Вітчизняний філософ Андрій Баумейстер якось запропонував уявити картину дебатів між ісламськими богословами з Європи та християнськими – з Африки. Така пропозиція, навіть якщо хтось сприйме її за жарт, описує досить вірогідний сценарій майбутнього. Одначе, говорячи про майбутнє християнської релігії у Європі, у першу чергу варто брати до уваги християнство саме по собі, а не в його стосунку до ісламу як сили, спроможної його витіснити.
Сьогодні неозброєним оком помітне виродження європейського християнства, його вихолощення і мімікрія під дійсність, породжену процесом дехристиянізації.
«Єпископиня»-лесбійка Єва Бруне, яка наказала зняти з храму хрести, аби створити більш комфортні умови для неєвропейських мігрантів, – образ, який достатньою мірою виражає не лише характер сучасного лютеранства, але й загальні, понадконфесійні тенденції європейського християнства.
Безперечно, можна проводити диференціацію за конфесійним принципом. Якщо протестантські спільноти вже не дивують радикальним відходом від моральної ортодоксії, то в Католицькій Церкві проблеми подібного характеру лиш починають виражатися на серйозному інституційному рівні. Певну стійкість відносно руйнівних тенденцій демонструють некатолицькі православні Церкви. Як довго вони демонструватимуть цю стійкість – залишається під знаком питання. Тим не менше, попри всі ці відмінності, загальний вектор більше, ніж помітний.
Європейське християнство стало на шлях трансформації в апокаліптичного «неправдивого пророка», який «звів тих, хто знамено Звіря прийняв і поклонився образу його» (Од. 19:20).
Вектор методичного перетворення християнства у своєрідне «антихристиянство» чудово простежується у сучасному житті Католицької Церкви: якщо мури церковного Магістеріуму ще так-сяк захищають моральну ортодоксію (хоч на ці мури невтомно здійснюють атаки самі ж католицькі ієрархи), то у світсько-політичній площині Католицька Церква у Європі мімікрувала під сучасну версію лібералізму і часто виступає союзником політсил відповідного спрямування (чого лише варте ставлення щодо мігрантів).
У своєму намаганні підлаштуватися під сучасну культуру Католицька Церква не лише прийняла, але й перейняла принципи 1789 та 1968 років. Сьогодні Церква не стільки механічно об’єднує власне вчення зі світськими нормами, скільки здійснює парадигмальне перепрограмування: внутрішнім стержнем і мотором її існування стають ідеї та мотиви, запозичені з динамічної програми Просвітництва у її лібералістичній та марксистській версіях: егалітаризм, культ свободи, емансипація пригнічених груп тощо. Зрештою, до числа позицій сучасної Католицької Церкви як соціального інституту можна віднести своєрідне «антиєвропейство», у дечому лише подібне, а в дечому й ідентичне ідеям, які запанували серед західних лівих у другій пол. XX ст.
Виродженню християнства неабияк сприяють спокуси творення постсекулярного простору, у якому релігія вже не мусить відчувати на собі секуляристського тиску, але водночас має пристосуватися до породжених секуляризацією реалій.
Християнству може бути дарована свобода, але тільки тоді, коли воно змінюватиметься у бік додаткового ідеологічного обґрунтування наявної політичної системи, буде речником «толерантності», «прав людини», «боротьби з дискримінацією», тобто, як було сказано, ставатиме «неправдивим пророком» на службі «Звірю».
Якщо говорити про Центрально-Східну Європу, то ситуація у ній є не настільки песимістичною як у Західній. Мова йде не лише про базові соціологічні показники релігійності населення (регулярність відвідування богослужінь та інтенсивність «позахрамової» релігійної практики, катехизованість, вплив релігійно обґрунтованих норм на сексуальну поведінку тощо), але й про здатність християнських засад проектуватися в область політичного життя.
Вже сьогодні антисекуляризм продемонстрував здатність бути серйозним чинником політичного життя в макрорегіоні: як у рамках внутрішньодержавної політичної боротьби, так і в форматі позиціювання власних країн чи всього макрорегіону відносно Заходу.
Одначе якою буде ситуація в майбутньому? Ірландія також вважалася релігійним бастіоном Європи, але за короткий проміжок часу зазнала радикальних змін. Чи не повторять її долю країни Центрально-Східної Європи?
Питання майбутнього європейського християнства належить до тих, які не передбачають розв’язання у формі аналітичного прогнозу.
Передумовою християнського відродження країн, які нині стали постхристиянськими, є індивідуальна святість – на такому становищі стояли і продовжують стояти ряд мислителів та церковних діячів, від теоретика «Контрреволюції» Плініо Кареи ді Олівейри до сучасних ієрархів штибу Гергарда Мюллера та Робера Сари.
Безперечно, навіть в умовах надзвичайної міри секуляризованості суспільства чи внутрішньої виродженості християнства можуть існувати не лише поодинокі люди, що живуть повнотою християнського життя, але й цілі групи, і під певним кутом зору ці люди та групи можуть розглядатися як носії потенціалу християнського відродження.
Згаданий кардинал Сара, до прикладу, змальовуючи у спілкуванні з журналістом катастрофічне становище Західної цивілізації, зробив обнадійливу заяву : «Але я хотів би зазначити, що для оновлення все готове. Я бачу сім’ї, монастирі та парафії, схожі на оази посеред пустелі. Саме з цих оазисів віри, літургії, краси та тиші Захід відродиться».
«Я впевнений, що саме святі змінюють історію. Структури слідують згодом», – додав Сара у тому ж інтерв’ю.
Проте теоретична конструкція «від особистої святості та творення ортодоксальних громад – до релігійного відродження на рівні структур» не є такою, на основі якої можна робити впевнені прогнози майбутнього. Містична сила особистої святості і складені на вівтар віри жертви (аж до мучеництва) не є категоріями, релевантними зі «світсько-позитивістської» точки зору прогнозування майбутнього. Водночас із суто християнської точки зору Бог не зобов’язаний «відплачувати» за святість земними перемогами.
Можливість християнського відродження принаймні в окремих європейських країнах справді існує. Як і існує ймовірність того, що вся Європа або її більша частина стануть територією, на якій християнству доведеться бути релігією переслідуваної меншини.
* Фрагмент книги «Європейські хроніки»
філософ, політичний оглядач, публіцист. Кандидат філософських наук. Автор книг «Апостольство меча. Християнство і застосування сили» (2017, 2020), «Міжмор’я: майже втрачений шанс» (2019), «Європейські хроніки» (2020).
