Про це говорить професор італійської літератури в університеті Калабрії Нуччо Ордіне в відеозверненні, розміщеному 18 травня на сайті іспанського видання El Pais, пише Граніт Науки.
Стривожений насадженням дистанційного навчання, Ордіне стверджує, що воно – дешевий замінник справжньої освіти, не здатний втамувати спрагу до знань, долучити до культури.
Нуччо Ордіне – італійський філософ, письменник, найбільший фахівець з італійського Відродження, зокрема, з біографії і творчості Джордано Бруно. Світову популярність Ордіне принесла робота «Кордон тіні. Література, філософія і живопис у Джордано Бруно» (2003), вона перекладена і на російську мову. Ордіне народився в Калабрії в 1958 році. Викладає італійську літературу в університеті Калабрії (Ренде). Запрошений професор університетів Франції, Великобританії, Німеччини, США.
Текст звернення Ордіне з деякими скороченнями
Хочу передати вам своє занепокоєння. Ті хвалебні пісні віртуального навчання та дистанційної освіти, які звучать в останні тижні, викликають в мене відчуття жаху. Мені здається, дистанційна освіта – це троянський кінь, який, користуючись пандемією, хоче прорватися через останні бастіони нашого приватного життя і освіти. Звичайно, мова не йде про надзвичайні ситуації. Зараз доводиться пристосовуватися до віртуального навчання, щоб врятувати навчальний рік.
Мене турбують ті, хто вважає, що коронавірус – це можливість зробити такий довгоочікуваний стрибок вперед. Вони стверджують, що ми вже не зможемо повернутися до традиційної освіти, що найбільше, на що можна сподіватися – це гібридне викладання: якісь заняття будуть очними, якісь – дистанційними.
Контакт з учнями в аудиторії – це єдине, що дає справжній сенс освіти і навіть самого життя вчителя
Поки ентузіазм прихильників дидактики майбутнього хвилями біжить вперед, мені незручно жити в світі, який став невпізнанним. Серед стількох невизначеностей я впевнений лише в одному: контакт з учнями в аудиторії – це єдине, що дає справжній сенс освіти і навіть самого життя вчителя. Я викладаю 30 років, але не можу уявити собі проведення занять, іспитів або контрольних через холодний екран. Тому мене жахливо обтяжують думки про те, що восени, можливо, доведеться відновлювати курс з використанням цифрового навчання.
Як викладати без ритуалів, які десятиліттями становили життя і радість моєї справи? Як я зможу прочитати класичний текст, не дивлячись у очі своїм студентам, не маючи можливості побачити на їхніх обличчях вираз несхвалення або співпереживання? Без учнів і вчителів школи та університети стануть просторами, позбавленими дихання життя! Ніяка цифрова платформа – я повинен це підкреслити – ніяка цифрова платформа не може змінити життя студента. Тільки хороший учитель зможе це зробити!
Студентів вже не просять вчитися, щоб стати кращими, щоб перетворити знання в інструмент свободи, критики і громадянської відповідальності. Ні, від молоді вимагають отримати спеціальність і заробляти гроші. Втрачено ідею школи і університету як спільноти, що формує майбутніх громадян, які зможуть працювати в своїй професії з твердими етичними принципами і глибоким почуттям людської солідарності і загального блага. Ми забуваємо, що без життя спільноти, без ритуалів, за якими проходять зустрічі студентів і викладачів в аудиторіях, не може бути ні справжньої передачі знань, ні виховання.
За постійною онлайн-комунікацією криється нова форма жахливої самотності
Студенти – це не резервуари, які потрібно заповнити поняттями. Це людські істоти, які, як і викладачі, потребують діалогу, спілкування, життєвого досвіду спільного навчання. У ці місяці карантину ми, як ніколи, усвідомлюємо, що стосунки між людьми – не віртуальні, а реальні – все більше перетворюються на предмет розкоші. Як передбачив Антуан де Сент-Екзюпері: «Єдина відома мені розкіш – це розкіш людського спілкування».
Зараз ми добре бачимо різницю між надзвичайним станом і нормальністю. Під час епідемії (надзвичайної ситуації) відеодзвінки, Facebook, WhatsApp й аналогічні інструменти перетворюються для замкнених в будинках людей в єдину форму підтримки наших стосунків. Коли ж настануть нормальні дні, ці ж самі інструменти можуть призвести до небезпечного обману. (…) Нам необхідно дати зрозуміти нашим учням, що смартфон може бути дуже корисним, коли ми правильно його використовуємо, але він стає дуже небезпечний, коли він використовує нас, перетворюючи нас на рабів, нездатних повстати проти свого тирана.
(…) Стосунки стають справжніми тільки при живих, реальних, фізичних зв’язках. (…) А через постійну онлайн-комунікацією криється нова форма жахливої самотності.
Неймовірно, звичайно, жити без телефонів, але технологія, як і, наприклад, ліки, може вилікувати, а може отруїти. Залежить від дози.
«Не хлібом єдиним живе людина»
У газеті New York Times нещодавно була опублікована серія статей, в якій говориться, що в багатих сім’ях США використання додатків цього типу зменшується, а в сім’ях середнього класу і бідних – збільшується. Еліти Кремнієвої долини посилають своїх дітей в коледжі, де робиться ставка на стосунки між людьми, а не на технології! Тоді яке майбутнє можна собі уявити? Одне – в якому у дітей багатих будуть хороші вчителі і очна високоякісна освіта, де пріоритет віддається людським стосункам, у той час як дітей з менш заможних класів чекає стандартизована освіта через телематичні й віртуальні канали.
Ось чому під час пандемії нам потрібно зрозуміти: досить вимагати хліба, щоб наситити тіло, якщо одночасно ми не вимагаємо наситити свій дух. Чому відкриті супермаркети, а бібліотеки, навпаки, закриті? У 1931 році, за п’ять років до своєї загибелі від рук франкістів, Федеріко Гарсіа Лорка відкрив бібліотеку в своєму рідному селищі Фуенте-Вакерос. Переконаний у важливості культури для виховання в читачів любові до ближнього, великий поет написав приголомшливу похвалу книгам. Мені хотілося б прочитати її.
«Не хлібом єдиним живе людина. Якби я був голодний і залишився на вулиці, я не просив би шматка хліба, я попросив би пів шматка хліба і книгу. Ось чому я затято нападаю на тих, хто говорить тільки про економічні вимоги, нічого не кажучи про культурні, але ж про них кричать народи. Мені набагато більше шкода людини, яка прагне знань, але не може отримати знання, ніж того, хто хоче їсти, тому що голодний може вгамувати свій голод, з’ївши шматок хліба або фруктів. А людина, у якої є жага до знань, але немає коштів, відчуває жахливі муки, тому що їй потрібні книги, книги, дуже багато книг … А де вони, ці книги? Книги, книги … Ось магічне слово, яке означає те ж, що і “любов”. Їх повинні просити народи, як просять хліба або дощу на свої поля».
