Сучасний Київ, столиця України і величезний мегаполіс, в якому стоять в корках, штовхаються в метро, летять на роботу і з роботи чи то п’ять, чи то шість мільйонів мешканців (порахувати їх точно навряд чи можливо), гудить і поспішає, вкривається хмарочосами і торговими центрами – як і будь-яка столиця. Але навіть тут за бажанням можна знайти чимало затишних куточків, де майже непомітне 21 століття. Наприклад, Покровська вулиця, що відходить від Андріївського Узвозу. Крім чудової греко-католицької книгарні, школи і американського посольства, крім маленьких одноповерхових будинків початку 19 століття варто побачити Покровську церкву. Тут служив Олексій Глаголєв, що рятував євреїв під час німецької окупації, тут всередині можна побачити чимало старих ікон. Та й сама будівля храму надзвичайно красива. Цей храм, а також храм Миколи Набережного, бурса і фонтан «Самсон» на Контрактовій площі – майже все, що залишилось в Києві від спадщини славетного архітектора Івана Григоровича-Барського, якого вважають останнім і найдосконалішим архітектором українського бароко. Ще була церква з дзвіницею і брамою в Кирилівському монастирі, зруйнована за часів СРСР, ще є собор і будинок полкової канцелярії в Козельці, ще є собор в Золотоноші. Небагато, але те, що збереглось, вражає.
Народився він 1713 році, в селі Літковичі під Києвом, а загалом предки його, дрібна шляхта, походили з Бару на Вінничині, а під Київ перебрались під час Хмельниччини. Григорович-Барський закінчив Києво-Могилянську академію, міг стати священиком, але не став. Натомість він служив в магістраті, потім повністю присвятив себе зодчеству. Він прожив майже 80 років, мав 15 дітей. Світле, мирне життя світлої, мирної людині, чия вдача відбилась в його творіннях. А ще в нього був старший брат Василь, який народився у 1701 році, також вчився в Академії, і з нього також не вийшло священика. Він навіть не встиг закінчити навчання – приятель по академії, Юстин Ленницький, розповів Григоровичу, що мріє піти до Львова, щоб хоч трошки повчитись у славетній єзуїтській школі, яка була відома своїм академічним рівнем по цілій Україні. До того ж, місто Лева славилось своїми лікарями, а у Василя дуже боліла нога. Хлопці були молоді і легкі на підйом, війн в Україні поки що не було, то ж дороги були більш-менш вільні. Отже, 20 липня 1723 рок друзі вирушають у путь – при чому, Василь йшов всупереч проханням батька. Так почалась довга і захоплююча подорож, якій Василь Григорович-Барський присвятить 24 роки. Мандри свої він опише у книзі «Странствования пішохідця Василя», яка стане бестселером у 18 столітті, і в якій можна знайти кілька дуже цікавих спостережень стосовно українських католиків, православних та їхніх відносин. Отже, спочатку студенти дійшли до Львова, про який Василь пише так:
«Звідти ми дістались до славетного міста Львова, в якому є кам’яні будівлі і чудові церкви, і дзвіниці, і школи, і чимало освічених людей. Ми знайшли доброго лікаря, отож, я за короткий час вилікував свою ногу, і дякував Богові. Зустріли ми тут багато гостинних людей з-поміж русів, духовних і світських, і вони часто вітали нас у себе, особливо ж ті, яких було силоміць навернуто до унії, хоч вони потай лишились православними»
В умовах Речі Посполитої навернути когось кудись силоміць було дуже проблематично, і хоча львівська єпархія приступила до єдності з Римом ще у 1700 році, проте і численні монастирі, які отримували з Росії значні пожертви, і львівське братство, яке видавало книги і продавало їх в Росію залишались православними – адже їм переходити в унію було невигідно, а львівський єпископ Йосиф Шумлянський, головний ініціатор переходу на унію, жив за принципом «живи як хочеш тільки інших не чіпай». Отже, монастирі в Крехові чи Уневі ще довго залишались православними, перейшовши в унію лише невдовзі перед візитом Григоровича-Барського, а Манявський Скит так унію і не прийняв. А ось львівське братство, яке немов сицилійська мафія тримало в своїх руках майже усе українське церковне життя Львова, часто-густо ставило єпископові палки в колеса. Шумлянський вирішив діяти в стилі дона Корлеоне і зробив братчикам пропозицію, від якої неможливо відмовитись: або вони переходять в унію і слухаються його, або він відкриває нову друкарню і тим трохи перебиває їм книжковий бізнес. Братчики, як і личить мафії, вирішили що це є бізнес, нічого особистого, і перейшли в унію з умовою зберігання усіх давніх привілеїв.
