Євангеліє дня. Роздуми в родині
Мк 6, 1-6 Читання святого Євангелія від Марка У той час Ісус попрямував до свого рідного краю, а за Ним йшли слідом Його учні. А коли настала субота, Він почав навчати в синагозі. І багато хто слухав і дивувався, кажучи: «Звідки в Нього це? І що за мудрість дана Йому? І що за чудеса творяться Його руками? Хіба Він – не тесля, не син Марії та не брат Якова, Йосії, Юди і Симона? Хіба не Його сестри серед нас?» І вони спокушалися через Нього. А Ісус їм відповідав, що пророк буває без пошани лише у своєму рідному краї, серед своїх рідних і у своєму домі. І не міг Він там жодного чуда зробити, тільки оздоровив декількох недужих, поклавши на них руки. І дивувався їхньому невірству. Тож обходив довколишні села, навчаючи.
Ісус вийшов зі свого дому, а повернувся туди з учнями, мудрістю і чудесами. Він є Богом і був призначений для особливої місії, але був і людиною, і якщо ми не можемо повторити Його божество, то будувати паралелі на своє життя, оглядаючи Його людськість, ми маємо право.
Якщо Ісус би залишився вдома, то мав комфорт, спокій і звичний стиль життя, але і нависаючу думку людей, які знали Його з дитинства і міряли своєю міркою, навішували ярлики і вказували на межі можливого для Ісуса.
Пройшов час, люди побачили і мудрість, і чудеса, але не хотіли визнавати, що “їхній” Ісус не лише син теслі, брат Якова, Йосії, Юди і Симона. Чи дозволили би ці люди стати Йому тим Ісусом, якого знає історія?
Якби Він не мав за плечима досвід відділення, визнання свого авторитету учнями, неймовірні чудеса, чи зміг би Він не похитнутися перед думкою люду? Зміг, бо Він – Бог, і ще з дитинства перебував у спогляданні “справ Його Отця”. А щодо Ісуса-людини?
На недільній службі споглядав сцену.
Їх було троє: мама, бабця і парубок з першим пушком над верхньою губою. Він був худий і хитався, як під вітром, від зауважень двох люблячих жінок. Хлопець не вів себе зухвало – не такий тип. Тихий, навіть не огризнувся. Я був поруч, свідок сімейної “любові”. Він зробив несміливу спробу… навіть не відстояти себе чи щось інше, але просто відкрити рота і щось сказати, а потім махнув (буквально) рукою і подивився на мене присоромленим поглядом, бо я все це бачу.
Тоді я подякував своїй історії за те, що перший пух над верхньою губою у мене з’явився в гуртожитку в Києві за 500 км від батьків, але і згадав ситуації, в яких сам шарпав зауваженнями свого поки 5 річного сина.
Навіть Ісус не міг зробити чуда серед своєї токсичної рідні, хоч Він був Богом, а що зроблять ці діти, коли виростуть?
