У кожного з нас вмирав хтось з рідних чи близьких, можливо ставали очевидцями чиєїсь кончини, і, врешті-решт, ми також є не безсмертними. Колись прийде і наш час… Можна сказати, що смерть є неодмінним атрибутом нашого життя.
1.Memento mori…
Можна весь час роздумувати про смерть або про неї забути. Втім і до цього атрибуту нашого існування можна ставитися позитивно. Адже вона не лише нагадує, що ми тут не вічно, але і що треба жити, творити добро, любити інших, бо скоро нас не стане (Я. Твардовський).
Смерть є найкращим мотиватором, бо розумієш, що згаяний час не повернеться і другого шансу прожити цей конкретний день у тебе не буде. Можливо тому і ми поспішаємо, не любимо затримок, черг, очікування…
Коли пам’ятаєш про смерть, по-іншому сприймаєш світ, цінуєш кожну мить, як неповторну, живеш. Не тому, що боїшся втратити життя, а тому що його любиш. Бо дехто живе у постійному страсі перед невідомим… Прагнемо знати, що нас очікує там за дверима… Але єдиними ліками на танатофобію (страх смерті у науці) буде любов, а «досконала любов проганяє страх геть, бо страх має муку. Хто ж боїться, той не досконалий в любові» (1 Йн 4, 11).
Святий Франциск Сальський казав, що страх перед смертю приносить більше шкоди, ніж користі.
2.Не шукайте живих серед мертвих…
Пам’ятаєте Марію Магдалену, яка стояла і плакала біля гробниці Ісуса, просила віддати Його Тіло. Коли Христос був живий і говорив до неї, вона Його не помічала, бо шукала мертвого серед померлих. Треба «залишити мертвим ховати мерців своїх. А ти йди та звіщай Царство Боже» (Лк. 9, 60).
Батьки так прибиті горем смерті однієї дитини можуть не помічати інших… І це викликає великі страждання, бо останнім здається, що їх поховали живцем зі своїм братом чи сестрою.
Безперечно, смерть близького – величезна втрата для будь-якої родини, і, очевидно, їх ніхто не замінить, але це ще одна причина жити далі для інших і любити своїх дітей, братів чи сестер також і за свого померлого родича – удвічі більше.
3.Смерть – це свято…
Насправді, у християнстві смерть – це радісна подія – dies natalis (день народження для неба). І святкуємо ми не день появи на світ святих, а день їх земної кончини. Бо з перспективи неба все наше життя є приготуванням до його закінчення. Навіть наше Хрещення – це входження у смерть Христа, щоб мали участь і у Його воскресінні.
Свята Тереза з Ліз’є казала, що вона не вмирає, а входить у життя. Святий Франциск з Ассізі говорив про сестру смерть, бо для тих, які люблять Бога – вона єдина перешкода, яка відділяє творіння від Творця.
Учні Христа моляться про добру смерть, а не про те, щоб її оминути.
Бо добра смерть – це постійно жити у присутності Бога, ніби сьогодні твій особистий кінець світу і день Останнього Пришестя Христа до твого серця. Апостол Павло пише про смерть, як про найліпший із життєвих сценаріїв (Флп 1, 23).
Не всі до цієї зустрічі ще готові. Я не знаю, коли мене забере Господь, але впевнений, що Він обере найкращий момент для мого спасіння.
Тому хочу, щоб мій похорон був святом Христа Воскреслого, бо фізична смерть не найстрашніше, вона рано чи пізно прийде.
Жахливо, коли ти духовно мертвий і сморід твого егоїзму чути звідусіль. Бо зомбі – це не казка. Це люди, які живуть без Бога у гріху.
Вони рухаються, ходять, їдять своїх ближніх, але всередині відбувається розпад людяного і доброго.
4.Байдужість – це вже смерть…
Можна все життя огороджувати дітей від страждань, смерті і старості. Це не врятує від зустрічі, але загострить шок.
Можна говорити про смерть з точки зору надії і життя. Смерть – це не кінець, а початок, варто цінувати своїх близьких, просити у них прощення, любити.
Бо часто плачемо на похоронах не тому що втратили, але тому що не зробили: не сказали “люблю”, не відвідали, не допомогли або не подзвонили. Ми оплакуємо себе і свою байдужість.
Забуваючи про ближнього, ми хоронимо його у своєму серці. Але, якщо ми засвоїмо урок, сьогоднішні помилки стануть завтрашніми перемогами і цінним досвідом.
5.Сопричастя
Церква вчить про сопричатся святих, як один з догматів нашої віри. Для мене це асоціювалося із заступництвом святих у небі, проте всі, хто живе у Христі є в сопричасті один з одним. А також і ті, які у благодаті вмирають. Не лише святі, які радіють Небом, але і ті, хто перебуває у полум’ї милосердної і очищаючої Любові Бога. Похоронний обряд говорить, що наше життя змінюється, але не закінчується.
Я досвідчив це, коли усвідомив підтримку і близькість двох моїх ненароджених братів, які завжди були поряд зі мною. Якщо чесно, ця думка наповнила мене радістю, адже тепер я був не однією дитиною у родині. Я маю рідних братів, які мені допомагають і, напевно, ділять зі мною усі смутки і радощі.
Бо у Небі немає фракцій і поділів на конфесійні чи національні групи, там панує єдність і мир. Це у пеклі – абсолютна самотність, де є лише ти і твої гріхи.
Олександр Бучковський
