Автор: Віктор Заславський
…Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може в цьому й є моя сміливість:
Палити серце — в хуртовині сніжній,
Купати душу — у холодній зливі.
Так писала про себе Олена Шовгенова-Теліга – поетеса, членкиня ОУН, відчайдушний борець та шукач пригод, палка та пристрасна, здатна і на подвиг, і на божевілля. Вона, за згадками, «входила в життя, як у безжурний танок», але в цім танку кожен свій рух цей Д’Артаньян в сукні немов вирубував в граніті, перетворюючи примхи на переконання, не знаючи міри ні в чому.
З майбутнім чоловіком познайомилась вона… за вивченням української мови! Сталося це в Чехословаччині, в Подєбрадах, куди батька Олени, київського професора в еміграції, запросили викладати в господарчій академії, розташованої в старовинному замку. Студентами тут були колишні вояки УНР, і на Олену, яка виросла в російськомовній родині, чекала несподіванка:
«Я, петербуржанка, була приголомшена, що мій батько, справжній російський професор Іван Шовгенов, є ректор школи, де викладають „на мові“, і на стінах – портрети Петлюри”.
Опинившись в „мазепинському ” середовищі, юна професорська донька починає знайомитись з українською мовою й літературою, історією й піснями.
А почувши якось як «білі» емігранти кепкують з „собачої” української мови, Олена Шовгенова відповіла їм: „Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері”! І з того часу принципово розмовляла виключно українською.
Але мало полюбити мову – треба ще її знати! І один з студентів, сотник УНР Михайло Теліга, взявся допомогти Олені з вивченням мови. Тут роман і закрутився! Разом вони читали Шевченка та Франка, разом танцювали в музичному гуртку. Михайло, статний лицар з ніжним, немов в дитини, обличчям, зачарував Олену і галантними манерами, і ореолом борця за Україну, і чарівною грою на бандурі. А Олена до романтики була вразлива. 1 серпня 1926 року Михайло і Олена повінчалися.
Казки, зазвичай, закінчуються весіллям, а ось сімейне життя з весілля лише починається – разом з рутиною, буденністю та іншими „приємностями” дорослого життя. Романтичний подєбрадський замок, навколо якого вирувало життя молодят, поступився місцем скромній сільській хаті – Михайло влаштувався землеміром в селі Желязна Жондова в Польщі. Дружина допомагала йому – працювала манекенницею, бувало, танцювала в кабаре під бандуру чоловіка, вчителювала. На хліб вистачало, а з милим, як відомо, рай і в наметі.
Але Олені цього було замало. Вона прагнула пригод, труднощів, боротьби. В поезії, присвяченій чоловікові, вона писала:
Що нам щастя солодких звичок
У незмінних обіймах дому,—
Може, завтра вже нас відкличе
Канонада грізного грому.
Проте „Михайлик” не мав нічого проти „незмінних обіймів дому”. Він втомлювався на роботі, а вихід для творчих сил знаходив в музиці – і йому цього вистачало. А Олені не вистачало! В нашої героїні щойно виросли крила – ще в Чехії в ній прокинувся літератор, і донька російського професора стає українською поетесою. Її віршоване слово вражало, немов блискавка, чарувало, немов веселка. Її поезії й статті облітають українські часописи в Польщі, і сама вона стає бажаною гостею на будь-якому вечері в емігрантських колах, першою зіркою на небосхилі української еміграції. А разом зі славою завжди приходять спокуси…
Дівча з очима-зірками та безжурною посмішкою перетворилося на справжній ураган, вогонь в очах розгорівся в пожежу, а в посмішці читався виклик на двобій та жага подвигу. Немов чарівниця, Олена приковувала до себе увагу молодих людей, і як жінці до мозку кісток їй це було приємно – недарма приятелі намалювали на неї карикатуру з підписом „а за мною, молодою, ходять хлопці чередою”. І дуже скоро в Олени виникло нове захоплення – Дмитро Донцов, політичний діяч і редактор українських часописів. Пороху він не нюхав, зате красиво говорив про засилля чужих ідеалів і волю нації до існування, а ще вмів чарувати жінок. Зачарував він і Олену. Вона згадувала:
«Не знаю що це є: кохання, обожання, приязнь чи захоплення… Але це почуття таке глибоке…»
Але крім почуттів є і інші цінності. Олена завжди вірила в Бога, – по її поезіям це добре видно, – і її не треба було вчити, що подружня зрада є гріхом. Більш того, Олена чудово розуміла не тільки свій гріх, а ще й причини, що спонукали її до цього гріха. В тому самому листі вона признається:
«Мене мучає одне: при всій моїй великій любові до Михайла у мене нема до нього кохання»
«Коханням» вона називала бурхливе захоплення, а що таке любов, мабуть, сама ще не розуміла. Проте кращий приклад любові давав їй Михайло: служіння, самопожертва, довіра. Якось в листі чоловікові Олена написала:
«Ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, «фліртуйте». І ви мені ніколи не зробите неприємности. Тільки така любов гарна, коли вона не «каторга єгипетська», не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя!»
Любиш – значить, не ревнуй і довіряй. Михайло вірно і віддано любив дружину, і довіряв в усьому. Він вільно відпускав її хоч до Кракова, хоч до Львова, не нарікав їй за нові знайомства і завжди тепло зустрічав Олену з подорожей, не злився навіть, коли його, ветерана і блискучого бандуриста, всі знали виключно як „Олениного чоловіка”.
Донцов глузував з «моральних іспитів» Олени, але вона ці іспити пройшла. Важко сказати коли саме Олена кинула Донцова. Але, коли настає 1941 рік, і Олена, прагнучи служити Вітчизні не словом, а ділом, нелегально пробирається в окупований німцями Київ, за собою вона кличе вірного і надійного Михайла, без якого вже не уявляє своє життя:
«Моє ти золотко рідне, мій найліпший у світі Михайлику! Любий мій, як я сумую без тебе! Що буде в Києві? Не знаю! Любий мій, коханий. Вірю, що зустрінемося й заживемо знов разом. Пам’ятай, яка я не є, але тебе одного дуже люблю і життя без тебе не уявляю».
Не вагаючись, Михайло їде за дружиною в Київ і ділить з нею усі радощі й небезпеки боротьби. І коли дізнається, що Олену збираються заарештовувати, навмисно йде до неї на роботу, щоб разом з коханою прийняти арешт і смерть в Бабиному Яру у 1942 році. Подруги Олени скажуть:
«Вона померла за ідею, її чоловік — за неї».
Любов Михайла і Олени Теліг пройшла безліч випробувань та спокус. Пережила зраду. Відновилася завдяки мужності та вірності обох. І перемогла навіть в смерті.
історик, публіцист