Тобто, розповідаючи Григоровичу-Барському, що їх навернули на унію силоміць, львівські братчики дещо перебільшували, адже православних тут переслідували приблизно так само, як в сучасній Україні російську мову. Так чи інакше, зі спогадів Барського бачимо, що не усі львівські українці вважали так, але усі чи майже усі радо приймали гостей з православного Києва, в якому усі костели або знищили, або переробили на православні церкви. З приязню поставився до киян і тодішній львівський унійний єпископ. Справа в тому, що Григорович та його приятель Ленницький прийшли до Львова, щоб потрапити до славетної єзуїтської колегії. Щоб уникнути зайвих проблем, вони назвались уніатами з Бару, який тоді залишався в складі Речі Посполитої. Коли через тиждень обман було викрито, ректор вигнав їх з колегії. Григорович-Барьський, дивлячись по спогадам, одразу став скаржитись, як йому гидко бути в місті, «де усі руські церкви з доброї волі або силоміць обернуто на уніатські». Тобто, ми хотіли надурити ректора, нас викрили, але все одно найбільше зло – це унія. Приблизно так дехто в усьому звинувачує Америку, жидів чи злочинну владу, хоча сміття на вулицях кидають не депутати і не жиди, і не Обама. Так чи інакше, Ленницький, старший товариш нашого мандрівника, вважав що треба попросити про допомогу «якусь відому та впливову особу». Далі Григорович пише:
«Пішли ми разом у кафедральний монастир до руського єпископа, а тоді це був Афанасій Шептицький, і розповіли йому все докладно. Він же зглянувся на нас і пообіцяв зробити цю ласку, тому що він був дуже заприязнений з латинниками. І тоді, покликавши свого архідиякона, сказав: «Піди з оцими юнаками до ректора і скажи, що я бажаю їм добра і дуже прошу знов прийняти цих студентів до академії, бо вони з моєї єпархії, я знаю їхню отчину». І хоч не бажали нас приймати, але через велику приязнь свою до єпископа пообіцяли знову прийняти нас. Багато хто був спантеличений, і дивувалися, і заздрили, кажучи, що відколи існує академія, ніхто не чув аби вигнаного прийняли назад».
Отже, як казав Дава Гоцман, картина маслом: уніатський єпископ, дружний з латинським духовенством, встає на захист не зовсім чемних православних студентів, які йому, звісно, дуже вдячні, хоча і не припиняють вважати себе одинокими носіями істинної віри серед злих вовків. Що ж, такі подвійні стандарти автору цієї статті час від часу доводиться зустрічати: коли проводиш екскурсію туристам з Росії, що приїхали до нас подихати вільним повітрям чи підтримати нас морально чи матеріально, або переселенцям зі Сходу, і місцеві жителі, почувши російську, починають гнівно питати чому російською мовою розповідаю. Ну, а потім, дізнавшись що до чого, починають вибачатись і говорити про дружбу народів. Або хтось під час розмови починає говорити щось про жидів, а коли кажеш, що ти сам єврей, починають викручуватись, немовби «ну, євреї хороші, це я про олігархів тільки». Тобто, політичні переконання дуже часто не мають ніякого відношення до поведінки у повсякденному житті. Так чи інакше, київські студенти, провівши у Львові кілька місяців, захотіли продовжити свою подорож:
«Нам слід вирушити до інших міст щоб побачити звичаї інших людей. Почули ми тоді? що якийсь руський священик, замолоду овдовілий, чоловік учений, аби розвіяти журбу, готується йти до Риму. Ми ж, заприязнені з ним, схотіли йти разом з ним, він же зрадів друзям супутникам…».
