Часто згадую картинку в Інтернеті, де Ісус ховає за плечима великого ведмедика, намагаючись забрати у дівчинки маленького, а вона в той час плаче і тримається за іграшку, яку вже тримає. Саме так кожного дня тримаємось за своє уявлення про те, якою чи яким має бути наша друга половинка, і як він чи вона має нас любити.
Тільки так і не інакше: Такий собі міф про ідеальну сім’ю. Але здається,
найнебезпечнішою казкою є казка про принца на білому коні, який прийде і вирішить усі твої проблеми.
Тобто, якщо омріяний він чи вона є таким чи такою, як ти собі задумав, це і є вершина сімейного щастя. Я не кажу, що треба брати чоловіка чи дружину і щоденно підтасовувати під свій шаблон. Мабуть, найголовнішим є просто вміння вчитись приймати і відкривати в собі нові грані і власні риси характеру.
В іншому відображено наші болі і недоліки, наші можливості для росту. Потім буде щось несподіване. Нова сходинка, новий великий ведмедик нового себе і твого обранця.
В хвилини, коли виходу не бачиш і розумієш, що змінити себе чи іншого є нереальним, залишається просто сказати: “Ісусе довіряю тобі”. Кінця чи повного розчарування просто нема. Є тільки вміння попрощатись зі своєю іграшкою і відкритись до нового. Потрібно буде, звичайно, перетерпіти так званий крах власних ілюзій і витягнути в першу чергу себе на новий рівень розвитку.
Пригадується цікавий момент у фільмі “Поп”. Там у православного священника була на перший погляд дуже сварлива дружина. Одного разу хтось запитав його, як він це терпить. Священник напівжартома відповів, що це Господь послав йому такий точильний камінь, щоб душа його кожного дня вдосконалювалась.
Напрошується висновок, що інший нам потрібен не для щастя, а для росту. І оте щоденне відкриття, терпіння, вихід за межі власного его і є справжнім щастям.
