Йн 11, 45-57 Численні Юдеї, які зійшлися були до Марії, бачивши, що вчинив Ісус, увірували в Нього. Деякі з них, однак, пішли до фарисеїв та й оповіли їм, що вчинив Ісус. Зібрали тоді первосвященики та й фарисеї раду й заговорили: «Що робити нам? Силу чудес отой чоловік робить! Якщо залишимо Його так, то всі увірують у Нього, отож нагрянуть римляни, місто наше знищать та й народ наш!» Один же з них, Каяфа, що був первосвященик того року, мовив до них: «Нічого ви не розумієте, то й не здогадаєтеся, що ліпше вам буде, коли один чоловік за народ помре, а не ввесь люд загине». Сказав же він так не від себе самого, але, бувши первосвящеником того року, пророкував, що Ісус мав умерти за народ; і не тільки за народ, але й за те, щоб зібрати в одне розкидані діти Божі. Від того, отже, дня ухвалили вони Його вбити. Тому не ходив уже Ісус більше відкрито серед юдеїв, а подався звідти в околицю неподалеку пустині, у місто, зване Ефраїм, і перебував там з учнями Своїми. А надходила юдейська Пасха, і багато людей з країни прибуло перед Пасхою до Єрусалиму, щоб очиститися. Вони отже шукали Ісуса і, стоявши у храмі, говорили між собою: «Як вам здається? Хіба не прийде Він на свято?» Первосвященики ж і фарисеї повеліли, що коли хто знатиме, де Він, то має виказати, щоб Його схопити.
Від часу падіння Царства Давида та Вавилонського полону, євреї плекали надію на прихід Месії, який, як думали вони, визволить їх від гніту та поневолення. Покоління за поколінням чекали цього часу, але коли Месія прийшов, вони зрадили Його, але найважливіше – зрадили себе, свою віру і віру батьків – розіп’яли Христа. Трагедія і дурість народу…
Фарисеї були покликані берегти цю надію на приход Месії, були відповідальними за те, куди спрямувати народ. Всі знаки показували на Ісуса, як на Христа, і в глибині душі (в цьому Євангелії це видно) первосвященики знали, що Ісус – особливий. Він відрізнявся від очікувань та марень народу – іншого чекали Месію, але в глибині душі священики знали, що Ісус не просто людина:
Зібрали тоді первосвященики та й фарисеї раду й заговорили: «Що робити нам? Силу чудес отой чоловік робить!
Тепер і вони зрадждують собі і своєму покликанню – заплющують очі, не бачать Христа, вибирають, вирішують не бачити.
В цей момент домішуються прагматичні думки і небажання виходити із зони комфорту.
Це дивна тайна, але чи має вона певну паралель із нашим побутом, буденністю?
Нам характерно чогось очікувати, жалітися на те, що чогось нам бракує, нарікати на відсутність часу, можливостей, складний вузол обставин, але коли можливість приходить, коли обставини складаються найкращим чином, воліємо цю можливість не помітити, а якщо вже не вдається – змарнувати. Чому так є? Ми ж наче мріяли про це, чекали? Справа в тому, що самої можливості, як і Месії, недостатньо – треба змінюватися, діяти, виходити поза зону комфорту.
“От якби я, мені… пощастило, повезло” – знову заводимо свою шарманку і знову вбиваємо чергову можливість, як євреї в свій час убили Месію, якого так чекали.
Чи корелює якимось чином “вбивство” можливостей з “вбивством” (втратою) Христа у нашому житті?
Думаю, так.
Досвідним шляхом це неодноразово доводив у своєму житті, але також і Біблія про це говорить. Слуга, який закопав свій талант, бачив в своєму господарі ворога, деспота, який карає. А ті, які використовували свої можливості пізнали доброту пана. Так, і ми гублячи можливості, закопуємо не лише талант, але і самих себе, губимо Христа.
Який же вихід, якщо в побутових справах ми є “вбивцями” Христа?
Іти до Марії. Про це прямо сказано на початку Євангелія. Ті, що бачили чудеса Ісуса Христа розділились на 2 групи:
- Йшли до Марії і увірували в Ісуса;
- Йшли до фарисеїв і пізніше стали вбивцями.
Хапаюсь за розарій: “Маріє дай мені сили!”