Знов-таки, картина маслом: православні кияни і уніатський львівський священик стають друзями і разом йдуть у паломництво до Риму. Уніатський єпископ надає цим православним киянам усіляке покровительство, з його руки хлопцям допомагають і латинські єпископ з ректором. В уніатських монастирях Жовкви і Крехова православних мандрівників гостинно зустрічають, самі хлопці згадують про ці місця з любов’ю і захопленням, хоча там і панує мерзенна унія – немовби уся антикатолицька пропаганда вивітрилась з голови київського прочанина. В свою чергу, і єпископ Афанасій Шептицький, і усі ігумени з монахами приймають цих прочан як рідних – немовби не було багаторічних конфліктів між уніатами і православними. Можливо, справа тут в тих самих подвійних стандартах – кляті уніати, вороги православ’я – десь там, серед абстрактних матерій, а конкретний Афанасій Шептицький чи крехівські монахи – ось вони тут, допомагають, усміхаються, приймають, як братів по вірі, та ще й годують смачно. Як же ж їх, таких хороших і гостинних, проклинати чи не вважати за братів по вірі? І якщо перед тобою красивий християнський храм де ревно і з щирим серцем моляться християни, яка різниця якого цей храм обряду? Знов-таки, Василь Григорович щиро хотів побачити світ, побачити як живуть люди в далеких краях, а це свідчить, що він не дивився на світ вовком і не вважав дітьми диявола християн інших конфесій.
Навіть коли справа дійде до не зовсім приємних моментів, наприклад, коли унійний єпископ в Перемишлі прожене прочан з свого двору, Григорович Барський лаятиме його не як уніата, а як звичайнісінького жлоба.
Отже, зі Львова друзі відправились у довгу подорож, пройшли втрьох до Риму, зустрічаючи на своєму шляху різні пригоди, побачили багато. Потім Юстин Ленницький вирішив повернутись додому, а Василь Григорович-Барський відправився далі. Він бував і на Афоні, де довго вчився, багато подорожував по Греції, Святій Землі і Близькому Сході, з захопленням оглядав і християнські святині, і руїни античних міст, і майже всюди зустрічав земляків з рідного Києва і цілої України. Промандрувавши більш ніж 20 років, побувши студентом в Венеції та на Патмосі, і викладачем на Кіпрі, стільки усього побачивши, вивчивши кілька мов, Василь Григорович Барський врешті-решт 1747 році повертається додому, сподіваючись стати викладачем грецької мови. На жаль, він помер через місяць після повернення, не встигши ані стати викладачем, ані завершити свої нотатки. На відміну від старшого брата Івана, який прожив довго і залишив по собі чимало, Василь Григорович-Барський залишив нам лише історію свого короткого, але захоплюючого життя, залишив єдину книг, яка тим не менше стала бестселером для свого часу, пережила кілька видань і перекладів, для багатьох стала джерелом натхнення. В книзі цій чудово проявився характер її творця – лагідний, незлобивий, світлий, дещо подібний на характер його старшого брата, тільки архітектор Іван проявив його в своїх церквах, а письменник Василь – у своїй книзі.
А ще в спогадах Григоровича-Барського чудово показане життя українців у Львові і околицях, відносини католиків східного і західного обрядів, а також їх обох – з православними. І одна з найцікавіших рис цієї книги – свідоцтво того, як католики і православні знаходили спільну мову, допомагали один одному, ставали друзями. А значить – розколи і протиріччя між церковними конфесіями в ті часи був зовсім не таким страшним, як його часто малюють. І це дає надію і нам, українським християнам 21 століття, покласти край ворожнечі між нашими конфесіями. В принципі, це ми і так робимо, і не без успіху.
Віктор Заславський, історик, публіцист
історик, публіцист
