… і бояться їх…
Дітей треба захищати від віри в те, що потреби – це ключ до щастя. Бо важливість розуміння, усвідомлення, знання своїх потреб – це не те саме, що й необхідність негайної їх реалізації. Кожна потреба має пройти крізь фільтр цінностей. В іншому випадку маємо всі шанси спрямувати дитину стежками гордині й егоцентризму. Я знаю таких дітей, які виросли на негайному задоволенні всіх своїх потреб. З ними непросто іншим людям. І їм непросто з іншими. Але ж батьки хотіли їм щастя?
Дітей треба захищати від ненависті мами до тата. Чи нелюбові тата до мами. І від гнівних реплік «увесь в свого татуся». Бо вже добре знаємо відому фразу про те, що найбільше, що може зробити мама для своїх дітей – любити їхнього тата; найбільше, що може зробити тато для своїх дітей – любити їхню маму. Навіть якщо із різних причин тато й мама не разом, вони залишаються для дитини назавжди єдиним грунтом. Із якого вона виросла й росте. Як нам житиметься, коли нам постійно пригадуватимуть, що частина грунту, в якому зростаємо – це зло чи «вибач, помилився, розлюбив»?
Дітей треба захищати від сліпої віри ідеям сучасного світу. Бо серед тих ідей є як добрі, так і руйнівні. І якщо ми розводимо руками й кажемо: «Ну що ж ти йому скажеш, якщо світ зараз такий?», то перевіряймо, чи не виставляємо троянду на мороз. Захищати дитину від неморальних ідеологій – прямий обов’язок зрілих дорослих, а не питання вибору дитини. Чи, може, право вибирати «запхати пальці в розетку, чи ні» ми теж їй надамо з раннього дитинства?
Дітей треба захищати від наших щоденних нарікань, роздратувань, обростання речами. Від тотального вірусу невдячності, який також є серйозною пандемією. Від пропозиції, що формує попит. Слова «купити», «треба», «таке, як у рекламі», «ще такого не маю», «дай», «хочу!» сучасні діти чують значно частіше, аніж «дякую», «радію», «маю», «приймаю», «не потребую більшого», «чим можу тобі допомогти?». Насправді, відпочинок і радість для них – не завжди торговий центр, ігрова кімната, курорт з басейном і уся колекція чогось, чого ще не мають інші. І тисячна іграшка, якою намагаємося «розфарбувати» їхнє невдоволене обличчя – також не завжди добре підібрана нами «фарба». По калюжах в гумовцях і спільний пиріг, випечений двома щасливими людьми, з носами у борошні – те, що вони таки цінують більше, ніж… Ну, ви зрозуміли…
Дітей треба захищати від “зависання” дорослих у гаджетах. Ми справді віримо в те, що діти відкладуть смартфони тоді, коли бачать, як ми самі їх тримаємо в руках з ранку до ночі? Якщо нам у віртуальному світі цікавіше, ніж в цьому, то чому ж дітям не має бути там теж цікаво? І, якщо ми самі вмикаємо їм мультфім для того, аби вони жували корисну броколі, то на яку їхню любов сподіваємося? До броколі? Чи до мультфільмів? І ще. Вони не розповідатимуть своїх найсокровенніших таємниць батькам, у кишені яких невимкнений телефон. По якому, якщо задзвонить, батьки почнуть говорити. Навіть якщо дзвінок є важливішим за розмову з дитиною… Чи той дзвінок все таки важливіший завжди?
Дітей треба захищати від нашого відчуття провини. Постійно відчувати провину і казати: «Я погана мама, поганий тато, не справляюся, нічого вже не вдієш, це інше покоління, я безсилий…» – це як намагатися випити води з порожньої склянки. Безрезультатно, сухо, невтішно. І тільки відповідальність здатна наповнити цю склянку. Й допомогти втамувати спрагу усій сім’ї. Відповідальність, яку ми, таки випивши, скажемо: «Отож, що можу зробити, аби це виправити, змінити, переналаштувати «навігатор»?…». З відповідальністю ніколи не порожньо й не спрагло. Кожен найменший крок у мудрому й зрілому вихованні розпочинається з нашого рішення, вибору, любові до дітей. Дітей, яких справді треба захищати, оберігати й ростити щасливими. Аби відчувати, як нам пощасливило з ними. Аби відчувати, як їм пощастило з нами…
З Днем захисту дітей! Так важливо вкладати у це свято правильний зміст і значення… Не вириваючи з контексту слів «право», «права» й «захист».
З особистої сторінки Наталії Сиротич на Фейсбуці
