ХХ століття принесло нам тисячі героїчних та трагічних доль, по яких катком пройшлись усі негаразди тих літ. Одна p них – історія неабиякого подружжя Романа Дашкевича та Олени Степанів.
„Справжній вояк, але ж з яким жіночим чаром”! Так сучасники (а точніше – сучасниці) говорили про Олену Степанів. Коли почалася війна, дівчина ховає коси під кашкетом, попри усі заборони таки потрапляє до легіону Українських Січових Стрільців і опиняється на передовій. У 1915 вона потрапляє в російський полон. Офіційна російська пропаганда змальовувала її як „мазепінку” та „нєнавістніцу Россії”, проте російські офіцери, не позбавлені лицарських рис, „баришню-офіцера” ледь на руках не носили. А у 1917 році під час обміну полоненими Олена Степанів вертається до легіону. А потім був Листопадовий чин, війна з поляками за Львів та Галичину, праця в уряді УНР та дипломатична місія до Відня, де дівчина-воїн знов перетворилася на інтелігентного науковця та викладача. А ще – саме там вона зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком, Романом Дашкевичем.
Військова доля Романа Дашкевича була не менш бурхливою. Багатий аристократ з древнього руського княжого роду, капітан артилерії, він на власний кошт закупив для Січових Стрільців мундири, кріси й кулемети. Звісно, він не міг не знати про славетну стрілкеню. Навіть коли Дашкевич потрапив у полон у 1917 році, ходили чутки що зробив він це навмисно щоб зустрітись з легендарною Степанівною, в яку заочно закохався. В полоні просидів він недовго. Почувши про створення Української Республіки, Роман, за власним висловом, „подякував за хліб-сіль полоненого” і тікає до Києва. Там він бере участь у створенні Кошу Січових Стрільців (місцевого „клона” галицьких усусів) та бере під свою опіку артилерію. Батарея Дашкевича була найбільш боєздатною частиною армії УНР і разом зі своїм командиром перенесла усі труднощі визвольних змагань та поразок, після чого також опинилась у Відні, де наш герой і зустрів Олену Степанів.
Роман і Олена багато в чому були несхожі один на одного: багатий аристократ і проста дівчина, засновник Січового руху та проста активістка, героїчний полковник та лейтенант в спідниці. Тому для багатьох їхній роман був несподіванкою. Але все ж таки вони були однолітками, а бойовий шлях в них був дещо подібний. На кінець, вони були в захваті один від одного, і кожен вважав іншого більшим героєм. Відносини розвивались швидко, і у 1920 році наші герої побрались. Дружкою в них на весіллі був Євген Коновалець.
Через рік подружжя вертається до Львову, який давно став для обох рідним містом. На перший погляд життя цих молодих ветеранів виглядає спокійно: він здобуває докторську ступень та відкриває адвокатську контору, вона викладає в школах історію з географією та пише книги. Проте обидва не залишають громадську діяльність. Роман Дашкевич очолює українські патріотичні товариства (замасковані під спортивні клуби), видає патріотичні часописи. Але ця „холодна війна” не заважає й любові: у 1926 році в подружжя народжується син Ярослав.
Проте насолоджуватись сімейним щастям подружжю залишалось недовго. 1 вересня 1939 року починається Друга Світова війна. За пактом Молотова-Ріббентропа Львів мав увійти до складу СРСР. В ті дні хтось з галичан залишався у Львові, чекаючи на „совєтів”, хтось тікав від них на захід, в окуповану німцями Польщу. В Романа Дашкевича вибору не було: він був одним з петлюрівських воєначальників, сподвижником Коновальця. Арешт і страта „ворога народу” було питанням часу, і єдиною можливістю зберегти життя була втеча на захід.
Проте Олена валіз не пакувала. Хіба для того вона зі зброєю в руках відстоювала мрію про Україну, а потім виховувала нові покоління патріотів, щоб тепер тікати від небезпеки? Та й після кількох років в еміграції вона принципово не хотіла залишати терени батьківщини. Український патріот має жити і боротись на своїй землі, працювати на користь своєї землі – такими були принципи цієї галицької Жанни д”Арк. І розриваючись між любов’ю та переконаннями, вона обрала останнє. Дашкевич, не засуджував її, лише пообіцяв не від’їжджати далеко від кордонів СРСР і при першій нагоді повернутись до Львову.
Обіцянку свою чоловік виконав, і коли у 1941 році „совєти” залишили Львів, подружжя знов було разом. Але у 1943 році Червона Армія починає наступ, і знов Дашкевич змушений тікати, і знов дівчина-воїн залишилася такою ж принциповою, і син, якому вже було 17 років, її підтримав…
Прощаючись, обидва розуміли що навряд чи зустрінуться ще раз. Роман Дашкевич оселився в австрійському містечку Куфштайн, викладав певний час в школі для біженців, потім сів за дослідження та мемуари. Звісно, він знав про арешт дружини й сина у 1949 році, про роки сім років концтаборів, про хворобу Степанівни, її жебрацьку пенсію та смерть у 1963 році. Але навіть листи його ледь проходили через радянську цензуру – то що вже казати про допомогу, яку Дашкевич хотів надати тим, кого любив?…
Шлях, який обрали собі Роман Дашкевич та Олена Степанівна, шлях боротьби, шлях служіння своєму народу та своїй мрії про свободу України, був важким та виснажливим. Ціна, яку сплатили вони за вірність своїм переконанням, була важкою – прожити півжиття в розлуці з тим, кого любиш. Найважче, здається, зрозуміти вибір Олени Степанів – розлучитись з коханим, щоб залишитись на рідній землі. Але тут за дівчину-воїна вступилася сама історія: плід кохання двох героїв, Ярослав Дашкевич, став відомим сходознавцем, вченим світового рівня. Він прославив українську історичну науку, а інакше прославив би австрійську чи канадську. Врешті-решт, він сам схвалював вибір і батька, і матері, захоплюючись ними як справжніми героями та справжніми людьми.
Від’їжджаючи до Австрії, Роман Дашкевич залишив родині свої найулюбленіші фотографії. В цих світлинах – все життя і усі мрії цієї героїчної пари. Перша, де він на коні гарцює по Софійській площі в Києві. Друга – весільне фото Романа і Олени. Війна і Любов. Війна за свободу і Любов, яка все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить і ніколи не мине.
Віктор Заславський
історик, публіцист
